Абрикоси валялися під деревами, і навіть персики зустрічалися, а вздовж доріг росла біла та солодка шовковиця, смачніше за яку я, здавалося, нічого в житті не їла. Зелені волоські горіхи, м’які, як масло, перевернули мій світ, де вони завжди були тверді та коричневі. Ну і, звісно, черешня

То було літо, сповнене сонця й запахів природи, середина 90-х, коли ми з мамою, Галиною, приїхали з нашого далекого й «забутого Богом» (як говорила наша родичка) Полісся погостювати до маминої старшої сестри, тітки Ніни, у невелике селище на Причорномор’ї .

Хоча Полісся зовсім не пропаще, але тітку Ніну в цьому переконати було годі.

Тітка Ніна, щойно повернувшись з роботи, втомлено здіймала ґвалт, з порога оглядаючи оселю, як суворий ревізор:

— Людо, ну подивись, яка порохня, хробаки ось-ось заведуться! — вигукувала вона, неначе пророкувала кінцеву катастрофу. — Ну важко було пилюку витерти?!

Я, витягуючи шию, зі страхом намагалася розгледіти тих-таки хробаків, що мали зародитися просто у повітрі. Але тітка Ніна вже переходила до мами:

— Галю, а ти чого ту сковорідку брудну в духовку запхала?! — це вже звучало як рішуче звинувачення.

Мама винувато виправдовувалася, згадуючи про комунальні негаразди:

— Ніно, ну води ж гарячої немає, відключили, а я на сковорідці тільки цибулю смажила, зараз яйця на ній посмажимо, буде смачно!

Тітка Ніна лише сплескувала руками:

— Ой, робіть, що хочете, у вас, Поліщуків, шлунки все перетравлюють, мабуть! Людо, ти ще тут? Що вуха розвісила, порох витирай!

Люда – моя двоюрідна сестра, на цілий рік старша, і, як мені здавалося, у сто разів красивіша.

Кучеряве волосся, витончена талія та гладенькі, стрункі ноги – повна протилежність моїм вічно збитим колінам і нескладній, худій фігурі. Мені було десять, їй одинадцять, і ми були банда. Лазили по деревах і їли все, що траплялося.

Я тут дивувалася всьому.

Аличею, що росла у дворі з трьох багатоповерхівок, ніхто не цікавився. А я могла просто йти й зірвати ці солодкі, терпкі, прозоро-бордові плоди.

Абрикоси валялися під деревами, і навіть персики зустрічалися, а вздовж доріг росла біла та солодка шовковиця, смачніше за яку я, здавалося, нічого в житті не їла.

Зелені волоські горіхи, м’які, як масло, перевернули мій світ, де вони завжди були тверді та коричневі. Ну і, звісно, черешня!

Мені здавалося, що сестра і тітка живуть у справжньому раю, бо можуть їсти це постійно й без обмежень.

А розсудлива Людка казала, що на черешні довго не протягнеш, а ось на салі та домашніх ковбасах, які ми привезли з Полісся, прекрасно можна жити.

У 90-ті жили ми всі, м’яко кажучи, небагато. Тітці Ніні з Людою було, мабуть, навіть складніше, бо вона виховувала доньку сама.

Але наша родина дотримувалася традиції товарообміну: тітка Ніна незмінно надсилала нам посилки з варенням, сухофруктами, пересипаними волоськими горіхами, а ми у відповідь слали з Полісся сало, мʼясо, сушені гриби та домашні консерви.

Наближався вересень, і наші мами, вирішивши, що ми вже цілком дорослі й відповідальні, дали нам особливе завдання: поїхати в місто до райцентру й купити собі сумки до школи.

Зібрати дитину до школи тоді було справжнім завданням із зірочкою: грошей обмаль, а вибору в магазинах – ще менше. Суми були виділені невеликі, а наказ чіткий: нічого, крім сумок, не купувати!

Натхнені такою довірою, ми прискіпливо вибирали.

Довго розглядали вітрини, обговорювали зручність та місткість і, врешті-решт, купили. Я – бордову сумочку на плече, в яку вміщувалася максимум пара підручників.

Сестра ж обрала розкішну, плетену із лози сумку-кошик. Вона була без застібки, зате з великим мереживним бантом збоку. Справжній шик!

Побачивши покупки, наші мами оніміли від «захоплення». Першою оговталася тітка Ніна:

— Люда, це ти на концерт у Херсон зібралася чи до школи, я не зрозумію?!

— Зате містка! — кокетливо повісивши кошик на плече, продефілювала Люда.

— Дай сюди, подивлюся, — зажадала тітка Ніна і, зазирнувши всередину, ахнула:

— Та на ній навіть застібки немає! І підкладки! А в тебе — глузду! — і з розмаху лупнула Людку обновкою по спині. Але злегка, щоб не пошкодити кошик.

Я боялася навіть дихати, сподіваючись, що мені пощастить і кошик відверне увагу від мого бордового ридикюля, як потім назвала мою сумку класна керівниця.

Не пощастило. Мама мою покупку теж не оцінила, але була менш емоційна.

Після того конфузу ми з сестрою шукали приводу, щоб якось загладити промах із сумками й порадувати мам. І привід знайшовся!

Того дня ми рвали аличу у дворі й побачили, як мами з їхньою подругою, тіткою Олею, влаштувалися на лавці й, розглядаючи щось у болоньєвій сумці, тихо хіхікали.

Ми з Людкою підкралися ближче й нагострили вуха.

Як виявилося, недарма, бо прозвучало слово, від якого ми почервоніли навіть на потилиці: гумові вироби для чоловічих причандалів.

— Вчора в центральній аптеці викинули, я хапнула, — пропонувала тітка Оля. — Треба вам, дівчата? Беріть, кому скільки треба, а то ми стільки не осилимо!

— Та мені куди, я ж сама, солити їх, чи що, — зітхнула тітка Ніна.

— Я на концерт якийсь хочу, — мрійливо протягнула вона, поки моя мама діловито відраховувала коробочки.

Концерт! А ось це ідея!

Були терміново запрошені провідні актриси малих і великих театрів — Людмила та Наталя — для участі в грандіозній театральній виставі з антрактом.

У меню антракту входило «рукодільне» печиво, яке у процесі готування трансформувалося в один великий колобок, підсмажений на сковороді. Програма була обширною: читання віршів, пісні, танці та показ мод.

Мама з усіх сил стримувалася, але пляма на сукні в районі грудей не давала їй зосередитися.

— Наталко, а ну йди сюди! Це що, пляма від праски?!

Так, це була пляма від праски. Я старанно водила по сукні важкою, пропареною праскою, висунувши від старанності язика.

І коли праска й живіт зіткнулися, я зойкнула, залишивши праску на тканині. На місці опіку утворилася тверда трикутна пляма.

Ми з Людкою, як могли, закамуфлювали опік на сукні шаллю.

Але під час несамовитих танців шаль зрадницьки сповзла.

Мама помацала тверду пляму на синтетичній тканині й схлипнула.

— Галю, не засмучуйся, — миттєво зорієнтувалася тітка Ніна. — Тканини ж іще трохи залишилося? А дівчатка молодці! Хоч і сукню спалили, актриси погорілі!

Швидко зібралися і всім «табором» пішли до швачки в сусідній будинок. Та, прискіпливо оглянувши пошкодження, заспокоїла маму:

— Ось із цього обрізка якраз викроїмо. Але на майбутнє: синтетика така примхлива, прасуйте на «одиничці», а краще через марлечку і з вивороту.

Мама повернулася до мене:

— Запам’ятала, актрисо?

Я запам’ятала.

А ще запам’ятала маму в новорічний вечір: неможливо красиву в тій фуксовій сукні і захоплений погляд тата. А ті гумові вироби, до речі, мабуть, були неякісні — бо народився брат.

Наостанок, перед від’їздом, я зробила сестрі зачіску.

Їй дуже хотілося каре, але тітка Ніна була проти. Тоді я ще не знала, як поводяться мокрі кучеряві волосся, коли висохнуть…

До школи Людка пішла з короткою стрижкою і тим самим кошиком. Вона ту історію не пам’ятає, мабуть, усе-таки добре їй кошиком прилетіло, не злегка.

А я про той випадок, та й не лише про нього, згадую щоразу, коли розкриваю ароматну посилку, доверху набиту волоськими горіхами.

Мами та тітки Ніни вже немає з нами, а в магазинах можна купити все що завгодно, але ми з сестрою продовжуємо відправляти одна одній посилки, дбайливо дотримуючись традиції наших мам.

Ніби кожна посилка — це ниточка між минулим і сьогоденням, яка не дає розсипатися полотну пам’яті.

💖 Післямова
Це історія про те, як справжній шик 90-х вимірювався не грошима, а кмітливістю, добротою та вмінням розсмішити рідних, навіть якщо для цього доводиться спалити нову сукню.

Поліські гриби та чорноморські горіхи стали символом зв’язку, який виявився сильнішим за час і відстань. Ці спогади – найдорожчий спадок від наших мам.