— Ага, рідня. Є у баби гроші — внучка прийде і буде лагідною. Раз на місяць. І завжди так було. Просто так зайдеш — губи надує і не підійде навіть, а подаруночок принесеш, одразу станеш «бабусечкою». Ненадовго, щоправда

— Я її, звичайно, привітала, грошенят їй на картку переказала, образилася, мабуть, що мало, — посміхається Ірина Василівна. — Ну та нічого. Я собі свято влаштувала, з ікрою та ігристим.

— Ого, жируєш, — сміється подруга жінки Надія. — Прям, дійсно, свято!

— А то! Я чекала цього дня з нетерпінням! Боялася, що поки Ніні немає 18-ти, а я раптом віддам Богу душу, то мій заповіт можуть оскаржити. І ось що… а давай дарчу на твою дочку зробимо? Пропишемо всі випадки, щоб я спокійно дожила в цій квартирі? Дарча, вона якось надійніша, чи що…

— Ірино, — мляво відповідає подруга. — Я не божевільна, дочка моя Марійка — теж, хто ж відмовиться від такого подарунка. Але якось незручно. Ну так, ми з тобою все життя дружимо, але все ж… Ніна — це ж єдина твоя рідня.

— Ага, рідня. Є у баби гроші — внучка прийде і буде лагідною. Раз на місяць. І завжди так було. Просто так зайдеш — губи надує і не підійде навіть, а подаруночок принесеш, одразу станеш «бабусечкою». Ненадовго, щоправда. Меркантильна молодиця. Так її невісточка моя колишня і виховала. Так що… Не сумнівайся, скажи дочці, нехай готує договір, вже юрист — ваша справа.

Ірина Василівна вже давно пенсіонерка. Живе у двокімнатній квартирі сама. Родичів дальніх у неї повно, але ні з ким близького контакту немає.

З близьких — внучка Ніна, яка днями відсвяткувала своє повноліття. І все. Був син Ігор, пішов з життя, коли Ніні було 6 років.

Взагалі-то син спочатку з дружиною розлучився, залишив їй і дочці однокімнатну квартиру, яку допомагала купити Ірина Василівна, тоді ще з чоловіком, який помер пізніше за сина.

Сімейне життя не вийшло, як вважає жінка, через невісточку. Живцем їла чоловіка: мало заробляєш, могли б твої батьки розщедритися і на житло побільше, у нас дитина, а як жити?

Коли стало зовсім нестерпно, чоловік подав на розлучення. Ніні було неповних 4 роки. Квартиру переписав на дочку, уклав угоду з колишньою дружиною про те, що житло передає в рахунок аліментів.

Та була згодна, а за рік пішла до суду й оскаржила угоду.

Ірина Василівна тоді зовсім не розуміла, що до чого в питаннях юридичної практики у сімейних справах, а син не став подавати на перегляд рішення суду першої інстанції.

— Йому ж треба було теж якось вирішувати своє житлове питання, — згадує жінка. — Ось і поїхав на роботу до Норвегії. Спочатку невісточка була задоволена — аліменти шикарні пішли. Та вона і потім була задоволена — пенсія на дитину теж була непогана.

Син Ірини Василівни загинув, стався нещасний випадок на виробництві. Виплатили страховку дочці та батькам. Успадковувати за сином Ніні не було чого.

А чоловіка випадок з єдиним сином підкосив, за рік згорів від раку, нічого лікарі вдіяти не змогли, швидкоплинний злоякісний… згубив чоловіка.

Залишилася Ірина Василівна зовсім сама. Жінки, звичайно, частіше сильніші за чоловіків, вона знайшла сенс життя. Возиться на дачі у подруги, співає в хорі пенсіонерів.

Пробувала спілкуватися з єдиною онучкою, але не досягла успіху.

— Я і відразу після розлучення з невісткою не сварилася, контакт зберігала, подарунки дарувала, з Ніною, якщо просили, сиділа. Щоправда, не змогла її до першого класу поводити, як просила колишня сина, але чоловік уже зовсім був ніякий, я з ним сиділа, — згадує літня жінка. — На прощанні з сином мені невісточка клялася, мовляв, ми — Ваша рідня, навіть не думайте нічого, Ніночка — Ваша внучка, так що — завжди, в будь-який час.

По факту родинних стосунків так і не вийшло.

Невістка особисте життя так і не влаштувала, хоча спроби були. Сама вона вважає, що через те, що так і живе з дочкою в однокімнатній.

Хто заважав поліпшити житлові умови — Ірина Василівна не розуміє.

Один час колишня дружина сина активно натякала, що треба б свекрусі помінятися з ними квартирами, вона ж одна, а їх з Ніною — двоє. Звучали слова про те, що Ніна — єдина пам’ять Ірини Василівни про сина, про те, що «доглядати» її більше нікому, тільки й надії на колишню невістку та онучку.

Ірина Василівна тоді сказала тверде «ні», мовляв, помре, тоді і мінятися нічим не треба буде.

А поки вона проживе у своїй квартирі і крапка. Ніні в той час було близько дев’яти років. А вже, як каже бабуся, вся була в матір, по ситуаціях з подарунками було видно.

— І потім, коли онучка вже підросла, свій телефон у неї з’явився, сама стала ходити до школи, на гуртки і так далі, чорта лисого вона просто так зайде чи зателефонує! Тільки, якщо знає, що я пенсію отримала.

І таку незадоволену робила міну, коли я їй кишенькові гроші не давала, ти б бачила, — усміхається Ірина Василівна. — Одного разу відкритим текстом сказала, чого, мовляв, заходити? Часу в неї немає, час, мовляв, це гроші. Ну і мати її теж, дзвонила періодично, нила, що Ніні треба і те, і це.

Меркантильні обидві. Задарма я їм не здалася. Тільки спадку й чекають. Ну що ж, ним вони, якраз, і вмиються.

Про спадок з колишньою невісткою теж була розмова. Та натякала, а чи не скласти дарчу на Ніну, це простіше, ніж вступати в спадок. Але Ірина Василівна відрізала: нічого складного немає і крапка, дарчої не буде.

Жінка вже в той час задумалася, що хоче залишити своє житло дочці кращої подруги. У тієї двоє дітей: син і дочка, їм згодиться. Вони всяко ближчі до неї, ніж внучка. І на дачі відпочивають, і за ліками збігають, якщо що.

Заповіту не писала, бо вже все дізналася: якщо помре, коли Ніна буде неповнолітньою, то і заповіт, і дарчу можна буде оскаржити, а з урахуванням здібностей колишньої невістки бігати по судах і жадібності, вона точно буде це робити.

Недавнє свято онучки стало віхою — все, можна не боятися. Ірина Василівна купила пляшку ігристого, ікри, фруктів. Відзначила сама, онучці зателефонувала, привітала, вислухала коронне запитання: «А що ти мені подаруєш? Гроші, а скільки? Ой, ні, не забіжу, часу немає, перекажи на картку, ба».

Посміхнулася, переказала — внуки подруги навчили. І зміцнилася у своєму бажанні розпорядитися своєю власністю не на користь єдиної внучки.

— Сина не повернеш, він у мене був єдиним. А внучка рідною так і не стала, так що… готуйте документи і не сумнівайтеся, — підбадьорює подругу Ірина Василівна. — Не хлюпай носом, помирати я ще не збираюся, поживу ще, у чужій квартирці.

***

Цю історію нам розповіла читачка на ім’я Оксана. Вона нагадує про те, що справжні родинні зв’язки будуються не на крові, а на взаємній повазі та підтримці.

Замість того, щоб чекати спадщини, варто просто бути поруч, допомагати й любити. Іноді чужі люди стають ближчими за рідних, особливо коли останні виявляють свою корисливість.

А ви вірите, що справжня рідня — це не та, що по крові, а та, що по душі?