Але бабуся сказала твердо: «Або тобі, або державі. Онуку не дам, бо йому до мене діла немає. Ти — єдина людина в цій сімейці, хто про мене згадав. А він що, отримає квартиру і навіть на поминках не заплаче? Не хочу!» — Подарує тобі, а ти відразу, мовчки, перепишеш на чоловіка, — владно сказала свекруха. — Їй про це знати не обов’язково

— У нас уже до погроз розлученням дійшло, — каже Валентина, важко зітхаючи. — Усією сім’єю на мене насіли: «Ти не маєш права приймати такий дарунок! Це не по-людськи!»

— Якщо в тебе така сім’я, Валю, то приймати треба обов’язково, — відказує їй подруга. — Ти ж усе одно за бабусею доглядатимеш? Не кинеш же стареньку? Ну от, спокійно оформлюй дарчу, тільки підстрахуйся, щоб усе за законом було, аби потім ніхто не оскаржив.

А як тільки документи на руки отримаєш — нехай чоловік собі розлучається, коли такий розумний. Знімеш квартиру поруч із бабцею, і нехай вони там хоч луснуть від злості.

Я б, Валю, з таким чоловіком і дня не жила. Якщо йому рідна кров не потрібна, то й тебе він кине, як тільки припече. Добре, що хоч дитина з тобою залишиться, а в розлученні краще бути зі своїми стінами, хай і в майбутньому.

Скільки тій бабусі років? Вісімдесят чотири — це ж не жарти, їй догляд і добре слово зараз дорожче за все.

Валентина й сама за останні тижні подивилася на чоловіка, з яким прожила вісім років, зовсім іншими очима. Жінці тридцять шість, доньці вже скоро сім.

Увесь цей час вони жили у квартирі чоловіка — вона йому ще від першої бабусі лишилася, по материній лінії.

Двокімнатна квартира, у центрі, а в самої Валі за душею жодного куточка. Кілька разів вона заводила розмову, щоб купити щось спільне. Мовляв, і нам спокійніше, і доньці буде де жити.

Заробляли обоє непогано, тож проїдати все — діло нехитре. Та чоловік щоразу відмахувався:

— Це ж кабала, Валю! Розумію, якби нам тулитися ніде було. А так маємо дві кімнати, дитину більше ти не хочеш… І навіщо ці борги на шию? Хочеш п’ять років в одних чоботях ходити? Ну ні, я на таке не підписувався. Є квартира, і ще одна буде рано чи пізно, мати ж моя теж не вічна…

Оце «мати не вічна» і «ще одна буде» — це він про квартиру своєї другої бабусі, по батьковій лінії. Батько в чоловіка пішов з життя давно, ще коли той у вузі вчився, тож він був єдиним спадкоємцем.

Але Валентину це зовсім не гріло: знову квартира буде тільки його, а вона там хто? Пташка на гілці?

Та й свекруха всі ці роки не давала забути, що Валя — «приїжджа» з області, і має ледь не ноги чоловікові мити за те, що він її в столиці прихистив.

Свекруха взагалі людина гостра на язик, крута і владна. Навіть зі своєю колишньою свекрухою, тою самою бабусею, стосунків не тримала.

— Вона від мене все життя ніс воротила, — жалілася старенька Валі. — Коли син мій загинув, онук ще вчився, я допомагала їм, чим могла, останнє віддавала. А тепер мої болячки — то тільки мої проблеми. І онука таким самим черствим виховала.

Чоловік Валі бабусю ніби й не цурався, але заїжджати до неї не поспішав.

Тільки вона подзвонить — він очі закочує: «Знову почнеться на пів години про погоду та про те, де і що стріляє». А от у Валентини з бабусею якось відразу душа до душі лягла.

— І поговорити з нею треба, і вислухати, — розповідає Валя. — Вона жінка непогана, просто дуже самотня, а здоров’я вже зовсім підводить.

Валентина почала навідувати стареньку ще тоді, коли тільки чекала на дитинку. Заїде, чаю поп’ють, старі фото роздивляться. Бабуся навіть месенджери освоїла, щоб невістці писати.

— Ой, і як у тебе терпіння на неї вистачає? — дивувалася свекруха. — Вона ж як причепиться — не відчепиш, усе їй знати треба.

Валі було боляче таке чути, тож вона й далі допомагала бабці. Поступово всі клопоти перейшли на її плечі: «Ти ж у декреті, з’їзди до неї», «Ти ж поруч працюєш, занеси продуктів, бо вона каже, що ноги не ходять».

Валентина й справді працювала неподалік, донька там же в перший клас пішла. Тож вона до старенької — і вранці, і в обід, і ввечері. То тиск поміряти, то лікаря гукнути, то супчику свіжого зварити чи підлогу помити.

Зараз старенька з хати взагалі не виходить — суглоби зовсім відмовили. Чоловік же, як Валя просить кудись бабусю зводити, тільки морщиться:

— Валю, це ж ціла історія, треба з роботи відпрошуватися. Що я там нового почую?

Бабуся все те бачила й відчувала. Розуміла, що рідному онуку вона — як кістка в горлі.

От і сказала якось колишній невестці: раз ти за мною ходиш, як за рідною матір’ю, то і квартиру я тобі подарую. Прямо зараз, з правом довічного проживання, щоб ні в кого потім питань не було.

— Знаєш, — каже подруга, — якщо до розлучення дійде, тобі й знімати нічого не доведеться. Переїдеш до своєї старенької, все одно за нею догляд потрібен. Так що бери й не думай!

Того ж дня, як бабуся оголосила про свій намір, у хаті здійнявся такий содом, що хоч тікай. Чоловік зі свекрухою в два голоси кричали, що Валя «обкрутила» стару, що хоче захапати майно єдиного законного спадкоємця.

— Ніхто не забороняє тобі з нею дружити, — кричав чоловік. — Але отак обдирати рідну сім’ю — це вже останнє діло! Ти зобов’язана відмовитися, щоб спадок перейшов тому, кому належить.

Валентина спокійно пояснила, що вона вже пробувала відмовити стареньку.

Але бабуся сказала твердо: «Або тобі, або державі. Онуку не дам, бо йому до мене діла немає. Ти — єдина людина в цій сімейці, хто про мене згадав. А він що, отримає квартиру і навіть на поминках не заплаче? Не хочу!»

— Подарує тобі, а ти відразу, мовчки, перепишеш на чоловіка, — владно сказала свекруха. — Їй про це знати не обов’язково. А не зробиш так — буде розлучення, я свого сина знаю.

Валентина тепер твердо вирішила: дарчу прийме. Разом із розлученням. Нехай вже далі самі якось.

Зрештою, треба було раніше про рідну людину думати, а не на її метри зазіхати. Ситуація, звісно, гірка, але життя — воно таке: кожен отримує те, що посіяв.

Отак воно буває, коли квадратні метри стають дорожчими за людське тепло, і тільки в скрутну хвилину стає зрозуміло, хто тобі справді рідний, а хто просто чекає на свою частку.

А як ви думаєте, чи можна вважати зрадою такий вчинок, коли людина обирає справедливість замість родинної покори?