Але на зміну згубній звичці прийшов звірячий апетит. Якщо раніше чоловік приносив додому недоїдений борщ у судочку, то тепер просив дружину покласти йому і перше, і друге, і ще чогось на перекус. За читанням книжки їжа зникала непомітно, до страв повернувся справжній, насичений смак

Вони сиділи за кухонним столом і мовчки дивилися одне на одного. Протяг від постійно прочиненого вікна гуляв затишною кухнею і легенько лоскотав босі ноги.

— Ну чого ми сидимо, ніби води в рот набрали, врешті-решт? — першою порушила цю скорботну тишу дружина. — Михайле, ти ж і сам чудово розумієш, що пора з цим закінчувати.

Михайло приречено схилив голову. Здавалося, він геть не хотів цього розуміти.

— Це ж просто згубна звичка. Ніякого задоволення воно вже давно не приносить. Суцільна механіка і залежність, — м’яко, але наполегливо вела далі Оля.

— Та знаю я, знаю, — тихо буркнув чоловік, навіть не підводячи очей.

— Ще зі школи тягнеться. Дуже довго, Мишко. Занадто довго, а в нас же ще стільки життя попереду, — наче заведена, продовжувала дружина.

Михайло щосили замружився, глибоко втягнув повітря носом, стиснув кулаки, а потім гучно чхнув. Знаєте, він завжди так робив, коли готувався прийняти якесь справді важливе рішення.

— Добре. Кидаємо. Цього разу — точно і безповоротно. Сьогодні ж. От зараз допалю останню, і все, зав’язуємо! — він розплющив очі й потягнувся до пачки на столі, але дружина рвучко накрила її долонею.

— Мішо, все. Остання вже була. І контрольна була, і крайня, і заключна. І ту, що «остання-переостання», ти теж уже втягнув в свої легені. Мені дуже потрібна твоя підтримка. Пообіцяй, що не будеш нишком диміти по кутках!

— А ти тоді теж обіцяй! — схрестив руки на грудях чоловік.

— Ну і я теж. Так, обіцяю, — трохи ніяково відвела погляд Оля.

— А ти в очі мені подивися і пообіцяй!

— Добре, добре, не сварися. Обіцяю. Головне — витерпіти двадцять один день. Кажуть, саме за стільки часу виробляється нова звичка. Я про це в інтернеті читала.

— Краще б ти в тому інтернеті працювала, а не сиділа цілими днями на всіляких дурнуватих форумах…

— Що-о-о?!

— Нічого!

Після того, як під теплим світлом кухонної люстри було укладено цей історичний пакт, обоє мовчки викинули свої пачки у відро для сміття і спробували розійтися по різних кутках.

Оля пішла до кімнати, а Михайло, щоб не йти слідом і не нагнітати, потопстався на місці, втупився у відчинене вікно і, коли емоції трохи вляглися, мовчки його зачинив.

У перший день без курева здавалося, що наша планета крутиться якось занадто повільно, і той клятий день ніяк не хоче закінчуватися. Михайло навіть кілька разів спересердя тупав ногою, ніби намагаючись піддати Землі швидкості. Не допомагало.

Усі навколо, куди не глянь, диміли. Молодь, дорослі, пенсіонери… Михайлові навіть здалося, що він помітив на сміттєвому баці дуже задумливу ворону з недопалком у дзьобі.

Увесь світ смалив і кликав чоловіка у свої отруйні, але такі звичні обійми. Та Михайло тримався з останніх сил.

Найважче, звісно, було на роботі. Саме під час перекурів вирішувалися всі ключові питання і вибудовувалися найміцніші дружні зв’язки.

Мужики формували таку собі димову хмару, у яку посилали все, що мали на душі: знання, життєвий досвід, настрій, народну мудрість. Здавалося, просто пройшовши крізь той кумар, можна було екстерном отримати третій слюсарний розряд.

Михайло за один присід випив увесь термос гарячого чаю, перечитав усі новини в інтернеті, повичищав сірку з вух, а потім тужливо глянув на годинник. До кінця перекуру залишалося ще цілих десять хвилин із п’ятнадцяти.

Усі інші некурці в їхньому цеху були одинаками. Прикуті поглядами до своїх телефонів, вони тихенько хихикали кожен у своєму темному кутку.

Михайло приречено зітхнув і пішов блукати безлюдним цехом. Серед сплячих верстатів, притрушених пилом креслень та металевої стружки він раптом угледів корінець якоїсь книжки. Вона, певно, впала за той свердлильний верстат ще за царя Гороха.

Піднявши засмальцьований екземпляр, Михайло прочитав на обкладинці: Теодор Драйзер, «Фінансист».

Знічев’я він перевернув старе відро, всівся на нього і розгорнув сторінки. Чоловік так несподівано з головою поринув у сюжет, що навіть не помітив, як закінчилася перерва, а колеги повернулися на свої робочі місця. Робочий день тривав.

Олі було ще гірше. Вона працювала у великому офісі і, так би мовити, продавала людям свята — організовувала корпоративи. Кинувши палити, вона відчувала всередині якусь порожнечу, яку нічим було заповнити, і страшенно сумувала.

А сумний організатор свят здатен продати хіба що поминальний обід, що ніяк не вписувалося в назву їхньої агенції «Веселий старт».

А ще її колектив складався виключно з жіноцтва. Знаєте, як воно буває: якщо ти не йдеш із дівчатами на перекур, то ти все одно стаєш головною темою того перекуру. Твоє ім’я звучатиме часто, хоча навряд чи тобі це сподобається.

Дуже швидко можна зрозуміти, перемивали тобі кісточки чи ні — за отими косими поглядами, жестами, прихованими смішками. Жіночий серпентарій не прощає одиначок, і Оля це чудово знала. Негласна команда «фас» пролунала на першій же перерві, і «голодні змії» радісно встромили зуби в Олину репутацію.

— Ну як ти, тримаєшся? — запитав Михайло ввечері у своєї дружини, яка була сіра й похмура, немов листопадове небо.

— Так. А ти як?

— Ледве-ледве, — чесно зізнався чоловік. — Слухай, може, ну його? Відмовимося від цієї затії?

— Ні за що. Перші три дні — найважчі. Нам треба вистояти.

І вони трималися. Михайло тепер усі перекури й обідню перерву проводив за читанням. Палити все ще хотілося до нестями. Страшенно бракувало того простого мужицького спілкування, жартів, хвастощів.

Але на зміну згубній звичці прийшов звірячий апетит. Якщо раніше чоловік приносив додому недоїдений борщ у судочку, то тепер просив дружину покласти йому і перше, і друге, і ще чогось на перекус.

За читанням книжки їжа зникала непомітно, до страв повернувся справжній, насичений смак. А ще він несподівано полюбив солодке: цукерки, тістечка, глазуровані сирки. Михайло трохи набрав ваги, округлішав, а на щоках заграв здоровий рум’янець.

Якось повз зачитаного Михайла проходив їхній генеральний директор. Він щойно закінчив якусь напружену телефонну розмову, і його явно гризли сумніви. Помітивши «вільні вуха», начальник спересердя висловився вголос:

— І от чи варто нам зараз вплутуватися в монтаж тієї підстанції? Якщо почнемо таку дрібноту брати, потім, боюся, проґавимо нормальне, велике замовлення. Але ж і роботи зараз майже немає… От що з ним робити?

— «У бурю годиться будь-яка гавань», — задумливо прочитав Михайло вголос цитату з книжки.

Директор зупинився і теж глибоко замислився.

— А якщо якийсь серйозний завод нам підвернеться? Ми ж не зможемо розірватися… І навіщо я тільки в цей бізнес поліз… Що не рік, то якась суцільна лотерея, — продовжив свій монолог керівник.

— «Найсильніші душі часом піддаються зневірі. Бувають хвилини, коли й людям великого розуму життя малюється в найпохмуріших барвах», — знову видав Михайло чергову мудрість.

— Романчук, що це з тобою сьогодні? — щиро здивувався гендиректор. — Ти що, філософського борщу об’ївся?

— Та куди там, — по-доброму всміхнувся Михайло. — Он, Драйзера читаю, — і він показав стару обкладинку.

— О, пам’ятаю-пам’ятаю, в інституті просто зачитувався ним. А ти влучно цитатами кидаєшся! Ану, давай ще щось.

— «Держава, яку роз’їдає корупція, стає нежиттєздатною. Їй загрожує небезпека розсипатися при першому ж серйозному випробуванні», — з радістю зачитав чоловік.

— Ну, це вже трохи з іншої опери, але перші дві були прямо в яблучко. Молодець! — начальник рушив був далі, але раптом зупинився. — Слухай-но сюди. Раз ти в нас такий любитель серйозної літератури…

За місяць нам новий верстат привезуть, італійський, туди потрібен буде тямущий спеціаліст. Не хочеш вивчитися за рахунок фірми? Зарплата буде вищою, та й сама робота значно чистіша.

Михайло, звісно ж, погодився.

А в офісі Олю хвилями самотності відносило все далі від галасливого колективу. Кілька разів вона ледь не зірвалася. Язик аж чесався від свіжих пліток, вона якось навіть нову пачку цієї гидоти купила і вже рішуче попрямувала до курилки, але в останню мить зупинила себе і розвернулася.

І ось що дивно. З-поміж усіх столів в офісі нові клієнти чомусь усе частіше обирали саме її. Вона ніби стала світлим маяком у тому затягнутому тютюновим маревом жіночому океані.

Відсоток продажів повільно, але впевнено повз угору. А невдовзі один із солідних клієнтів відверто зізнався:

— Знаєте, Олю, ви тут єдина, від кого не тхне тютюном. Я коли з вашого офісу вперше вийшов, то одразу на флюорографію записався від того смороду. Вам би власний кабінет не завадив, — по-доброму підморгнув чоловік, який замовив у неї одразу одинадцять заходів.

Ці слова виявилися пророчими. Вже за два місяці стабільно високих показників Олі справді виділили хоч і скромний, але власний, чистий кабінетик. І саме туди тепер направляли найважливіших і найгрошовитіших клієнтів.

— Ого, а чим це в нас так смачно пахне? — запитав якось Михайло, зайшовши на кухню після роботи.
Відтоді, як вони відмовилися від курива, минуло вже близько пів року, і подружжя з гідністю витримало це випробування.

— Тефтельками, — відповіла дружина, накриваючи кришкою гарячу пательню.

— Та ні, якимось солоденьким… — Михайло кумедно принюхався. — Прямо так пахне, ніби знову травень за вікном.

— А, це парфуми! — жінка з усмішкою повернулася до нього. — Тобі подобаються? Я їх сама собі вибрала, на ті гроші, що ти мені на день народження подарував.

— Ага, дуже смачні.

— Знаєш, я взагалі-то ними вже місяці зо три користуюся, — раптом усвідомила Оля.

— Та хтозна, а я тільки зараз їх по-справжньому відчув, — Михайло підійшов ближче і ніжно торкнувся носом її шиї.

— Ну все, все, не заганяй мене в фарбу, — зашарілася дружина і кивнула на стілець: — Сідай давай, зараз годуватиму свого робітника.

Чоловік із радістю вмостився за столом. Останнім часом уся їжа здавалася йому неймовірно смачною, та й на самій кухні стало якось світліше, чи що. Хотілося бувати тут частіше.

— Я тут тюль новенький повісила, а то старий геть сірий став від того вічного диму, вже ніяке прання не брало, — зізналася Оля, продовжуючи поратися біля плити. — Слухай, давно хотіла в тебе спитати: ти відчуваєш якісь зміни після того, як ми кинули палити?

— Та навіть не знаю. Якось не особливо. Ну, може, грошей у гаманці трохи побільшало, запахи стали яскравішими, задишка на сходах уже так не мучить… Але щоб аж щось кардинальне — то ніби ні.

— От і в мене так само, — усміхнулася дружина. — Але знаєш… ти ніби став до мене уважнішим. Та й на роботі в мене з’явилися нові дівчата-подружки з сусідніх офісів. Разом на чай бігаємо, всілякі невинні дурниці обговорюємо і регочемо так, що на весь поверх чути. Словом, мені теж якось легше дихати стало.

— Це ж чудово!

Наповнивши тарілки гарячим, Оля розлила по чашках запашний чай і поставила на стіл невелику вазочку з фініками.

— А де ж цукерки? — Михайло здивовано подивився на зморщені плоди.

— Я тут подумала: нам час виробити ще одну нову корисну звичку. А то від тих солодощів мене вже скоро в іншу вагову категорію переведуть, — сказала дружина, сідаючи навпроти.

— Олю, ти ж мене без ножа ріжеш…

— Двадцять один день, Михасю. Усього двадцять один день, а там уже простіше буде. Звичка виробиться!

— Згоден. Але можна я зараз хоча б одну, ну самісіньку останню цукерочку з’їм?..

Ось таку теплу й життєву історію надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи причепурили її для вас. Кажуть у народі: «Що посієш, те й пожнеш», і часом навіть маленька, але спільна перемога над своїми слабкостями здатна непомітно змінити життя на краще, відкриваючи двері новим можливостям та почуттям.

А чи доводилося вам колись так само рішуче відмовлятися від шкідливих звичок, і як це вплинуло на вашу долю? Поділіться досвідом.