Але я зі своїм колишнім та його маман за одним столом сидіти не збираюся. Навіть дихати з ними одним повітрям не хочу! Хай тепер любий татусь із бабусею на весіллі онуки гуляють

У Ганнусі за два тижні весілля, але настрій, щиро кажучи, геть ніякий. А все через матір та вітчима, які категорично заявили: ноги їхньої на тому святі не буде.

— Не підемо, — відрубує Людмила Петрівна, мама дівчини. — І рішення свого я не зміню. Знаєте, як на мене, це справжнісінька зрада. Я з обставин свого розлучення таємниці ніколи не робила. І як ми з донечкою тоді виживали, вона просто не може не пам’ятати. Вирішила все забути й пробачити? Її право.

Але я зі своїм колишнім та його маман за одним столом сидіти не збираюся. Навіть дихати з ними одним повітрям не хочу! Хай тепер любий татусь із бабусею на весіллі онуки гуляють.

Ганнусі зараз двадцять п’ять. Її батьки розійшлися, коли дівча тільки-тільки до першого класу пішло.

Ох і дісталося ж тоді Людмилі Петрівні: і люта ненависть свекрухи, і підла зрада чоловіка в найважчий життєвий момент.

Жінка тоді якраз носила під серцем друге дитя, мріяла подарувати донечці сестричку чи братика. Була вже на четвертому місяці, лежала в лікарні на збереженні — лікарі тоді вирішили перестрахуватися.

— Ганнусю до свекрухи відправили, коли мене в лікарню поклали, — з гіркотою згадує жінка. — Бо колишній, бачте, не встигав її до школи водити й забирати. А мене раптом виписали на три дні раніше.

Приїжджаю додому… а чоловік, виявляється, з роботи відпросився. Заходжу — а в нас у квартирі якась «німфа», та ще й прямісінько в нашому подружньому ліжку!

Від такого страшного потрясіння в Людмили Петрівни стався нервовий зрив і відкрилася кровотеча…

Дитя, на жаль, врятувати не змогли. Хтозна, може, воно й на краще, бо з двома малятами на руках вона б тоді геть пропала.

Чоловік, ясна річ, кинувся навколішки, благав пробачити, ледь не п’ятою себе в груди бив. Кричав, що то біс поплутав! Але дружина таке вибачати навідріз відмовилася.

Та справжнє пекло почалося трохи згодом. Коли вже розлучилися й узялися ділити майно. В однокімнатну квартиру Людмила вклала свій спадок — гроші від проданої материної хати.

Мати її не надто щасливою жінкою була, пішла з життя рано. Люда тоді ще вчилася, жила окремо.

Хату трохи згодом продала, і ці гроші якраз через кілька років дуже стали в пригоді — вистачило на мінімальний внесок за кредит на житло.

Перший час молоді тулилися біля свекрухи: вважалося, що збирають копійку до копійки, хоча фінансовий внесок колишнього чоловіка там був мізерний.

Але Людмилі не було кому підказати, як правильно все оформити. За два роки до розлучення купили ту однокімнатну, а потім сім’я розлетілася на друзки.

— Вони як ті два бульдоги вчепилися і в квартиру, і в усе, що там було! — здригається від спогадів Людмила Петрівна. — Колишній та його матінка. Ходили, скандалили, сусідів підбурювали на мене якісь кляузи писати.

Одне слово, справжній дурдом. Чули анекдоти про розрізані навпіл рулони туалетного паперу при розлученні? Так-от, це не анекдоти, це про них! Різали все підряд: рушники, простирадла, той самий папір і килимки.

Замки виламували, він же ж, бачте, «власник». Біля ліжечка донечки лежав пухнастий килимок — так і його, іродам, не шкода було пошматувати.

Чомусь саме той порізаний килимок викликав у Людмили справжню істерику. Ридала так гірко, що аж самій страшно ставало, ніяк не могла спинитися.

А далі треба було якось зводитися на ноги й починати життя з чистого аркуша.

Окрім кредиту на квартиру, їй довелося ще й виплачувати компенсацію колишньому за його «величезний» внесок у житло. Ночей недосипала, хапалася за будь-який підробіток, крутилася як білка в колесі — але витягнула, впоралася!

Коли Ганнусі виповнилося одинадцять, Людмила зустріла свого нинішнього чоловіка. Перебралися з донечкою до нього, і одразу ніби камінь з душі впав.

Свою квартиру почала здавати квартирантам, банківські борги закрила, а з рештою кредитів узагалі розквиталася достроково — новий чоловік підставив міцне плече.

Вітчим до Ганнусі ставився як до рідної кровинки (своїх діток він мати не міг).

Захотіла мала нові джинси? – Без питань, ідемо й купуємо.

Потрібен сучасний телефон? – Чудово, беремо.

Ноутбук для навчання? – Тримай, сонечко.

На море поїхати? – Аякже! І не на якийсь там тиждень, а на всі три гайнемо!

— Чоловік їй і сукню на випускний розкішну купив, і пишався нею безмежно, а вона його тільки татом і кликала, — зітхає Людмила Петрівна. — Бо іншого батька в її свідомому житті просто не існувало. Він і навчання їй оплатив, бо на омріяний факультет дитині трохи балів не вистачило.

А рідний батько?

Та він у житті доньки участі майже не брав. Ні, якісь там копійчані аліменти капали, але Людмила до суду не подавала суто з принципу: не рухай те, що погано пахне, то й не смердітиме.

І колишня свекруха про онуку навіть не згадувала. У колишнього тим часом було ще дві дружини, народився син (чи то від другої, чи від третьої — хтозна), та в результаті ні з ким він так і не вжився.

— Тепер живе з матір’ю, хворіє. Як донька сказала — мабуть, карма наздогнала. Та хіба це має якесь значення? — міркує Людмила.

— Я Ганнусі завжди все чесно і без прикрас розповідала, звісно, коли вона вже трохи підросла. Але те, як ми перебивалися з хліба на воду до мого другого шлюбу, вона й сама прекрасно пам’ятає.

І от десь рік тому, потай від матері, Ганна почала спілкуватися з рідним батьком.

Він сам їй у фейсбуці написав: мовляв, хворію тяжко, жити залишилося два понеділки…

Пробач, доню, це просто твоя мати так усе перекрутила, що ми не бачилися, а насправді ми тебе так сильно любимо! І бабуся любить, вона ж бо вже зовсім старенька стала.

Одне слово, як вважає Людмила, хитро натиснув спершу на дівочу цікавість, а потім і на жалість.

Дівчина, чудово розуміючи, що мати таке спілкування сприйме в багнети, мовчала до останнього. І лишень недавно, ховаючи очі, зізналася, що просто не могла не запросити на власне весілля «тата й бабусю».

— Ну, а що тут такого? Скільки років минуло, час уже всі старі образи з голови викинути, — заявила донька.

І Людмила розридалася. Так само безупинно і гірко, як колись над тим розшматованим пухнастим килимком.

— Нас на твоєму весіллі не буде. Бо з цими нелюдами я нічого спільного мати не збираюся, — відрізала доньці.

Ганна ще намагалася якось поговорити, вмовити.

Навіть майбутні свати підключилися: мовляв, не скасовувати ж запрошення, хай уже будуть на весіллі два батька й бабуся, кому вони там завадять? Але Людмила Петрівна з чоловіком стоять на своєму, як скеля: вони не йдуть, і крапка.

— Це ж просто якесь безглуздя, в голові не вкладається! — обурюється жінка. — Вітчим їй усе весілля оплатив, я свою квартиру хотіла молодятам подарувати. А нам натомість — такий гучний ляпас. Віддячила за все хороше!

Вона, бачте, «не могла не покликати» тата й бабусю… Який у біса тато?! Яка бабуся?! Ну що ж, зробила свій вибір — хай тепер святкує з новою-старою ріднею. Щастя їй.

Людмила того ж дня знову дала оголошення про здачу квартири в оренду.

А на дати весілля купила їм із чоловіком путівку в Закарпаття на термальні води, щоб уже напевно відрізати всі шляхи до відступу.

Ось таку непросту життєву історію надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи надали їй літературного звучання, щоб поділитися з вами.

Як кажуть у народі: «Розбиту чашку не склеїш, а склеїш — то воду не втримає», тож і зраджене материнське серце пустими вмовляннями не загоїти.

Цікаво, а як би ви вчинили на місці цієї жінки: проковтнули б давню образу заради спокою дитини чи все ж відстояли б власну гідність?