— Андрійку, треба троянди сортові купити, на ділянці висадити. — Кому треба? — Мені треба. Так красивіше буде. Я задумала… — Ольго, я давно поговорити хотів. Я люблю іншу. Цей будинок збудований мною і записаний на мене. Тому я поїду на тиждень, а ти вивези звідси свої речі

— Андрійку, вечеря готова, йди вже, — покликала Ольга свого чоловіка.

— Та йду я, — роздратовано відповів Андрій, виходячи з ванної.

Оля поклала йому все на тарілку, накрила на стіл, а сама сіла навпроти з чашкою чаю.

— Як справи на роботі? Як день минув?

— Нормально.

Андрій мовчки поїв, поставив тарілку в раковину і пішов з чаєм у кабінет. Ольга залишилася на кухні сама. Щось негаразд було з її чоловіком.

Раніше приходив, вони обговорювали його день, потім її, ділилися маленькими радощами й прикрощами. А тепер замкнувся, і все односкладово, або бурчить.

— Марійко, — подзвонила вона вдень з роботи подрузі, — посидимо в кав’ярні? Є час?

Марія по голосу зрозуміла, що в Ольги щось сталося. Не дарма з першого класу дружать.

— Так, Олю, у нашій кав’ярні після роботи.

Увечері дві гарні жінки сиділи, Марія замовила багато солодкого, каву.

— Я ж поправлюсь, — забурмотіла Ольга.

— Це антистрес, щоб заїдати прикрощі. Які ти зараз будеш виливати.

— Буду, — невесело кивнула Оля. — Марійко, щось недобре в моєму сімейному житті. Як би в Андрійка нова любов не завелася.

— Ознаки?

— Телефон у нього начебто чистий, наче другого немає. Але він взагалі перестав зі мною спілкуватися. Або свариться. Спимо в різних кімнатах. Затримується на роботі. Начебто ночує вдома.

— Начебто? Ти не впевнена?

— Відрядження у нього рази три були. Я вже сумніваюся — чи по роботі.

Ольга схлипнула.

— Так, трагедія. Ти зараз себе жалієш, та ще й думаєш: подвиг твій він не оцінив. Раз Андрійко дітей мати не може, ти теж відмовилася від цього. 12 років разом прожили, вирішила ти, що й так добре. А він на сторону подивився. Як же: не оцінив, мав би бути вдячним. Так?

— Нуууу…

— Так, люба, це тільки твоє рішення. Андрій дітей мати ніколи й не хотів, а потім з’ясувалося, що не може. Ви могли б пройти ЕКО. Що ви для цього зробили? Нічого? Значить, ти й сама не дуже хотіла. Немає в твоїй поведінці нічого героїчного. Тож перестань себе жаліти, тобі й 35 років ще немає. А по поведінці — схоже, ти маєш рацію, поговори з ним. Чого ти боїшся?

— Правду боюсь почути, що не любить мене.

— Все одно почуєш. Тож готуй відступ. Гроші на рахунку тримаєте?

— Так, я всі свої премії відкладаю.

— Сума має бути пристойна. Зніми готівку. Мешканців із бабусиної квартири попроси на вихід. Готуйся, Олю. До речі, а він?

— Марійко, я його довідку бачила про доходи, рази в 3 менша за мою.

— Тим більше — свої забирай. А то ще ділити почне.

Ольга так і зробила. Вранці з’їздила в банк, і всі гроші зняла, на зберігання в сейф у Марії поклала. Квартиру звільнила, найняла бригаду, зробила невеличкий ремонт. Андрій увесь цей час навіть не цікавився, чим і як дружина живе. Літав у хмарах. Спав у кабінеті.

Наближалася весна.

— Андрійку, треба троянди сортові купити, на ділянці висадити.

— Кому треба?

— Мені треба. Так красивіше буде. Я задумала…

— Ольго, я давно поговорити хотів. Я люблю іншу. Цей будинок збудований мною і записаний на мене. Тому я поїду на тиждень, а ти вивези звідси свої речі.

Ольга хоча й чекала цього, просто завмерла, але плакати не стала. Мовчки сиділа, поки двері за Андрієм не грюкнули. На вулиці пролунав звук двигуна машини. Андрій поїхав.

Вона сіла і просто завила, потім заридала, заплакала. До останнього думала — мине це. Але ні. Потім набрала Марійці. Та приїхала, просиділи до ранку.

Вранці Оля зібрала речі.

Улюблену кавоварку і дрібниці, і перевезла все додому, у квартиру. Було у неї бажання все розтрощити, але втрималася — не буде вона себе так принижувати.

За тиждень трохи прийшла до тями.

Андрій подзвонив через тиждень:

— Коли підемо розлучатися? Я можу і через суд.

— Завтра я вільна, сходимо.

Трималася вона спокійно. Подали заяву на розлучення, призначили їм час — через місяць.

— Ну, і так, на рахунок ти гроші відкладала, тому половину поверни. Я все на будинок витрачав. У мене немає заощаджень.

— У мене теж немає, я все витрачала на харчування та утримання тебе і себе, на облаштування будинку: фіранки, посуд, техніка.

— Я до суду подам.

— Подай. Всі чеки у мене є. А на що немає — проїли. І так, ти ж навіть на бензин у мене брав.

Андрій скривився:

— Яка ж ти…

— Яка?

— Я думав, щедра.

— Нормальна.

Марійка ввечері сварила:

— Ти чого про будинок нічого не сказала? У шлюбі ж побудували, і вклала ти не менше.

— Марійко, нічого не хочу. У нього ж крім цього будинку немає нічого. Навіть зарплата копійчана, він же й не знає моїх доходів. Думав, на його так добре живемо. Потім розділю. Коли до тями прийду.

У мережах вона знайшла колишнього чоловіка — нова пасія була копією Олі, тільки молодша років на 10. І її теж звали Ольга. Оце так ситуація…

Але через півроку на дні народження Марійченого сина Оля познайомилася з їхнім родичем. Закрутився роман, одружилися, народилася дитина.

Ольга якось все забула, Андрій залишився в минулому.

У Андрія все було не так райдужно. Сусіди телефонували. Оля ввічливо просила не розповідати, але все ж інформація була озвучена: сваряться. Він на свою кохану, що гроші не вміє витрачати.

Завжди вистачало, а тепер ні. Вона кричала, що він копійки отримує. Навіть цін не знає.

Як будинок побудував, незрозуміло. Ольга хмикнула. Ну так, її зарплата була значно вищою за Андрійкову, розмір вона тактовно не говорила. А на відкладені гроші, так вчасно зняті з рахунків, прикупила невеличку квартиру. Ще до другого шлюбу.

Минав час, і тут їй подзвонила сусідка:

— Нова дружина твого Андрія будинок продає.

— А Андрій де?

— Та майже півроку як немає його. Він на цю кралю заповіт залишив.

Ольга сіла, подумала, зібрала всі документи та й поїхала до нотаріуса:

— Я маю право на частку спільного майна подружжя. Не видавайте свідоцтво про спадщину.

— Він будинок і ділянку за заповітом залишив іншій. Теж Ользі. І я свідоцтво про спадщину їй видам, термін на вступ у спадщину півроку. І він тільки-тільки минув.

Ольга пішла до суду з позовом про виділення частки спільного майна подружжя, визнання за нею права власності на ½ будинку і земельної ділянки.

Спадкоємиця заперечувала:

— Він мене любив, і хотів мені все залишити, це його остання воля, — вона витерла хусточкою сухе очко.

— Ваша честь, він і залишив — свою половину. Мою ж він залишити ніяк не міг.

— Та вона взагалі термін давності пропустила. Три роки минуло, а нічого не ділила. Ваша честь, — заверещала дівиця. — І взагалі — все він будував, все його, на ньому записано.

— Все набувалося і будувалося в шлюбі.

Суд розглянув документи і вирішив: термін давності почав спливати з моменту, коли помер Андрій. І майно виходило з його власності. До цього стояв будинок і стояв. Нічого з ним не робили, продавати-міняти не хотіли. Тобто права позивачки не порушувалися. А тепер вона втрачає свою частку.

І суд виділив частку майна Ользі.

Марія реготала:

— Разом жити будете?

— Навіть не знаю.

Та дівиця подзвонила:

— Є покупці на будинок і ділянку.

— За скільки?

Дівиця назвала суму.

— Мила моя, якщо будинок продається за цю суму, вам все одно мені половину віддавати. Я викуплю у вас вашу частку.

— Тоді дорожче.

Вони поторгувалися, Ольга викупила другу частку. Взяли з чоловіком невеликий кредит. Чоловік посміхався:

— Цю частку на сина запишемо.

І записали. Зробили ремонт так, щоб нічого не нагадувало про минуле, переїхали. Квартиру здавати поки не стали.

Ось такою особистою історією поділилася наша читачка. Що думаєте?)