— Андрію, скажи чесно, я справді так часто винна перед твоєю мамою? Чоловік аж поперхнувся кавою. — У якому сенсі? — Ну, я завжди перед нею вибачаюся. За різні речі. — Даринко, ти взагалі занадто багато перепрошуєш, — Андрій стенув плечима. — Але ж це не страшно. Мама просто така людина, емоційна. Легше погодитися, ніж сперечатися

— Даринко, ну де ти забарилася? Я вже пів години чекаю! — голос свекрухи у слухавці бринів щирим обуренням.

— Риммо Анатоліївно, пробачте, я, мабуть, не зовсім точно сказала про час, — звично почала виправдовуватися Дарина, хоча в листуванні було чітко написано: зустріч о третій. А зараз була лише за п’ятнадцять хвилин до призначеної години.

— Гаразд вже, приїжджай швидше, — буркнула свекруха й кинула слухавку.

Даринка зітхнула, збираючи сумку. Сьогодні вони мали обрати штори для кімнати онучки Насті. Римма Анатоліївна наполягла, що треба піти разом, хоча Даринка пропонувала просто надіслати фото варіантів.

У торговому центрі свекруха вже вивчала каталоги, раз у раз поправляючи окуляри на переніссі.

— Ось ці ніби непогані, — Дарина показала на бежеві штори з ніжним, ледь помітним малюнком.

— Бежеві? — Римма Анатоліївна зморщилася, наче з’їла лимон. — Вони ж зовсім непрактичні. Краще ось ці взяти, темно-сині.

— Але ж у дитячій хочеться чогось світлого, легкого, наче подих…

— Даринко, я трьох дітей виростила, мені краще знати, — відрізала свекруха. — Беремо сині.

Дорогою додому Дарина мовчала, розглядаючи краєвиди за вікном маршрутки. Усередині котилося якесь важке відлуння, але вона ніяк не могла второпати — чому?

Адже штори вибрали, мати чоловіка задоволена, усе ніби пройшло нормально. Чому ж тоді так гірко на душі?

Увечері зателефонувала Стефанія, подруга ще з університетських років.

— Як справи, Даринко? Давно не бачилися.

— Та все як завжди, — Дарина поставила чайник. — Сьогодні зі свекрухою штори обирали.

— О, і як воно пройшло?

— Та нічого, нормально. Щоправда, вона на мене спершу образилася, що я нібито час переплутала, але я перепросила, і все налагодилося.

— Почекай, — у голосі Стефанії почулося здивування. — А ти точно була винна?

— Ну… я ж могла й точніше сказати про час.

— Даринко, я тебе сто років знаю. Ти завжди все по хвилинах розписуєш. Швидше за все, це Римма Анатоліївна щось наплутала.

Дарина завмерла з горнятком у руках.

— Знаєш, що я помітила? — вела далі Стефанія. — Ти вічно перепрошуєш за чужі реакції. Пам’ятаєш, минулого тижня ти розповідала, як Римма була незадоволена подарунком на день народження Андрія?

— Ну так, я купила йому сорочку не того розміру…

— Стій! Ти ж купувала за його розміром, який він сам і назвав. А свекруха сказала, що треба було брати більшу, бо речі після прання «сідають». І ти перед нею вибачалася! За що?

Дарина повільно опустилася на стілець.

— Я… не знаю.

— Це вона не вгадала з порадою. А ти несеш провину за її емоції. Знаєш, так не повинно бути.

Після тієї розмови Дарина довго не могла заснути. Вона лежала поруч з Андрієм, який мирно посапував, і прокручувала в голові все, що сталося за останні місяці.

Ось Римма Анатоліївна незадоволена, що Настуся рідко залишається в неї на ніч.

— Пробачте, ми просто не хочемо порушувати дитині режим, — виправдовувалася Дарина.

Ось свекруха обурена, що вони не приїхали на сімейну вечерю. — Вибачте, в Андрія був завал на роботі, — винувато бурмотіла Даринка, хоча про ту вечерю їх ніхто й не попереджав.

Ось вона ображена, що Дарина не спитала поради щодо ремонту.

— Пробачте, думала, що вам зовсім не до того, — знову вибачення.

Що більше Дарина згадувала, то виразніше бачила болючий візерунок свого життя. Вона й справді звалила на свої плечі відповідальність за настрій іншої людини.

Уранці за сніданком Андрій помітив, що дружина якась зажурена.

— Щось трапилося?

— Андрію, скажи чесно, я справді так часто винна перед твоєю мамою?

Чоловік аж поперхнувся кавою.

— У якому сенсі?

— Ну, я завжди перед нею вибачаюся. За різні речі.

— Даринко, ти взагалі занадто багато перепрошуєш, — Андрій стенув плечима. — Але ж це не страшно. Мама просто така людина, емоційна. Легше погодитися, ніж сперечатися.

— Тобто ти теж вважаєш за норму вибачатися, коли не винна?

Андрій насупився.

— Слухай, а що сталося? Мама тебе чимось образила?

— Ні, просто… — Дарина замовкла. Вона сама ще не до кінця розуміла, що саме її так тривожить.

Наступні кілька днів вона уважно спостерігала за собою. І що більше дивилася, то яснішою ставала картина. Коли Римма Анатоліївна дзвонила з претензіями, Даринка автоматично починала виправдовуватися.

Коли та критикувала — негайно шукала, що в собі виправити. Коли висловлювала невдоволення — Дарина подумки шукала, де ж вона припустилася помилки.

Але найстрашніше відкриття чекало на неї згодом.

Увечері, коли донечка вже спала, Дарина дістала старий альбом із фотографіями. Гортала сторінки й раптом зупинилася на знімку, де їй років десять.

Худеньке дівчатко з великими очима, яке ніби перепрошує за те, що воно взагалі є на світі.

Спогади хлинули лавиною.

Мама, яка виховувала її сама. Мама, яка приходила з роботи вкрай втомлена й зривалася через кожну дрібницю. — Ти мене довела своїм ниттям! — кричала вона, коли Даринка просила допомогти з уроками.

— Через тебе в мене голова розколюється! — казала, коли донька трохи галасувала в кімнаті.

Маленька Даринка навчилася бути відповідальною за мамин настрій. Якщо мама зла — значить, я погано поводилася. Якщо мама втомилася — це я її виснажила.

Якщо мама сумна — я недостатньо стараюся бути хорошою донечкою.

Ця дитяча логіка вросла так глибоко, що в дорослому житті Дарина продовжувала нести провину за чужі почуття. Тільки тепер замість мами була свекруха.

Це усвідомлення було болючим, до сліз. Даринці плакалося тихо, щоб не розбудити рідних, і їй було невимовно шкода ту маленьку десятирічну дівчинку, яка думала, що має керувати почуттями дорослих людей.

Але разом із болем прийшло й полегшення. Розуміння знімало з плечей невидимий, але такий важкий вантаж. Вона не мусить керувати емоціями інших.

Не мусить виправляти чужий поганий настрій. Не мусить вибачатися за те, чого не робила.

Наступного тижня Римма Анатоліївна зателефонувала, вкрай обурена.

— Дарино, я дізналася, що ви записали Настю в балетну студію! І мені навіть не сказали! Я хотіла запропонувати музичну школу, там викладач чудовий, подруга моєї знайомої…

Зазвичай Даринка б одразу почала виправдовуватися: «Пробачте, ми просто не подумали вас спитати», «Вибачте, не хотіли вас образити», «Давайте переведемо в музичну, якщо ви так хочете».

Але зараз вона глибоко вдихнула й спокійно промовила:

— Риммо Анатоліївно, мені прикро, що ви засмучені. Але це наше рішення як батьків. Настя сама хотіла займатися балетом, і ми підтримали її вибір. Це не означає, що ми не цінуємо вашу думку, просто в питаннях виховання доньки рішення приймаємо ми з Андрієм.

У слухавці запала тиша. Дарина чула лише власне серцебиття.

— Що? — видихнула свекруха. — Тобто ви навіть не хочете мене вислухати?

— Хочемо. Але вислухати — не означає погодитися. Я розумію, що ви хотіли як краще, і вдячна за турботу. Але це не моя провина, що ваші очікування не збіглися з нашим рішенням.

— Я… я не розумію, що з тобою коїться, — у голосі Римми Анатоліївни почулася розгубленість.

— Усе гаразд, — Дарина сама здивувалася власному спокою. — Просто я більше не буду вибачатися за те, чого не вчинила.

Після розмови руки трохи тремтіли, але всередині розквітало дивне відчуття — свобода. Наче нарешті зняли важкі обладунки, у яких вона ходила роками.

Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, він обережно запитав:

— Мама дзвонила тобі сьогодні?

— Так.

— Вона мені теж дзвонила. Казала, що ти з нею якось різко розмовляла.

Дарина подивилася чоловікові в очі.

— Я не грубіянила. Я просто не вибачалася за те, у чому не винна.

Андрій помовчав, обдумуючи її слова.

— Знаєш, вона й справді буває занадто наполегливою, — визнав він. — Я просто звик поступатися, щоб не було сварок.

— А я звикла брати провину на себе, аби всі навколо були задоволені. Але це більше не працює.

Чоловік обійняв її.

— Мені подобається ця нова Дарина. Сильна.

— Я не нова, — усміхнулася вона. — Я просто перестала ховатися за нескінченними вибаченнями. Принаймні спробую!

За тиждень Римма Анатоліївна приїхала в гості. Була трохи прохолодною, але трималася коректно. За чаєм вона раптом мовила:

— Знаєш, Даринко, я подумала… Може, я й справді іноді перегинаю палицю. Мені просто важливо відчувати, що я потрібна вам, що моя думка щось важить.

— Вона важить, — щиро відповіла Дарина. — Але як порада, а не як наказ. І ми не мусимо сліпо коритися їй, щоб довести свою любов до вас.

Римма Анатоліївна кивнула, повільно помішуючи чай і відкушуючи мій різдвяний штолен.

— Незвично. Але, мабуть, справедливо.

Ця розмова не вирішила всіх проблем миттєво. Іноді свекруха ще намагалася маніпулювати, іноді Даринка ловила себе на бажанні вибачитися просто так.

Але тепер вона вчасно помічала це і могла зупинитися. Вона більше не несла відповідальність за чужі емоції. І це було найважливішим відкриттям у її житті.

Дорога до власної свободи часто починається з одного простого слова, яке ми вирішуємо більше не вимовляти без потреби. Адже бути доброю людиною — зовсім не означає бути винною перед усіма довкола.

А чи траплялося вам, любі наші читачі, помічати за собою таку звичку — вибачатися за чужий настрій, аби тільки зберегти мир у родині? Як ви з цим справлялися?