— Бабця твоя вже заповіт склала. Усе мені дістанеться. І будинок, і ділянка, і накопичені грошенята. Там небагато, але мені вистачить. Не віриш? Я спеціально для такого випадку маю копію документів. Показати? — Ти хто така? — засичала Дарина, розуміючи, що зіткнулася з шахрайкою, тільки дуже молодою. На вигляд їй було не більше двадцяти

Дарина розуміла, що на неї чекає найскладніше — доглядати бабусю. Старенька мала круту вдачу і не любила нікого зі своїх родичів. Дарина й поїхала лише для того, щоб переконатися: спадок залишиться в родині.

Але яке ж було її здивування, коли вона побачила незнайому дівчину, що сиділа біля ліжка бабусі.

— Ох, ти! — старенька ледь помітно посміхнулася. — І Даринка приїхала. Вдвох мене до труни проводжатимете? Ось яка турбота… Гаразд, ідіть, знайомтеся. Я хочу поспати.

Незнайомка підвелася і випхала Дарину з кімнати. Потім щільно зачинила двері й єхидно посміхнулася:

— Бабця твоя вже заповіт склала. Усе мені дістанеться. І будинок, і ділянка, і накопичені грошенята. Там небагато, але мені вистачить. Не віриш? Я спеціально для такого випадку маю копію документів. Показати?

— Ти хто така? — засичала Дарина, розуміючи, що зіткнулася з шахрайкою, тільки дуже молодою. На вигляд їй було не більше двадцяти.

— Мене звати Катя. Давай на вулицю вийдемо. Треба нормально поговорити, — Катя стала серйозною, прибрала посмішку з обличчя, і було видно: вона налаштована на діалог.

Жінки вийшли на величезну ділянку. Тут уже давно нічого не росло. Бабця стара, їй важко в землі поратися.

— Бабця і справді все на мене оформила. Дивно, але ми з нею швидко спільну мову знайшли… Я тут взагалі по особистих справах опинилася. Вона на подвір’ї сиділа, я до неї. Запитала про щось. Слово за слово.

Ну, так і залишилася в неї. Коротше. Пропоную так. Тобі все, мені частину від ділянки. Он ту, — Катя вказала рукою на дальній кут. — Якраз по цій стежці й поділимо. Я там будиночок невеликий збудую.

А що, мені вистачить. Я з дитячого будинку, мені не звикати. По руках?

Дарина здивовано дивилася на нахабну і дуже підприємливу дівчину.

Хто така? Чому взагалі бабця їй усе відписала? І чому ця Катя вирішила поділитися?

— Я не мисливиця за чужим спадком і не шахрайка, — упевнено сказала дівчина, дивлячись Дарині просто у вічі, — але коли таке «впало», не можу ж я повністю відмовитися. А так поділимо. Ділянка тут велика. Тобі навіщо стільки?

Дарина роздумувала.

Тяганина чекає ще та, якщо оскаржувати заповіт. Не факт, що вийде. Чи варте воно того? Може, й справді, віддати Каті клаптик землі, нехай будується.

— З бабцею спершу поговорю. Потім скажу, — буркнула Дарина і пішла до хати.

Старенька сміялася до хрипоти, коли внучка прямо в лоб поставила запитання.

— Ой, насмішила… Ой, родичі! Та я й не чекала від вас іншого. Запахло спадком, вони одразу набігли, — бабуся відкашлялася й глузливо подивилася на внучку. — Усе правильно. Катя сказала правду. Я їй усе відписала. Вам так, по дріб’язку.

— Так ти нас усе життя від себе гнала! До тебе приїжджаєш, ти лише лайкою зустрічаєш. А вже в останні роки такими словами нас обливала, ніби ми вороги тобі, — Дарина розлютилася, адже самотня старість бабусі була закономірністю.

– Сама зв’язки всі порвала. А тепер нас звинувачуєш. І зауваж, я приїхала, щоб допомагати тобі зараз. Кинула все. А ти…

— А я переписала все на Катю. Ну що, додому назад поїдеш?

— Ні! Я за тобою доглядати приїхала. Тут і залишуся.

Дарина вийшла з кімнати й наткнулася в коридорі на Катю і кинула їй, не піднімаючи погляду:

— По руках. Ділимо спадок. Тобі задню частину ділянки. Мені все інше.

Дарина і Катя разом доглядали за бабусею. Та привітно посміхалася лише молодій дівчині, а рідну внучку шпиняла. Жінка хотіла все кинути й поїхати, але її щось зупиняло.

І справа тут була не в спадку, а швидше, в пробудженні родинних почуттів.

Життя в бабусі було не солодке, тому вона така. А вже з віком усі вади назовні вилазять. Так, гнала вона від себе близьких.

Але, може, не хотіла зачіпати їх своїми гострими фразами і не хотіла зайвий раз характер показувати.

Дарина розуміла, що старенької скоро не стане. Їй треба піти зі спокійною душею.

Дарина прокинулася серед ночі від досить гучного шепоту. Вона впізнала голос Каті. Адже її кімната була навпроти, двері відкриті.

— Ну, покажись ще раз. Вкажи мені місце! Як знайти? — Катя схлипувала. — Будь ласка, не залишай мене…

Дарина припіднялася. Ліжко заскрипіло. Це сполохало Катю.

Вона перестала шепотіти. Але було чути, як вона тихенько плаче.

Наступної ночі історія повторилася. Катя знову зверталася до когось. Але цього разу їй наче відповідали.

— Ти відведеш мене зараз… Чому?.. Її боїшся?.. Будь ласка, прошу! Ми так довго чекали цього. Ти так довго чекала!.. Я знаю, я розумію все…

У Дарини заворушилося волосся. Вона розуміла, Катя розмовляє з кимось, хто в її кімнаті. Вже точно не по телефону. Жінка підвелася. Але Катя була так захоплена діалогом, що не почула скрипу ліжка та підлоги.

Дарині вдалося підкрастися ближче. Вона акуратно зазирнула в кімнату до молодої дівчини і побачила ледь помітну жіночу фігуру, що стояла біля ліжка Каті.

Невагома, тьмяна, наче в туманному серпанку. Сама, як туман. Ніг не видно. Вони не торкалися підлоги. Наче на картині розтерли свіжі фарби, і змазали обриси.

Дарина затиснула рот рукою. Але крик усе одно вирвався. У цей момент напівпрозора жінка зникла.

Метушня.

Бабуся прокинулася. Катя винувато капає на ложку якісь ліки. Дарина не може віддихатися. Не може толком розповісти, що бачила. Катя мовчить. Бабуся вимагає пояснень.

— …Жінка! Привид! Вона з Катею говорила. Катя з нею говорила! Показати щось… Що показати?

У цей момент обличчя в старенької витяглося. Вона голосно ахнула і подивилася на Катю.

— Катю, прости стару. Адже… Адже… Прости… Я…

Старенька схопилася за серце, намагаючись зробити вдих. Але це їй уже не вдалося.

Наступні дні пройшли в метушні. Родичі, що приїхали, полегшено зітхнули, коли дізналися, що Катя вирішила залишити собі лише невеликий клаптик землі, а все інше чесно поверне справжнім спадкоємцям.

Провівши бабусю в останню путь, усі роз’їхалися.

Залишилася тільки Дарина і Катя. Їм ще належало розділити спадок.

Вони не обговорювали ту ніч, коли не стало бабусі. Але Дарина бачила, що для Каті це дуже болюча тема. Вона хотіла по-людськи підтримати дівчину. Але подругами вони не стали.

Тому Дарина просто залишила її в спокої. Катя продовжувала жити в будинку бабусі. А Дарина не хотіла залишати дівчину одну. Адже вони ще мали розділити спадок. Умови цієї угоди були обумовлені лише на словах, тому Дарині довелося бути сусідкою Каті.

Сьогодні вночі місяць світив так яскраво, що Дарина не могла заснути. Вона крутилася. Лише на короткий час їй вдавалося закрити очі.

Потім жінці здалося, що Катя в сусідній кімнаті знову з кимось розмовляє. Дарина втиснулася в ліжко. Вона згадала примарну жінку. А тепер знову побачила її. Вона разом із Катею попрямувала на вулицю.

Щойно вхідні двері грюкнули, Дарина підскочила і кинулася до вікна.

— Напевно, з іншого боку будинку зайшли… З тієї, яку Катя собі залишає! Я повинна дізнатися, що тут відбувається. Повинна!

Дарина тихо вийшла з будинку. Вона ступала босими ногами по вологій траві. Жінка зібрала холодну росу з м’якого кущика і протерла розпалене обличчя.

За будинком з’явилися Катя і примарна жінка.

Молода дівчина сиділа на землі й гірко плакала. Напівпрозора фігура колихалася на вітрі й сяяла в місячному світлі. Дарина напружила зір і побачила, що Катя сидить біля якоїсь ямки, якої раніше не було на ділянці.

Привид спустився в цю ямку. Блиснув яскравою блискавкою і зник.

Дарина зробила кілька кроків уперед. Потім підійшла ще ближче. Місяць послужливо показав, що лежить у заглибленні.

Кістки. Колись це була людина. Мабуть, там спочивала примарна жінка.

Дарина судомно схлипнула, і мурашки побігли від ніг до самої маківки.

— Сестричка моя, — крізь сльози сказала Катя, побачивши Дарину. — Тут моя сестричка. Я знайшла її. Вона сама мені показала. Сама привела сюди.

У Дарини ноги підкосилися від жаху. На ділянці її бабусі лежить… сестра Каті. Як вона сюди потрапила?

— Дитбудинівські ми. Поліна старша. Вона хотіла мене одразу забрати, як вийшла з дитбудинку. Я сказала, нехай вчиться, працює, накопичує. Я потерплю. Зате потім легше стане. Поліна так і зробила.

Вона розумничка в мене була. Зв’язувалася, правда, рідко. Але я завжди відчувала, що з нею все гаразд.

Якось із нею розмовляла. Вона розповіла, що влаштувалася помічницею по господарству до однієї старенької.

Казала, що та має дуже круту вдачу. Але наче спільну мову знайшли. А наступного дня я раптом відчула, що біда трапилася. Зрозуміла, що немає моєї сестрички. Туга така налягла, так притиснула мене до себе, що дихати не могла.

Дзвоню — не відповідає. Дзвоню — недоступна.

Хто мене серйозно сприйме? Яка там уже заява про зникнення… Можу тільки на себе сподіватися.

Я, коли з дитячого будинку вийшла, одразу пошуки почала. Вийшла на бабусю твою, приїхала до неї. Запитала про сестру. Вона злякалася, заплакала навіть. У хату мене запросила. Нагодувала, напоїла. Дуже милою була.

Сказала, що Поліну пам’ятає, але тільки вона довго в неї не пропрацювала. Поїхала, а куди не сказала. Наче сварка в них вийшла, і Поліна не захотіла залишатися. А я тієї ночі в бабусі залишилася.

І тоді Поліна прийшла до мене вперше. Вона розповіла мені все… Сварка була. Бабуся твоя слабенька, звичайно. Але удар виявився фатальним. Старенька злякалася. І Поліна спочила на її подвір’ї.

Я питаю, де, сестричко, покажи. Треба ж усе по-людськи… Вона не показала, сказала, що боїться. Сказала, що чекати треба. Сказала, що час ще не настав.

А на ранок бабуся запропонувала мені залишитися. Платитиме мені, як помічниці по господарству, доглядальниці. Думаю, намагалася загладити провину.

Тому й усе на мене переписала. Я погодилася. Я чекала сестричку.

Я ж за нею приїхала. А не як ти, Дарино, за спадком.

Катя закрила обличчя руками й розридалася. І Дарина, що остовпіла, заплакала. Але коли гаряча сльозинка впала їй на руку, жінка отямилася. Вона присіла поруч із Катею, обійняла її:

— Ми зробимо все по-людськи. Ми з тобою. Для Поліни. Вона заслужила. І ти це заслужила. Гаразд? Ми зробимо все правильно. Вона заспокоїться. І тобі самій легше стане. Як тільки бабуся могла таке зробити… Боже Милостивий…

Дарина допомогла.

Незабаром на місцевому кладовищі розташувалася могила Поліни. Там поставили пам’ятник. Катя, як і обіцяла, поділила спадок бабусі.

Забрала собі невеликий клаптик ділянки. Решта залишилася Дарині, яка там і оселилася. Сусідки дуже зблизилися одна з одною.

Дарина приїхала по спадок, а отримала ще й сестру. Адже саме так їх і сприймали. А вони вирішили нікого в цьому не переконувати.

Завжди дивує, як доля розставляє все на свої місця. Одні шукають вигоду, а знаходять справжнє тепло й сестринську підтримку. Бо, як кажуть, не шукай щастя, а шукай долі, бо щастя — це річ, а доля — це життя.

А як вам здається, дорогі читачі, чи правда, що найважливіші зустрічі в житті відбуваються випадково?