Бабуся і робити щось по дому зовсім перестала: готувала Поліна, в магазин ходила, прала, прибирала, застеляла бабусине ліжко — вона ж. А ще треба було буквально всадити літню пані поїсти, витримати скандал, щоб старенька помилася і змінила білизну, вивести гуляти, відвести за руку до лікаря, перевірити, чи не сховала бабуся під подушку таблетки

— Тепер я судомно працюю з дому і шукаю, де б іще підзаробити, — розповідає Поліна подрузі. — Бо ж якщо купувати квартиру в кредит, то за неї треба платити.

— Чекай, який кредит? Ти ж така задоволена була, що свій квартирний клопіт вирішила? — не зрозуміла подруга.

— Вирішила, ага. Підставили мене, Юлю, з тією квартирою. Не те щоб зовсім, але… якщо буду обурюватись, взагалі нічого не отримаю, — зітхає Поліна. — І найприкріше — це мамині слова, мовляв, я не так уже й напрацювалася. Ой, та вона мені взагалі багато чого наговорила останніми днями.

— І що тепер? Куди ти?

— Поки що сиджу на місці, ще ж треба продати житло, гроші від мами отримати. Стараюся не сваритися, бо інакше вона взагалі нічого не дасть, а підемо з Тимофієм під міст.

А потім буду купувати те, на що грошей уже вистачить. Ну і з роботою поки неясно. Те, що я зараз заробляю, плюс аліменти — це тільки щоб якось звести кінці з кінцями. Коротше, як у тому сумному статусі: «все складно».

Поліні 32 роки, вона була заміжня, вісім місяців тому розлучилася.

Причина розриву — чоловікові стало обтяжливо мати сім’ю і малу дитину. Не готовий був чоловік до того, що тепер не для одного його все крутиться, що жінка приділяє левову частку часу їхньому спільному синочкові.

Хоча, звичайно, колишній називав інші причини: зіпсувалася, засіла вдома, перетворилася на калошу, крім дитини з тобою поговорити ні про що.

— Звісно, зіпсувалася, це тільки кажуть, що жіночці йде до лиця її стан, — посміхається Поліна. — Засіла вдома? Так у мене ж відпустка по догляду за дитиною, куди я відірвусь від малюка? Ні про що поговорити?

А просто йому не цікаві теми, якими я жила після того, як у нас з’явився синочок. А взагалі, розгадка проста — на обрії з’явилася інша. Тільки й усього.

Найдивніше, що Поліна, яка переживала постійні причіпки чоловіка, яка почала копирсатися в собі, навіть відчула полегшення, коли відкрилися «походеньки» її благовірного.

Просто гарненька нова співробітниця. Незаміжня, бездітна, молоденька, всього 25 років. А то вже самооцінка падала нижче плінтуса у законної жінки, яка годувала дитину і мала немовлятко.

Та пані, до речі, чоловіка Поліни невдовзі після розлучення кинула, він навіть робив спроби повернутися в сім’ю, так би мовити, заради сина.

Але Поліна залишилася непохитною: такий чоловік їй не потрібен. Тим паче тоді надійшла спокуслива пропозиція від мами.

— Якщо вже так, — зітхнула та, коли донька оголосила, що йде, і попросилася тимчасово пожити в маминій квартирі, — жити ти будеш у бабусі. А то я вже замучилася мотатися туди-сюди. За нею все одно потрібен буде догляд рано чи пізно. Ось ти його на себе й візьмеш. А за це я у спадок не вступатиму.

Мама живе в двокімнатній квартирі одна. Така сама за метражем двокімнатка і в бабусі. Мама працює, зустрічається з чоловіком, сходитися не збирається, а з бабусею в них завжди були складні стосунки.

— У бабусі, здається, деменція починалася вже. Були ознаки, — вважає Поліна. — Тільки до лікаря вона не йшла категорично. Тож коли я погоджувалася, то була готова до всього.

І якщо чесно, виходу в мене особливого й не було. Квартира, в якій ми з колишнім чоловіком жили, — свекрухи за документами. У материній квартирі моєї частки немає.

Бабуся Поліну завжди любила. Так, на старість характер у неї зіпсувався, але загалом жити було можна.

У бабусі цукор та хворі ноги. Поліна переїхала до неї, коли синові був рік і вісім місяців. І на очах буквально стан бабусі почав погіршуватися.

— Не лежала вона, по квартирі пересувалася, — згадує Поліна. — До мого переїзду вона якось себе й обслуговувала, могла і в магазин вийти. Хоча так, мама приїжджала через день. Проте здебільшого вони з бабусею просто лаялися. Але коли ми з Тимофієм переїхали, бабуся взагалі перестала з дому одна виходити. Казала, що боїться заблукати.

Бабуся і робити щось по дому зовсім перестала: готувала Поліна, в магазин ходила, прала, прибирала, застеляла бабусине ліжко — вона ж.

А ще треба було буквально всадити літню пані поїсти, витримати скандал, щоб старенька помилася і змінила білизну, вивести гуляти, відвести за руку до лікаря, перевірити, чи не сховала бабуся під подушку таблетки (наполегливо не бажала їх пити чомусь).

— Загалом, у мене на руках майже 8 місяців було двоє малих дітей, — зітхає Поліна. — Добре ще, що бабуся була не буйна, не лежача, до вбиральні, принаймні, до останнього дня сама ходила.

Пішло бабуся уві сні.

Не налякавши онука, якого відразу ж, як Поліна це виявила, забрала колишня свекруха. Скромно мати і Поліна провели літню жінку в останню путь. Ні слова про спадок не було сказано — не до цього було.

Але минуло чотири місяці, і Поліна сама розмову порушила, мовляв, коли підемо оформляти житло? Тут і виявилося, що мама давно подала заяву.

— Це ж моя мати, як-не-як. І потім, ти сильно й не перепрацювала взагалі. Бабуся не лежала, горщики тобі тягати не довелося. А по суті, ти жила з дитиною в неї на всьому готовому.

За оренду ти б віддала не менше, ніж коштують послуги доглядальниці при літній людині. Ось якби ти років п’ять за нею доглядала по повній програмі, тоді так. Була б розмова, — відповіла мама.

— Я просто рота закрити від здивування відразу не змогла, — зізнається Поліна. — Ну як таке? Не заробила, не заслужила. Обіцянка? Та хіба мало, обіцяла, потім передумала, буває, так?

Мама, як виявилося, хоче зробити ремонт у своїй квартирі, купити невелику однокімнатну і здавати її.

І так уже й бути, те, що залишиться від продажу бабусиної квартири, купівлі однокімнатної і ремонту, мама віддасть Поліні.

За підрахунками, в кращому разі молодій жінці вистачить грошей на щось на далекій околиці, на студію, може, на однокімнатну. Це за умови, що мама знову не передумає, а з неї, як переконалася Поліна, станеться.

— Ось тому, — посміхається жінка, — сказати мені мамі хочеться багато чого, але мовчу. Інакше взагалі на вулиці опинюся із сином.

Поліна підробляє, і підробляла, щойно її сім’я розпалася. Скоро Тимофію в садочок. Куди?

Подавали заяву поруч із бабусиною квартирою, але навряд чи вона зможе собі тут купити окреме житло.

Загалом, поки ще повна невизначеність, розчарування і образа: чоловік зрадив і мама туди ж?

Ось така життєва історія прийшла до нас на пошту. Іноді ті, хто має бути найближчим, завдають найбільшого болю, і здається, що земля йде з-під ніг.

Але мудрі люди кажуть: ніколи не пізно змінити свій шлях. А як ви гадаєте, чи є сенс триматися за обіцянку, яка коштує таких нервів?