— Бабусю, а коли в мене будуть свої гроші? — А навіщо тобі гроші? — Якщо Світланка не матиме грошей на квиток в автобусі, я хочу за неї заплатити, як той дядько. — Це гарний вчинок! Ти подякував йому? — Ні, Світланка подякувала. — Візьми на підвіконні маленький гаманець, там дрібні гроші. Це тобі

— Як ти могла вирішити за нас обох? — Євген підвівся і попрямував на кухню, наче хотів уникнути розмови.

— За нас? Та ми ж цю тему сто разів обговорювали, Женю, — Світлана не стрималася і теж схопилася з дивана.

Вони дивилися фільм, мило обіймаючись на дивані, та щойно вона сказала, що вже наступного місяця у них вдома з’явиться дитятко, як чоловік аж спалахнув.

Для Євгена тема дітей була болючою: він її оминав, одразу віджартовувався, а то й сміливо зізнавався, що до дитини не готовий.

Йому, двадцятип’ятирічному, кортіло вільного життя, свободи в усьому. Світлана одразу того не второпала, гадала, що їхнє спільне життя на орендованій квартирі — це щось більше, аніж просто сусідування.

— У родині голова — чоловік, він і приймає рішення. А ти в нас ковдру на себе тягнеш.

— У родині? — Світлана аж руками розвела від обурення. — Ми ж навіть не розписані!

— Тебе щось не до вподоби? — запитав Євген, підступивши до неї надто близько. Він намагався тиснути, не фізично, але тим поглядом зверхнім. — Тобі аж так потрібно розписатися?

— А якщо й так! — Світлана не витримала. — Ми ж із тобою знайомі давно, два роки вже хазяйнуємо разом.

— Та нічого ж не зміниться, — здивовано випалив Євген. — Хіба що доведеться розщедритися на весілля.

— Можна просто розписатися. Я буду законною дружиною, а не співмешканкою. А от скажи чесно: якби я дізналася, що чекаю маля? Що б ти тоді зробив? Теж би сказав, що дитина нам не потрібна?

— Я ставлюся до цього питання відповідально. І в мене не було і не буде проколів, — чоловік посміхнувся, але то була радше єхидна посмішка. Нарешті він пішов на кухню.

Світлана не хотіла сваритися, але ситуація була незвична, тож треба було розставити всі крапки над «і». Вона пішла за Євгеном, сіла з ним на кухні за стіл.

Нині вирішувалася доля не лише дитини її сестри, а й їхніх стосунків загалом.

У Світлани була молодша сестра Марина. Різниця невелика — лише два з половиною роки. Обидві вступили до вишів у іншому місті й поїхали здобувати освіту.

Коли Світлана отримала диплом і повернулася додому, несподівано приїхала й Марина. Кинула навчання. Згодом стало ясно: донька просто втекла від негараздів і повернулася з округлим животиком.

Сестра про своє не шкодувала, та й батьки підтримали. Хто батько дитини, Марина мовчала, навіть сестрі чи матері не зізналася. Мовляв, немає — і не треба.

Женя зі Світланою познайомилися на одній зі співбесід. Довго сиділи в черзі, розговорилися, виявилося, що мають багато спільного. Так і почалося їхнє знайомство.

У двокімнатній квартирі стало тісно: мати з батьком, Марина з сином… Тож Світлана з Женею вирішили винайняти житло, але зі шлюбом не поспішали.

Точніше, Євген не квапився освідчуватися. Час минав, а синові Марини, Маркові, вже й рік виповнився.

Аж тут серйозно захворіла мати, злягла. Батькові доводилося розриватися між роботою та доглядом за дружиною. Доки Марина була у декреті, родина давала собі раду.

Марко вже почав ходити до садочка, та й Світлана часто допомагала грішми. Але ж біда ніколи не ходить сама.

Раптом занедужала й Марина. Почалося зі звичайної застуди, але за місяць вона серйозно захворіла.

До застуди додався кашель, і коли високу температуру вже не могли збити ліками, довелося викликати швидку.

Коли вдома лежала хвора мати, і ще й дитина сестри, яка теж потребувала догляду, у Світлани просто не залишалося вибору.

— Ми домовилися з нашою тіткою Танею, що вона на час Марининого лікарняного доглядатиме маму, а Марко поживе в нас. Звідси й до садочка ближче, і мені по дорозі на роботу. Мій начальник поставився до ситуації з розумінням, тож тепер працюватиму з восьмої до п’ятої.

— Як ти спритно все спланувала!

— Що спланувала, Женю? Ти ж знав, що сестра в лікарні, що за її сином нема кому глядіти.

— А ти тут до чого? У дитини є мати, є батько, врешті-решт! Чому вони не вирішують ці питання? Ти можеш, як і раніше, ходити й допомагати родині, я ж не проти.

— Я не знаю, хто батько Марка, тому й виходжу з того, що маю.

Євген не хотів вникати в ті складнощі. Йому просто кортіло, щоб усе залишалося, як раніше. Останнім часом він часто дорікав Світлані, що та багато часу проводить у матері. А тут ще й чужий хлопчик…

— Усе, ходімо спати, — Євген закінчив розмову і замкнувся у ванній кімнаті.

Туман, такий щільний і яскравий, раптом спав з її очей.

Світлана вперше відчула, що не може просто погодитися і зробити, як він хоче. Як спати? Як можна бути таким байдужим? Не перейматися за рідну людину, яка має клопіт із хворими родичами?

Світлана підвелася, зайшла до кімнати, взяла велику торбу й поскладала туди дещо зі своїх речей. Уже в коридорі Женя запитав:

— А ти куди це серед ночі?

— Я до батьків. Буду ночувати в них, мені треба все обміркувати.

— Еге ж. Згоден. Тобі треба обміркувати свою поведінку. Але знай: завтра ти мусиш повернутися додому, приготувати вечерю й ночувати тут. Якщо не повернешся… Я піду від тебе.

— Що? — вона не йняла віри.

— Так, я піду. Тобі доведеться обирати.

— Як я можу обирати між коханим і сином рідної сестри?

— Але ти ж мене поставила перед цим вибором.

— Але ж це ненадовго! Сестра одужає, і все буде, як колись.

Світлана стояла розгублена біля дверей, з торбою в руках. Але Женя лише знизав плечима і пішов до кімнати.

Світлані нічого було чекати, вона вискочила з під’їзду і витягла телефон: треба було викликати таксі.

Осінній, холодний дощ час від часу зривався з неба. Він теж ніби обурювався, хотів розлютитися і вилити все на землю, але щось, як і Світлану, його стримувало.

Її худенька постать на вітрі довго стояла біля під’їзду. Таксі ніяк не їхало.

Ті хвилини здалися Світлані вічністю, але свій вибір вона вже тоді зробила.

Тієї ж ночі сестрі стало зле, вона почала задихатися, і її перевели до реанімації. Батько одразу поїхав до лікарні, як тільки довідався про лихо, а Світлана залишилася вдома.

Ніби відчувала, знала. Вона потрібна тут, це її місце.

Женя не подзвонив ані наступного дня, ані згодом. Світлана навідалася до їхньої орендованої квартири лише наприкінці тижня. Стіни тиснули, і колись милий інтер’єр раптом став противним. Євгена вдома не було.

Вона пройшла на кухню і побачила на столі записку:

“Я пішов. За оренду заплачено до кінця місяця”.

Зрештою, на інше Світлана й не сподівалася. Сіла на стілець і набрала номер власника, щоб повідомити, що скоро з’їжджає. Тиша у квартирі аж дзвеніла. Вона підійшла до вікна, щоб закрити його шторою, і застигла.

Сніг.

Великі лапаті сніжинки падали з неба. Часом їх підхоплювало вгору, вони немов знали, що сльота одразу їх злиже, таких білих і беззахисних.

Телефон завібрував, Світлана оговталася — то дзвонив батько.

— Марина… Марина… вже немає її, — ледь чутно вимовив батько.

Світлана відчула, що ноги її більше не тримають.

— Марко, Марко, — покликала Світлана племінника, — збирайся швидше. Катерино Андріївно, я Марка заберу раніше, не будемо чекати вечері.

— Добре, — кивнула вихователька.

— До бабусі має прийти лікар, треба встигнути. Давай проїдемо дві зупинки автобусом? — пояснювала племіннику Світлана.

— Гаразд, — погодився хлопчик.

— Світланко, дивися, там маленькі коні, зовсім малюсінькі! — тицьнув пальцем у вікно Марко.

— То поні. Цирк приїхав. Якщо хочеш, сходимо.

— Так, звісно! Світланко, прошу-прошу! — хлопчик склав долоньки перед собою і дивився на неї з благанням.

— Сходимо, — кивнула вона.

— Оплачуємо проїзд, — кондукторка зупинилася перед жінкою та дитиною, що сиділи.

Світлана почала шукати в торбі дрібні гроші, але потім згадала: то не та торба.

— Вибачте, я не зможу заплатити, а хлопчикові безплатно. Я просто іншу сумку взяла…

— Ой, почалося! Знаєте, скільки таких забудькуватих, як ви, щодня їздить…

— Не сваріться, — почувся чоловічий голос позаду. — Я заплачу.

— Ой, дякую вам, чоловіче, — Світлана аж закрутилася, оглядаючись.

— Нема за що. Не хвилюйтеся.

Світлана й не встигла роздивитися того молодика з рюкзаком. Він вийшов на зупинці і став оглядатися. «Явно не тутешній», — подумала Світлана.

Лікар уже мив руки, коли Світлана з племінником прийшли додому.

Тітка Таня провела його до кімнати матері. Мамі не ставало краще, але й гірше не було. Це зігрівало серце і давало надію.

Марко сів поруч із бабусею на диван. Коли Тетяна і Світлана вийшли провести лікаря, Марко тихо запитав бабусю:

— Бабусю, а коли в мене будуть свої гроші?

— А навіщо тобі гроші?

— Якщо Світланка не матиме грошей на квиток в автобусі, я хочу за неї заплатити, як той дядько.

— Це гарний вчинок! Ти подякував йому?

— Ні, Світланка подякувала.

— Візьми на підвіконні маленький гаманець, там дрібні гроші. Це тобі.

— Дякую, бабусю, — онук дістав гаманець і поцілував жінку в щоку.

Світлана зачинила за лікарем двері й пішла на кухню разом із тіткою, аж тут у двері подзвонили.

Світлана відчинила двері. Перед нею стояв той самий чоловік із рюкзаком, що заплатив за неї в автобусі.

— Добрий день. А Марина Стрільченко тут живе… жила?

Світлана здивовано подивилася на чоловіка, потім на Марка. Чоловік теж не зводив погляду з хлопчика.

— Ви Борис? — здивовано промовила Світлана.

У Марка були ті самі гарні мигдалеподібні й сині очі, як у чоловіка, що стояв перед нею.

Усе, що сестра знала про батька хлопчика, було лише ім’я.

— Так, — усміхнувся Борис. — Проходьте.

Історія знайомства та розставання Бориса й Марини була надто звичною і до болю типовою, але не менш трагічною.

Через запальний характер Марина страшенно ревнувала, а коли побачила, як Борис обіймає іншу дівчину, вирішила, що він зрадив. Гормони взяли своє.

— І тут мені її знайомі розповідають, що нещодавно ховали Марину, а в неї залишилася дитина. Хлопчик. І за термінами все збігається. Я не знав… — Борис відвів погляд.

— У Марини була пневмонія. Ми пізно звернулися до лікарів. Знаєте, Борисе, а вона про вас нічого не розповідала. Ми ж нічого не знали…

— Батько ж є у нього.

— Є, ніхто не сперечається. Якщо ви офіційно доведете своє батьківство, то в нас є документи на всиновлення.

— Я не проти, нехай хлопчик звикне. Одразу я його не забиратиму.

— Забирати? — Світлана помітно зблідла.

— Так. Я ж маю право.

— Ось, — Марко кинув на стіл монетки, і вони розкотилися в різні боки. — Я звідси нікуди не поїду. А це ваші гроші за квиток.

— Ти все чув? — винувато запитала Світлана.

— Звичайно. Я радий, що ти мій тато, але…

— Не варто поспішати з рішенням. Я винайняв квартиру неподалік. Хочеш, підемо глянемо на поні?

— Ми можемо сходити разом. Ти, я і Борис.

— Так! — хлопчик аж підстрибнув від радості.

Шість місяців минули непомітно. Світлана, Борис та Марко так і ходили скрізь разом.

— Світланко, — спинив її Борис, повертаючись із паркової прогулянки, щойно хлопчик трохи відійшов. — Я хотів би запросити тебе саму, без Марка…

— Без Марка? — здивувалася вона і обернулася до нього.

— Так, — зам’явся Борис, але, зібравшись на силах, додав: — На побачення.

Борис дуже відрізнявся від тих чоловіків, з якими Світлані доводилося зустрічатися раніше. Зі Світланою та сином він ніби змінювався. Наче оберігав і хотів захистити завжди й усюди.

— Добре. Я згодна, — усміхнулася вона йому і сміливо глянула в його сині очі.

Світлана поправила локони й провела долонями по сукні. Хвилювалася.

Дверний дзвінок несподівано дзенькнув. Невпевнено й коротко. Батько відчинив двері. Перед ним із величезним букетом червоних троянд стояв… Євген.

— Добрий день. А Світлана вдома?

Світлана ступила в бік коридору і не повірила власним очам.

— Женю?

— Здрастуй, Світлано. — Він спробував ступити вперед, але батько загородив йому дорогу.

— Що ти хотів? — Світлана сама вийшла до нього.

— Я не можу тебе забути. Давай почнемо все спочатку. Стань моєю дружиною! — Євген став на одне коліно і простягнув коробочку через поріг.

Світлана аж повітрям поперхнулася.

— Оце так!

— Так? — повторив зраділий Женя.

— Ні, — похитала головою Світлана. — Ні й ні. Між нами все скінчено, усе в минулому, Женю.

Вона набрала номер Бориса:

— Їдеш? Тоді не відпускай таксі, я вже виходжу.

Вона взулася, взяла куртку й пройшла повз Женю. Навіть не озирнувшись. Бо свій вибір вона зробила давно. І ніколи в житті про це не пошкодувала.

— Я обручки понесу, можна? — запитав Марко, стоячи в залі районного РАЦСу поруч із дідусем. Обоє були в класичних костюмах. Батько в темно-синьому, Марко у синьому — в тон своїх синіх очей.

— Обручки подає ота жінка з текою, але, гадаю, ми зможемо з нею домовитися, — усміхнувся Світланин батько.

— Тато аж світиться.

— Еге. А ти щасливий, Марко?

— Дуже. Вони класні!

— Це вже точно. І я цілком схвалюю їхній вибір.

Від редакції:

Ось таку історію, сповнену драматичних рішень, надіслала нам читачка Світлана, а ми її трохи підготували для друку. Справді кажуть: «Немає лиха без добра».

Часом доля дає нам несподівані випробування, щоб відвести від хибного шляху і подарувати справжнє, щире щастя.

А ви, наші любі читачі, чи траплялося вам у житті, що саме велика біда відкривала вам очі на справжніх людей поруч?