— Бабусю, дідусю, я їду від вас. — Куди ж це, дитинко? — аж охнула Тамара Львівна. — До свого хлопця, у Китай. — Та де ж ти його знайшла?! Де ми, а де той Китай? Це ж на іншому краї світу! — То й що? Ми в інтернеті познайомилися. Він мене любить і хоче зі мною життя поєднати. — Матінко рідна… заміж… у вісімнадцять років? За казна-кого?

Тамара Львівна з чоловіком Глібом Миколайовичем ростили внучку самі, без жодної допомоги доньки. Олена покинула Даринку на матір, а сама пурхнула будувати «нове життя» за кордон — і як у воду впала.

Аж через п’ятнадцять років прийшла звістка, що Олени не стало.

Совість не дозволила бабусі покинути дитину. Отак і тягнули вони з Глібом Миколайовичем свою Даринку до самого повноліття. А та, щойно закінчила школу, заявила, що вчитися далі не збирається.

— Бабусю, дідусю, я їду від вас. — Куди ж це, дитинко? — аж охнула Тамара Львівна. — До свого хлопця, у Китай. — Та де ж ти його знайшла?! Де ми, а де той Китай? Це ж на іншому краї світу!

— То й що? Ми в інтернеті познайомилися. Він мене любить і хоче зі мною життя поєднати. — Матінко рідна… заміж… у вісімнадцять років? За казна-кого?

Тамара Львівна довго плакала й причитала, поки внучка пакувала речі.

— А гроші на квиток де взяла?

— Він мені дорогу оплатив.

— А жити на що? Де?

— У нього. Він буде мене утримувати. Я все продумала, бабусю, не хвилюйся, — кинула Даринка й застебнула валізу.

Старі тільки руками розвели. Внучка накинула куртку, підхопила сумки й тільки помахала на прощання:

— Прилечу — подзвоню. Не сумуйте!

Отак у них і почалося «нове» життя — у порожній хаті.

— Ну чого ти плачеш, Тамаро? — намагався втішити дружину Гліб. — Сама ж мріяла: от виросте Дарина, і поживемо нарешті для себе…

— А якщо і вона зникне? Як Олена?

— Не зникне, от побачиш.

Але Дарина слова не дотримала. Про те, що вона успішно долетіла, Тамара Львівна дізналася аж від племінниці. Ніка, донька сестри, побачила фото Дарини в аеропорту Китаю і розказала матері, а та вже дзвонить Тамарі.

— Поїхала, значить… покинула вас напризволяще… Тамара Львівна нічого не відповіла, тільки тяжко зітхнула.

— Повторює долю матері, от же ж доля… — Даринка не така. Вона у нас розумниця, — тільки й змогла мовити бабуся на захист онуки. — І наречений у неї хороший. Ділова людина.

Вона почала вигадувати щасливу казку, щоб не мати дурного вигляду перед ріднею. Але племінниця Лілія в те не дуже вірила, та й мала свій інтерес.

— Тітко Тамаро, раз у вас онука тепер у Китаї, може, підсобите родичам?

— Чим же? — напружилася Тамара Львівна. — Грошей у нас немає.

— Та я розумію. Моя донька, Ніка, в інститут вступила. Ви ж знаєте. — Знаю. — Раз у вас тепер кімната вільна, може, візьмете Ніку до себе? І вам веселіше, і мені спокійніше.

— Ні, Лілю, не візьмемо. Ти пробач, але мені родинні стосунки дорожчі. Знаю, що Ніка дівчинка хороша, але ж інститут — то така справа… Почнуться хлопці, гулянки, а нам за неї відповідати? Потім сама ж мені докорятимеш, що недогледіла.

Того вечора вони розсварилися. Лілія образилася на тітку, а Тамара — на Лілію.

— Невже я не права? — питала Тамара в чоловіка.

— Важко сказати. Може, нічого страшного й не сталося б… — Ніка, може, й хороша, а що як вони на нашу доброту зазіхнуть і після неї до нас ще й брати її переїдуть? У них же там семеро по лавках! Хочеш, щоб нам усіх відправили «погостювати» років на десять?

Гліб Миколайович не відповів. Він пам’ятав, як ділили квартиру після смерті батьків, і як Тамара просила свою частку виплатити… Тепер у тій хаті жила племінниця з дітьми.

А Ніка, старша, вирішила перебратися ближче до навчання.

— Ні, ризикувати не будемо. Та й наша дівчинка повернеться, я впевнена… — знову пустила сльозу Тамара. Вона намагалася дзвонити Дарині, але та раз у раз скидала виклик. Аж якось онука сама набрала. Швидко кинула, що все в неї добре, і попросила більше не турбувати.

— У мене грошей на зв’язок немає, так що не дзвоніть.

— А як же ти з китайцем своїм спілкувалася? На нього гроші були? — обурилася бабуся.

— Ми через інтернет говорили. А ви, древні, ніяк не проведете собі вай-фай. Так і живіть у своєму кам’яному віці.

Розмова обірвалася. Тамара Львівна лишилася ні з чим. Подумавши, вона таки вирішила допомогти внучатій племінниці. Походила по сусідках і дізналася, що баба Галя з сусіднього під’їзду здає кімнатку.

Не таку світлу й чисту, як у Тамари, але жити можна.

— Грошей багато не візьму, але чекаю на допомогу. І друзів водити не можна! — попередила Галя. Ніка оселилася там і почала вчитися на лікаря. Господиня на квартирантку не скаржилася: тиха, скромна, а в хаті нарешті стало чистіше.

Минуло два роки.

Ніка сумлінно вчилася, а щоб набратися досвіду, влаштувалася санітаркою в лікарню. Вдома її майже не бачили. Тамара Львівна за дівчиною не наглядала, в гості зайвий раз не кликала — боялася відповідальності.

Зустрічалися іноді на сходах, віталися — та й по всьому.

Але як Гліб Миколайович захворів, Тамара Львівна першим ділом побігла до сусідки.

— Галю, а Ніка вдома?

— Немає, а що таке?

— Гуляє десь?

— Та яке гуляє! На практиці вона. Вся в навчанні та в роботі, молодець дівчинка.

— Передай їй, хай зайде обов’язково!

Ніка прийшла пізно, втомлена. Але дізнавшись, що тітка кликала, одразу побігла дізнатися, що сталося. Глібу Миколайовичу було зовсім зле.

— Лікар сказав, що то невралгія? — перепитала Ніка.

— Так… — А у нього, схоже, інсульт, — твердо мовила дівчина, оглянувши дядька. — Треба терміново в лікарню.

Завдяки Ніці та її знайомствам у лікарні, Гліба Миколайовича швидко оформили й надали допомогу.

— Дякую вам, лікарю! — плакала Тамара Львівна.

— Не тільки мені дякуйте. Якби не ваша внучка, Гліб Миколайович міг би і не піднятися вже, — відказав лікар.

— Вона не внучка, а внучата племінниця, — поправила Тамара Львівна. — У нас рідна внученька в Китаї живе. Там, знаєте, яка медицина? І люди довше живуть, бо все інакше…

— А чого ж ви до неї не поїдете, в той Китай?

Жінка не відповіла, тільки очі відвела. Ніка виклопотала їй ліжко в сусідній палаті, щоб тітка могла доглядати за чоловіком. А коли Гліба Миколайовича виписали, Тамара Львівна знову звернулася до Ніки:

— Звільняйся ти з тієї лікарні, все одно там копійки платять. У них там повно санітарок, упораються. А от нам твоя допомога значно потрібніша…

Знаєте, кажуть у народі: «Свій своєму мимоволі брат», але часто ми шукаємо журавля в небі, не помічаючи синиці, яка рятує нас тут і зараз. Буває так, що ми роками чекаємо вдячності від тих, кому віддали все, а руку допомоги нам подає той, кого ми колись і на поріг не хотіли пускати.