— Бабусю, ми відпочивати приїхали, не працювати, — сказав Кирило й подивився на брата. — Ясно. Ну відпочивайте, — зачерпуючи воду з бочки в лійку, тільки й сказала жінка. — Де тут річка? Мама сказала можна буде сходити, — запитав, не відриваючись від телефону, старший онук

— Мамо, що з ним возишся, він тобі ніхто, чужий син. Ти б так Микиті з Кирилом рада була, — дочка невдоволено відвернулася, кидаючи у відро свіжовикопану картоплю. Бульби глухо стукалися об залізо, з невдоволенням вкладаючись на дно.

— Чужих дітей не буває, Асю, — сухо відповіла мати, намагаючись не показати свого роздратування.

Тетяна Миколаївна взялася за вила, різко встромила їх у суху землю й потягла держак до себе. Невеликі жовті кульки тут же показалися з-під землі.

— І речі, будь ласка, не віддавай йому наші, може, в мене буде третя дитина.

Мати посміхнулася:

— У тебе третя? Шкода ганчірок?

— Шкода! У нього є родичі. Батько навіть є. Я ці ганчірки своїми руками заробила, не спала, Кольку в ясла здала, йому двох не було. А ти!

Дочка підскочила і, кинувши бульбу у відро, кинулася до будинку. Тетяна Миколаївна встромила вила в землю і, спершись на них руками, важко зітхнула.

Дочка ревнувала, злилася, намагаючись напоумити матір, а вона не хотіла цього чути. За три роки життя однієї, тут у селищі, мати прикипіла до сусідського хлопця так, що вже не уявляла й дня без нього.

— А велосипед мій де? — закричала Настя, вискочивши на ґанок. — Цьому віддала?

Мати не стрималася, посміхнулася і повільно підійшла до дочки.

— Цьому дала, цьому дала, а цій не дала. От і справи! У сараї вже років чотири як твій велик, ще батько його туди прибрав.

Дочка, нічого не відповівши, пішла назад до будинку, грюкнувши дверима.

— Сама має дітей, а все туди ж, ревнує.

Мати обернулася й подивилася на сусідську ділянку, їй дуже не хотілося, щоб Данило почув цю розмову, але хлопчика ніде не було видно.

***

Данило – “чужий” син, який став рідним

Нічого такого, за що Тетяні Миколаївні було б соромно перед дочкою чи власними онуками, вона не робила. Просто передавала свій життєвий досвід тому, хто його приймав, не відмовляла, намагалася бути потрібною.

Все зрослося само собою.

Дочка розлучилася, а назад до батьків у селище не поїхала, залишилася в місті з двома дітьми.

Потім чоловіка у Тетяни Миколаївни не стало, все одна, одна. А тут у сусідів сталося горе. У лазні разом з безпутніми батьками вчаділа молода сусідка Світлана, безпутні були, так і пішли.

І залишився хлопчисько з батьком. Але при такому батькові, що сирітка.

У селі з роботою важко, за будь-яку люди хапаються. Піде ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, вранці батько, розбудить Данила, а ввечері повертається, він зазвичай спить уже.

От і вийшло, що дві самотні людини стали одна одній близькими. Що сам прийде хлопчик, запитає, що вона йому порадить, навчить.

Звело життя.

Настя у матері бувала рідко. Зазвичай приїжджала за овочами, фруктами, що вирощувала мати, та допомагала їй по дому, городу. Онуків привозила теж не часто. Ще рідше, ніж навідувалася сама.

Сама Тетяна Миколаївна в гості до дочки сильно не напрошувалася, як сніг на голову не приїжджала.

Розуміла, що якщо буде дочка не рада приїзду, то доведеться одразу поїхати.

А мотатися туди-сюди їй не хотілося. Знала мати, що важко дочці одній виховувати дітей, тому намагалася допомагати, чим могла.

— Привезла б хлопчаків, скоро літні канікули закінчаться, нехай повітрям подихають, овочів та ягід порвуть з грядок…

Мати хотіла ще видати який-небудь аргумент, але дочка несподівано відповіла:

— А давай, добре. У неділю й привезу, у мене наступний тиждень перед відпусткою головного бухгалтера дуже завантажений буде, мені ніколи з ними сидіти, а ти якраз вдома.

Тетяна Миколаївна такого повороту не очікувала, але відмовлятися від своїх слів не стала.

***

Міські внуки vs сільське життя

У неділю на першому ж автобусі з міста приїхала дочка з синами. Зворотний автобус від’їжджав за півгодини, тому бабуся з онуками вирушили додому, а Настя назад до міста.

Тетяна Миколаївна своєю вулицею йшла не швидко, як зазвичай.

Хлопчаки десяти та тринадцяти років пленталися поруч з бабусею, з значними рюкзаками за спиною.

Старший, невдоволено втупившись у телефон, не звертав уваги на те, що відбувається навколо, а молодший з цікавістю розглядав будинки вздовж вулиці.

Сусідки виглядали у вікна, Тетяна Миколаївна їм махала рукою.

“Мовляв, ось, онуки приїхали”.

З тими сусідами, що у своїх палісадниках чи городах працювали, сусідка голосно віталася. Хвалилася.

Данило стояв біля крана літнього водопроводу на городі Тетяни Миколаївни й щось крутив гайковим ключем.

— Даню, що, знову зірвало?

— Ага, — діловито відповів хлопчик, відклавши ключ. — Міняти все ж потрібно.

— Треба. Куплю на тижні, ось з онуками й поміняєте. Знайомтеся.

Данило тут же обернувся, встав з колін, витер руки об штани й підійшов до хлопчиків.

Обидва онуки Тетяни Миколаївни виглядали крупнішими за одинадцятирічного Данила, круглішими. Даня тут же простягнув руку молодшому онуку сусідки, що стояв ближче, і представився:

— Данило.

— Кирило, — відповів хлопчик і потиснув руку у відповідь.

— Даня, — простягнув руку старшому братові він.

— Микита, — відповів той.

— Я тут живу, — кивнув він у бік сусіднього будинку. — Якщо що, свистіть. Або он, — вказав він на паркан, в одній з частин якого бракувало кількох штахетників, — приходьте.

Бабуся покликала всіх до будинку.

— Ходімо.

Вона підштовхнула до ґанку й Данила.

Тетяна Миколаївна швидко стала накривати на стіл, поки хлопчики вмивалися й розсідалися. Тут же з’явилися три кружки, чай, банки й піали з варенням, медом, тарілка з млинцями. З невеликого тазика, з гіркою заповненого пиріжками, бабуся зняла рушник, Данько усміхнувся.

— Я не їстиму смажене, — сказав Кирило й подивився на бабусю. — У мене печія.

— Від моїх пиріжків та млинців не буде, — вона м’яко посміхнулася. — Вони ж не покупні.

Кирило подивився на брата. А Даня із задоволенням взяв пиріжок з тазика.

— Баба Таню, а ковбаси немає? Я теж пиріжки не хочу, — скривив ніс старший онук.

— Ні, немає. Не купувала. Ковбасу ви й у місті поїсте, я вирішила приготувати те, що вмію.

— Я не голодний. — Микита пішов у кімнату й плюхнувся на диван.

Він відкрив рюкзак, дістав з нього упаковку з чіпсами і захрустів.

Кирило озирнувся, бабуся теж подивилася в кімнату, а Даня швидко допив кружку чаю, запитав чи можна взяти пиріжок з собою, і, отримавши схвальний кивок, тут же пішов.

Тетяна Миколаївна зітхнула, накрила тазик з пиріжками рушником, прибрала банки з варенням зі столу й пройшла в кімнату.

— Ці твої сухарі, це ж не їжа.

— Я, правда, не хочу пиріжків, бабо. І скажи, чого цей малий теж за стіл сів?

— Це не малий, а Данило. Гостей прийнято запрошувати до столу. Будь-яка інша людина прийшла б, я і його посадила б за стіл.

Тетяні Миколаївні від такої невихованості онуків стало нудно. Вона тут же вийшла в город, щоб заспокоїтися. Данило прополював кущі, що ростуть біля паркану з іншого боку від неї.

Тетяна Миколаївна зітхнула. Як вона завжди мріяла, щоб онуки все літо проводили у неї, а тепер зрозуміла:

“Занадто різні, і підлаштовуватися не хочеться, та й відбити бажання приїжджати теж”.

***

Важкий урок і мудрість Данила

Увечері Тетяна Миколаївна запропонувала онукам допомогти їй на городі. Роботу можна було вибрати: полити, прополоти. Микита вийшов на ґанок, сів і знову втупився в телефон. Кирило сів поруч, але телефон сховав у кишеню.

— Бабусю, ми відпочивати приїхали, не працювати, — сказав Кирило й подивився на брата.

— Ясно. Ну відпочивайте, — зачерпуючи воду з бочки в лійку, тільки й сказала жінка.

— Де тут річка? Мама сказала можна буде сходити, — запитав, не відриваючись від телефону, старший онук.

— Сходіть, вона зараз мілка, покупатися не вийде. До кінця нашої вулиці, а там її вже видно. Данила б попросили зводити вас, він із задоволенням.

Хлопчики пішли, а Тетяна Миколаївна далі почала поливати насадження. Данило метушився у себе на городі, весь час поглядаючи на ділянку сусідів.

— Тетяно Миколаївно, — Даня кликав сусідку тільки на ім’я по батькові, проявляючи повагу. — А онуки ваші де?

— А, на річку пішли мої помічники, втомилися відпочивати вже.

Даня несподівано нахмурився, швидко прибрав лійку й шланг і побіг на вулицю. До річки він біг так швидко, як міг. За кілька метрів до потрібного місця перейшов на крок, щоб заспокоїти збите дихання.

Гудіння і сміх було чутно вже тут. Данило кілька разів зупинявся, глибоко вдихав і видихав. Товпа підлітків, що зібралася, реготала, щось кричала.

— Приїхали купатися, так купайтеся, — штовхав у воду найдоросліший з хлопців Микиту та Кирила.

Вони піднімалися з мілкої річечки, перемазані мулом, і намагалися вибратися на берег, але їм не давали це зробити інші хлопці.

— Що тут! — Данило крикнув на все горло. Дайте подивитися. Хоча те, що відбувалося, він чудово бачив. — У-у-у-у, от ви нелюди. Хлопці до вас у гості приїхали, а ви. Вилазьте, вилазьте. Не чіпати нікому.

— О. Данько, привіт. Хто це? Ти їх знаєш?

— Хто-хто. А яка різниця хто? Гості це. А до гостей потрібно тільки по-доброму. Сусідки моєї Тетяни Миколаївни онуки.

— Ясно. Гості. Це зрозуміло. Чого мовчать? Ми ж їх прямо запитали звідки вони. А ці дві риби мовчать. Ну ми їх і відправили плавати, раз риби.

— Косько, не пручайся. Свої вони.

Хлопці в селі Даню поважали. Він ходив у шкільний гурток, який вів учитель фізики, і тепер міг лагодити дрібну апаратуру, міг щось спаяти. І взагалі, здібний до техніки виявився хлопчик.

— Ходімо додому, — кивнув у бік села Данило. Микита та Кирило слухняно вилізли на берег і пішли попереду. Даня за ними.

— Що, мене не могли дочекатися? Разом би сходили, я б усе вам показав.

— Що чекати, ми самі дорослі, — огризнувся старший онук.

— Бачу, — Даня похитав головою. — Бабусі вашій тепер воду в бочку тягати, щоб вода нагрілася, купати вас. Стільки з вами мороки! Прати лахміття ваше міські.

— А тобі яке діло? Вона наша бабуся, не твоя.

Данило навіть зупинився.

— Вона мені навіть не як бабуся, а як мати. Не розумієте ви! Вона втомлюється, а ви їй не допомогли, та ще й роботи додали. Самі будете воду тягати, літнім душем покажу як користуватися.

— Чого це самі. І чому вона тобі як мати?

— А моєї не стало, коли я в першому класі був. Так Тетяна Миколаївна мені замість матері стала. Не шкодувала, не берегла, а всьому навчила. Від городу до готування.

Латати шкарпетки можу, розсаду сам вирощую, вікна мию, підлогу. Не пропаду тепер. А ви? Бачив я, — сам відповів Даня на своє ж питання. — Навіть розмову не потягнули.

— Їх багато було, — втрутився Кирило.

— Багато й що? Вони ж нешкідливі. Потрібно знати, з якими говорити потрібно, а від яких тікати. Що там у вашому місті не вчать такому?

— Ні, — відповіли хором брати.

— Ясно, у телефонах сидите весь час, ніколи вуличного життя понюхати. Навчу. На скільки ви тут?

— Як піде.

— Добре піде.

***

Нові стосунки та взаємне навчання

Тетяна Миколаївна, побачивши онуків, тільки й схопилася за серце.

— Нічого. Самі купалися, самі літній душ собі влаштували, — заспокоїв Даня жінку.

Він чудово розподілив обов’язки між хлопцями, керував і тут же допомагав. Ось уже й води натягали в бочки і ночви, у тазах лежав брудний одяг, в очікуванні прання.

— Що час втрачати до вечері, город поливати будемо, я не все ще зробив. Покажу як лити, де під корінь, а де можна й зверху. Тут справа тонка, знати треба, — підморгнув Даня, точно так, як робила це Тетяна Миколаївна.

Пізно ввечері сиділи під яблунею всі вчотирьох і пили чай. Кирило та Микита уминали за обидві щоки ті самі пиріжки, які ще вдень не хотіли, прикушували огірками, зірваними з грядки.

Даня сміявся:

— Тетяно Миколаївно. Вони помідори ріжуть. Помідори потрібно їсти тільки так!

Данило взяв найбільший плід з тарілки й відкусив його. Потім посипав великою сіллю і знову відкусив. Сік потік йому на футболку.

— У-у-у, от це смакота.

Розійшлися, коли Данила батько додому покликав.

— О, батько приїхав. Я додому, поки. Завтра навчу, як за кроликами доглядати. Приходьте.

У Микити з Кирилом очі навіть загорілися. Одна справа кроликів по телевізору бачити чи в зоопарку годувати, а інша — самому доглядати.

Тетяна Миколаївна все більше мовчала.

Тут, виявилося, теж правильний підхід потрібен. Нехай і через Данила. Отримала вона онуків, допомогу й увагу.

Їхати додому хлопчики не хотіли. Засмагли, схудли, сил набралися й вітамінів. А скільки потрібного й корисного дізналися, бабусі допомогли в міру своїх сил.

Проводжали на автобус Кирила та Микиту бабуся і Даня. Назад ішли мовчки, кожен про своє думав.

Вже біля воріт його будинку Тетяна Миколаївна зупинилася й раптом сказала:

— Дякую!

І в цьому слові з’єдналося все: і її ставлення до цього хлопчика, і її ніжність, і вдячність, і любов. І він зрозумів це. По інтонації, по виразу обличчя. Усміхнувся.

— Піду поливати, — перевела тему Тетяна Миколаївна.

Даня зупинився.

— До ночі дощ хороший буде, я не поливатиму, — сказав хлопчик і пішов до ґанку.

Тетяна Миколаївна приклала долоню до чола й озирнулася. Жодної хмаринки. Вирішила, що Даня помилився, пішла поливати.

А вночі пішов дощ. Хороший, сильний. Земля швидко наповнилася, і в повітрі завис запах свіжості.

Тетяна Миколаївна не могла дочекатися ранку, щоб запитати у Данила, звідки він дізнався про дощ, за якою прикметою. По телевізору вона дивилася прогноз, дощу не обіцяли.

Даня усміхнувся й дістав телефон з кишені.

— Точний прогноз подивився по телефону. Якраз нас краєм і захопив дощ.

Тетяна Миколаївна усміхнулася.

Молодість. І їй є чому у нього повчитися, не тільки передавати свої знання, вміння. Ось так.

Ця історія є чудовим прикладом того, як любов, турбота та взаємодопомога можуть перерости в міцні родинні зв’язки, що виходять за рамки кровної спорідненості.

Вона показує, як важливо бути відкритим до нових відносин і як багато ми можемо навчитися один у одного, незалежно від віку.

Чи вірите ви, що подібні нетрадиційні родинні зв’язки можуть бути міцнішими за кровні?