— Бабусю, ця сукня вона коштує як три твої пенсії, не треба. — Катеринко, пенсії ще будуть, а випускних у тебе більше ні

Мені було тринадцять, коли не стало батьків. З різницею в півроку. Спочатку тато, а потім мама. Нас у сім’ї було троє: старша сестра на той момент була вже заміжня і жила окремо.

А мене і молодшу сестру забрали до себе в приватний будинок на виховання бабуся з дідусем. У день мого шістнадцятиріччя не стало дідуся, і бабуся, як могла, забеспечувала нас двох на свою пенсію і зарплату нічного сторожа.

Щоліта я шукала роботу на три місяці і віддавала всю зарплату бабусі, але гроші, зароблені за цей час, були мізерні порівняно з тим, які суми на нас витрачала бабуся. Було важко.

Влітку саджали і вирощували овочі на своєму городі, а потім робили з них салати і різні закрутки, вирощували картоплю про запас. Тримали курей і козу. Це дуже виручало в часи безгрошів’я.

Бабуся нас дуже любила. Робила завжди гарні подарунки на дні народження та Новий рік. Якщо наш клас їхав на екскурсію чи на концерт, бабуся завжди виділяла на це гроші. Давала з собою на кишенькові витрати цілком пристойну суму, щоб ми не почувалися ущемленими.

Щоправда, після таких розваг ми могли тиждень їсти те, що є в льосі, або ліпили вареники з ягодами і їли їх, запиваючи козячим молоком.

На мій випускний бабуся купила мені сукню моєї мрії: темно-синю, з відкритими плечима, приталену, довгу. Коли вибирали вбрання, я на нього навіть дивитися боялася, підозрюючи, скільки воно може коштувати.

Але бабуся сказала:

— Катеринко, а ось це? Я думаю, тобі має підійти! Давай, приміряй! — Приміряла… Сукня сіла ідеально. Бабуся віднесла її на касу і твердо сказала:

—Беремо!

— Бабусю, ця сукня вона коштує як три твої пенсії, не треба.
— Катеринко, пенсії ще будуть, а випускних у тебе більше ні. На картоплі з огірками і солоними грибами, протягнемо!

Я була найкрасивішою випускницею у всій школі (принаймні, мені так здавалося). Відучившись у нашому технікумі, пішла працювати. Ось тоді ми зажили цілком забезпечено.

Молодша сестра, Марійка, через п’ять років після мене теж закінчила школу і теж отримала найкрасивішу, на її погляд, сукню на випускний, але цього разу її купувала я. Далі я вийшла заміж.

Бабуся дуже полюбила свого зятя. Балувала пирогами, а у вихідні й наливкою. Закінчувалося все це душевними опівнічними посиденьками, з легкими розмовами і красивими піснями.

Ми в родині всі любимо поспівати. І мій чоловік швидко втягнувся в наш «ансамбль». Потім народився Ванька. Бабуся обожнювала правнука.

Виняньчила його з пелюшок. Коли Ваньці був рік, він утік від неї з двору в одній сорочечці, підпірнувши під хвіртку. Бабуся бігала по всьому провулку, шукала його. А Ванька стояв за гаражем і дивився, як «смішно» бігає бабуся… Коли Ваньці виповнилося два роки, ми переїхали до Києва.

Чоловік, продавши свої квартири в нашому місті, купив однокімнатну в Києві. Звали переїхати з нами і бабусю, оскільки Марійка до цього часу вже теж вийшла заміж і переїхала в область, і бабуся залишилася в будинку одна.

— Ні, Катеринко, не поїду. Ми тут із дідом усе життя прожили. Дітей виростили, онуків. Я он навіть правнуків застала… Тут буду помирати. Вдома…

Ми намагалися їздити до бабусі якомога частіше, але багато не накатаєшся з маленькою дитиною… Та ще я незабаром дізналася, що чекаю другу дитину.

Бабусі про це сказала першій після чоловіка. Вона дуже зраділа:

— Дівчинка буде! Досить із нас хлопців! Уже чотири правнуки, правнучка потрібна! Точно дівчинка буде! Ганною назви, якщо кращого імені не придумаєте… Щасливою буде, ось побачиш!

Це була наша остання з нею розмова! Після нашого від’їзду в бабусі стався інсульт. Сусідка, яка зайшла її провідати, викликала швидку, але врятувати бабусю не змогли…

Сьогодні рік після того страшного дня. Ми з сестрами накрили поминальний стіл. У центрі столу стоїть величезна тарілка з варениками і глечик із молоком.

По будинку бігають чотири правнуки моєї бабусі, а на руках мого чоловіка сидить піврічна великоока дівчинка Ганна, яку бабуся так і не застала, але примудрилася дати їй ім’я.

Ми з сім’єю обов’язково заспіваємо улюблені бабусині пісні, після того, як розійдуться сусіди, поплачемо, порозгадуємо кумедні й не дуже випадки з важкого бабусиного життя… і роз’їдемося всі по своїх домівках.

Але я точно знаю: мине час, але моя любов і вдячність до бабусі не мине ніколи. Я люблю тебе, бабусю, і ніколи не забуду. Я хочу, щоб ти це знала навіть там, на небесах…