— Багато я прожив… різних людей зустрічав на своєму шляху. Бувало й так, що я для когось був поганим, а для когось — святим. Любив і ненавидів, і мене так само… Декого я проклинав, а декого на п’єдестал зводив. Єдине, чого я завжди цурався — це підлості. Намагався не бути паскудником

— Та йдіть ви всі знаєте куди!

Хлопець років п’ятнадцяти гучно хряпнув дверима і зник у кімнаті. Дідусь, що сидів на лавочці й задумливо креслив паличкою по землі, глянув услід онукові й лише тихо всміхнувся, похитавши сивою головою.

Правнуків — Вірочку, Мишка та Андрійка — привіз у село погостити онук старого, Сергій Михайлович. Дідусь був уже зовсім літній, жила з ним донька з чоловіком, але розум мав світлий, а пам’ять — як у молодого.

Хіба що слабкість часом накочувала.

Малеча душі не чула в дідусеві: він знав стільки байок і казок, що жодна книжка не зрівняється. Ніхто ніколи не проходив повз нього просто так, не перекинувшись словом, а щоб нагрубити — такого й подумати не могли.

В Андрійка, тринадцятирічного підлітка, схоже, сталася справжнісінька “світова катастрофа”. Дідусь це одразу відчув.

— Дідуню, а чого це Андрійко такий лихий? — прошепотіла шестирічна Вірочка. — Він не лихий, Віруню, він просто… не в гуморі.

Старий підвівся з лави, трохи постояв, чекаючи, поки кістки розправляться, і рушив до хати. Постукав у двері кімнати, де правнук уткнувся обличчям у подушку.

— Не можна! Ідіть геть, залиште мене! Дідусь лагідно всміхнувся. — Андрійку, я все ж таки зайду. Ми з тобою цю кімнату на двох ділимо, якщо ти забув.

Андрійко нічого не відповів, тільки шморгнув носом. Старий присів на своє ліжко й почав неспішну розповідь, ніби звертаючись до самого себе.

— Багато я прожив… різних людей зустрічав на своєму шляху. Бувало й так, що я для когось був поганим, а для когось — святим. Любив і ненавидів, і мене так само… Декого я проклинав, а декого на п’єдестал зводив. Єдине, чого я завжди цурався — це підлості. Намагався не бути паскудником…

— Та як же так… дідуню, — схлипнув Андрійко, — не можна ж так! Коли людина дає слово, а потім не тримає його… Зрадники вони всі, ненавиджу.

— Знаєш, я колись теж так сказав своєму товаришеві. Нам було років по п’ятнадцять, а може, й менше. У мої часи дорослішали рано. Розумієш, Андрійку, — звернувся старий вже прямо до внука, — ми з другом були закохані в одну дівчину. Домовилися: щоб не псувати дружбу (а ми з пелюшок разом), не будемо з нею зустрічатися. Нехай вона сама обирає, але ми — ні кроку. Проте мій друг обіцянки не дотримав.

— Що він зробив, діду? — Покликав її в Ботанічний сад, потім у кіно, на танці…

— А далі?

— А далі вони побралися. Прожили щасливо шістдесят років, Андрійку.

— І що… потім розлучилися?

— Хлопче мій золотий, — засміявся дідусь, — хіба в такому віці розлучаються? Він пішов…

— Куди?

— Туди, Андрійку, звідки немає вороття.

— То він… помер? — сумно спитав хлопчик.

— Так. А Оля, дружина його… вона не змогла довго без нього. Тепер я прошу твою бабусю іноді возити мене до них у гості… Гарне життя прожили, діточок чудових виховали.

— Дідуню… але ж він зрадив тебе! Він зрадник.

— Ні, синку, — дідусь похитав головою.

— Він не зрадник, він просто боровся за своє щастя.

— Нічого не розумію. Хіба це не підлість? Адже він вчинив нечесно щодо тебе.

— З точки зору моралі — можливо. Але хто був би щасливим, якби двоє людей страждали, Андрійку? Вона ж теж його кохала, але розуміла, що між нами дружба. Не хотіла її руйнувати. А я тоді поводився як егоїст. Бачив, що дівчина горнеться не до мене, а вимагав від друга зректися її. Мені тільки здавалося, що я закоханий…

— А якщо не здавалося? Якщо ти й справді її любив?

— Ні, Андрійку… По-справжньому я закохався пізніше. Я вже навчався в ремісничому училищі, і побачив її лише раз і зрозумів: оце воно. Ми йшли через міст, а там, на дорожній розв’язці, стояла вона — дівчина-регулювальниця.

Тоді пішохідних переходів майже не було, та й машин — раз-два та й усе, частіше вози запряжені зустрічалися. Наші очі зустрілися на мить, вона посміхнулася мені й одразу відвернулася, виконуючи свої чіткі рухи прапорцями. А я пішов далі, але зрозумів — пропав.

У вільний час я бігав на той міст, хоч і було зовсім не близько. Сподівався побачити ту красуню знову. Але її там більше не було. І ніхто не міг мені допомогти.

Якось іду вулицею, голову похнюпив, і раптом… не знаю, що мене змусило очі підняти, але я побачив цей погляд! Вона теж глянула на мене і ледь помітно кивнула.

— Ти познайомився з нею, діду? Старий похитав головою.

— Ні, хлопче, вона була не сама, з якимось кавалером. Я просто розвернувся і пішов слідом. Тепер я знав, де вона живе. Ходив біля її будинку, але марно — кохана більше не зустрічалася.

Аж через місяць побачив її знову — і знову з тим самим супутником. Йшов за ними по п’ятах. Вони зупинилися, про щось захоплено базікали, і тут — о диво! Вона впустила рукавичку. Вже осінь була…

Я рвонув за тією рукавичкою, підхопив її і стою щасливий, наче скарб знайшов!

Озирнувся — а їх уже немає. Хотів уже в кожні двері стукати, аж тут вона сама виходить. Шукає щось.

— Ви це загубили? — питаю, а голос хрипить, наче тисяча неналаштованих скрипок, серце як шалене б’ється.

— Ой, моя рукавичка! Вона засміялася, показуючи білі рівні зубки. Ми розговорилися. Виявилося, вона приходить до бабусі в гості. А регулювальницею була лише раз — подруга впросила. Сама ж вона піаністка, Катруся.

Вона щебетала, а я мовчав і червонів як мак… А потім бовкнув: «Я вас кохаю. Давно, усю весну й усе літо…».

Вона взяла мене під руку і повела за собою. На четвертому побаченні, Андрійку, ми вперше поцілувалися. А перед моїм відходом до війська я покликав її заміж.

— І ви побралися?

— Ні, синку. Вона сказала: «Повернешся — тоді я стану твоєю дружиною».

— Стривай… але ж прабабусю звали не Катруся…

— Не Катруся. Вашу прабабусю звали Ліда. Ми прожили з нею п’ятдесят один рік.

— Дідуню, а куди ж поділася Катруся? Вона… не дочекалася?

— Ні, — старий зітхнув. — Поки я служив, вона зустріла свою долю і поїхала з ним. Стала відомою музиканткою.

— Як же так? Ти ж так її кохав! Яка вона безсовісна…

— Андрійку… в тому-то й річ, що це я її кохав, розумієш? Я сам собі вигадав ту любов. А вашу прабабусю я зустрів у черзі. Вона обернулася, усміхнулася — і мене ніби теплим молоком облило. Щось таке рідне, знайоме з першої секунди прикоснулося до серця…

На нас уже люди з черги гримали, бо ми застигли й дивилися одне на одного, а нам було байдуже. Знаєш, що вона першою спитала? «Як ти?». Уявляєш? Наче ми тисячу років були знайомі.

«Без тебе — погано», — відповів я. Відтоді ми не розлучалися.

— Діду… ти кохав бабусю Ліду?

— Дуже, мій хлопчику. Чому «кохав»? Я і зараз її кохаю.

— Але… а ті дві? Твої перші захоплення?

— Я думаю, Андрійку, хоч це й звучить не дуже красиво, але то була… репетиція. В обох випадках мене не кохали, обирали інших. Але я не занепадав духом, бо відчував — то не моє. Моя доля мала прийти пізніше. Справжня.

Андрійко підвівся на ліжку.

— Я хотів Оленку на мопеді покатати, ми з Сашком домовилися. А він… він вчинив нечесно. Приїхав раніше і покликав її. А вона… вона погодилася! Знає ж, що Оленка мені подобається.

— Добре, а інше питання: чи подобаєшся ти їй? Андрій мовчав.

— Не сумуй, синку. Ти ще зовсім юний, почуття гострі як лезо. Це перша любов.

— Перша — значить несправжня?

— Ну що ти! Згадай мого друга — у нього була перша і на все життя. А згадай мою Катрусю — то була лише сходинка до Ліди. Усе буває. Ой, а хто це там? Якась дівчинка…

— Добридень! А Андрійко вдома? — почулося з подвір’я. — Діду, кажи, що мене немає! — зашипів правнук.

— Добридень, красуне. Я Андрій Потапович, прадід цього розбишаки. Він зараз вийде, негоже перед панянками нечесаним з’являтися!

Андрію нічого не лишалося, як вийти до Оленки.

— Андрійку, ти ж обіцяв на мопеді покатати! Я дивлюся — наче ти їхав, поки до мами обернулася — а тебе вже немає. Добре, що Сашко повз проїжджав, я попросила його в магазин мене підкинути, а потім ще мамі помагала. Ой, а в нас гусенята вилупилися, такі смішні! Ходімо, покажу…

Дідусь стояв на ганку, мружився на сонечко і всміхався, дивлячись услід правнуку.

— Та ну вас із вашою любов’ю! То репетиція, то справжня… — десятирічний Мишко дістав рогатку з кишені й хвацько свиснув.

— Світлано! Ходімо постріляємо!

— Зараз, тільки кролям трави нарву.

— Я допоможу!

Мишко спритно перемахнув через паркан і побіг рвати траву разом зі Світланкою. А маленька Вірочка, що теж ненароком усе підслухала під вікном, заплітала ляльці косички й наспівувала:

— Любовна любов, вона така сильна і прекраснаааа… Я люблю татка і мамку, і Андрійка, і розбишаку Мишка, і бабусь, і дідусів, і старенького дідуняткаааа…

Колесить на своєму мопеді Андрійко, очі аж світяться, а Оленка ззаду довірливо притискається. Дивиться вдалечінь старий Андрій Потапович, тихо згадує свою справжню любов… свою Ліду.

Цю світлу історію надіслав нам один із читачів, і вона нагадала про те, що серце має свою особливу пам’ять. Кажуть у народі: «Не все те золото, що блищить», так і в любові — іноді треба пройти через кілька «репетицій», щоб нарешті впізнати ту саму людину, з якою захочеться ділити і хліб, і долю.

А ви пам’ятаєте свою першу «репетицію» кохання, чи вам пощастило з першого разу зустріти свою половинку?