Батьків я викреслила з життя остаточно. Колись вони казали, що їхня квартира дістанеться мені. Нещодавно я дізналася, що за дарчою вона перейшла до їхньої улюблениці Анютки

У дитинстві мені й на думку не спадало, що батьки до нас із братом ставляться по-різному. Навпаки, я завжди була впевнена: наші мама й тато — зовсім не такі, як інші.

От у моєї подруги Світланки матір відверто виділяла молодшу сестричку. Света ж постійно мусила «входити в положення»: «Сестричка ж іще маленька, сестричка квола, сестричці треба…»

Ми збираємося гуляти — «візьміть Лілю», ми до кінотеатру — «Ліля теж хоче».

Навіть поїхати зі старшими класами на екскурсію до Києва Света не могла: «Хто ж із Лілею після уроків посидить, група подовженого дня — то ж не для Лілечки».

А в нас удома все було інакше.

Хоча ми з братом, правду кажучи, не надто дружили, сварилися часто, та батьки завжди намагалися розібратися, хто має рацію, а хто завинив. Не так, як у Свети, де вона була винна завжди і в усьому.

І купували нам усе порівну, навіть шоколадки й цукерки ділили, щоб нікого не скривдити.

Брат, звичайно, був більш клопіткий, частіше отримував прочухана. А я ж була слухняною, старанною донькою, «золотою дитиною».

Добре вчилася, допомагала по господарству, влітку й підробіток знайшла, щоб мати свої кишенькові гроші. Брат же лінувався, навчався «аби відчепилися», я досі дивуюся, як він із таким ставленням до книжок зміг вступити!

На другому курсі брат надумав одружуватися. Дівчина — така ж студентка. Дізналися, що вона при надії, вирішили залишити дитину. А жити нема де. У її батьків двокімнатна квартира, ще й молодша сестра.

І в нас не панські хороми, а звичайна трикімнатна в старому будинку, до того ж із прохідною кімнатою. Брат саме в тій прохідній і мешкав, а в мене була хоч і маленька, але окрема кімната.

Купували це житло в кредит, переїхавши з однокімнатної, пам’ятаю, як непросто було. Але потім тато змінив роботу й почав краще заробляти.

Десь до закінчення братом дев’ятого класу ми розрахувалися з боргами, почали відкладати «на чорний день». Тоді батьки спочатку хотіли поселити молоду сім’ю до нас: у свою спальню, а самі — до мене, а мене, відповідно, у прохідну.

Я, звісно, обурилася.

В мене ж одинадцятий клас, готуюся до вступу. Як готуватися, коли за стіною кричить немовля, а повз тебе туди-сюди всі ходять?

Тоді наші батьки зібрали гроші спільно з батьками невістки й купили молодим однокімнатну квартиру. Навіть знову в борги влізли.

Набрали кредитів, які мали сплачувати «молоді». Братові знайшли підробіток. Вважалося, що він платить за кредитами, тільки-но забезпечували його сім’ю все одно батьки. Молода дружина перевелася на заочне навчання.

Ближче до закінчення інституту в них «намалювалася» друга дитина: вирішили «відстрілятися» одразу.

Батьки все одно їм допомагали, але це вже не так сильно било по сімейному бюджету. З дітьми невістці допомагала наша мама, її сваха і сестричка дружини брата.

Я навчилася, влаштувалася на роботу. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком. Він був на п’ять років старший, розумний, освічений, досить заможний.

Стосунки розвивалися, невдовзі я перебралася до нього. Ми обоє будували кар’єру, подорожували, жили на втіху собі. Назбирали на гарне весілля, мені було дуже важливо, щоб його ми оплатили з власних, чесно зароблених коштів, а не так, як у брата — за все платять батьки.

Обжилися, купили другу машину. Дітей одразу свідомо не планували. У цей час мої батьки зробили чергову дивну річ: помінялися квартирами з братом, переїхали в його однокімнатну.

Мені ж сказали, що брат отримує житло зараз, а однокімнатна колись дістанеться мені. Звісно, було образливо: одному — одразу трикімнатну, а іншій — однокімнатну і це не зараз, а коли у майбутньому.

Це вже якась класика жанру в деяких родинах. Але ж то була батьківська квартира, що я могла вдіяти? Лише образитися і майже припинити спілкування з рідними.

Через кілька років ми з чоловіком накопичили грошей «на декрет», щоб рівень життя не знизився, зробили ремонт у майбутній дитячій, вирішивши, що настав час.

Але дві смужки на тесті так і не зʼявилися.

Мені було трохи за тридцять, я вела здоровий спосіб життя, правильно харчувалася, займалася спортом. Чоловік — мій перший, жодних переривань чи непристойних хвороб.

Пішли на обстеження.

Його визнали здоровим, а в мене все виявилося не так райдужно. Призначили лікування. Потім додаткові обстеження, знову лікування.

Спроба зробити це штучно, друга, третя… Найкращі клініки, найкращі лікарі. І нічого.

Я багато в чому винна. Я стала просто одержима дитиною, усе життя підкорила єдиній меті. Все інше відступило.

Тоді я не думала, що чоловік віддаляється, що він втомився від цієї боротьби. Чоловік намагався повернути «як було», але я не могла відпустити ситуацію. Сварилася з ним, із колегами, з усіма довкола.

Косі погляди на роботі я помічала, але не надавала їм значення. Правда звалилася, як сніг на голову: у чоловіка роман із новою співробітницею.

Її взяли в їхній відділ на звільнене місце, чоловіка призначили її куратором. Вводив, як то кажуть, у курс справи. В усіх сенсах. І незабаром — дізнається, що вона чекає дитину.

Ми розлучилися.

Поділили заощадження, яких виявилося не так уже й багато: боротьба за моє материнство з’їла левову частку. Я забрала свою машину й переїхала на орендовану квартиру.

Із роботи теж довелося звільнитися, у суперниці вже чітко виднівся живіт, бачити її я просто не могла.

Приїхала до батьків по підтримку, а в них зіткнулася з невісткою, у якої теж помітно округлився живіт. Здали нерви, влаштувала істерику через дрібницю.

А мама стала на бік невістки. Вона ж в положенні, її засмучувати не можна, а я, безсовісна, чіпляюся без приводу. Те, що мені погано, мама наче й не помітила. Подумаєш, донька розлучилася через зраду чоловіка.

Наступний рік пам’ятаю погано.

Сиділа вдома, дивилася якісь безглузді передачі по телевізору. Майже не виходила, їжу найчастіше замовляла готову, телефон поставила на беззвучний, рідних заблокувала.

Гроші танули, тому переїхала в меншу квартиру в інший район.

Усе змінилося, коли в гості приїхала подруга. Після інституту вона переїхала до Європи, ми з нею кілька разів бачилися, коли ми з чоловіком подорожували.

Листувалися, потім листування зійшло нанівець, і останні роки зв’язку ми не підтримували, а тут вона приїхала до рідних і вирішила мене відвідати.

Мабуть, вигляд я мала, хоча й причесалася та навіть нафарбувалася, не дуже. Подруга взялася витягати мене з болота депресії.

На шопінг дала грошей, моє резюме розіслала, потягла в спортзал і до психолога.

Залишилася вона на місяць, і весь цей місяць провела зі мною. Іноді я з нею сварилася, намагалася вигнати, але зрештою вона змусила мене робити все, що вважала за потрібне.

Я навіть вийшла на роботу — на резюме прийшов відгук.

На роботі я познайомилася з людиною, яка остаточно повернула мене до життя. Колега, старший за мене на десять років. Теж пройшов через розлучення, але з колишньою дружиною вони залишилися приятелями, просто зрозуміли, що їм не по дорозі.

Діти виросли, кожен пішов своїм шляхом. Із ним я остаточно ожила.

Ми разом винайняли квартиру неподалік від роботи. Власного житла в нього немає, після розлучення переписав на дітей свою частку в спільній із дружиною квартирі.

До мами повертатися не став, вважав за краще винаймати.

Про свої проблеми я йому розповіла одразу, як тільки він зробив мені пропозицію, хоча й розуміла, що, найімовірніше, для нього це не має великого значення.

Але це було важливо для мене. Я хотіла дитину, хотіла нормальну повноцінну сім’ю. Готова була за це боротися, навіть розуміючи, що шанс на успіх мізерний.

Знову пішла до лікарів, сподівалася, що, можливо, з’явилися якісь нові методи.

Колись давно, ще з першим чоловіком, я порушувала питання всиновлення. Чоловік був проти. Другий чоловік підтримав мене беззастережно. Ми пройшли школу прийомних батьків.

Я хотіла зовсім маленьку дитину, але виявилося, що на таких величезна черга. Тоді я почала переглядати анкети старших дітей, і на одній із них серце йокнуло. Я побачила свою донечку.

Малій було три роки, вона була напрочуд схожа на мене. Такий самий колір волосся й очей.

Зі здоров’ям було не все гаразд, плюс педагогічна занедбаність, її вилучили в матері, яка дитиною майже не займалася, навіть нормально не годувала.

У свої три роки донька важила, як однорічна дитина.

З роботи довелося піти. Проблеми доньки потрібно було терміново вирішувати, вона не говорила, не була привчена до горщика, не вміла сама їсти.

Від гучних звуків здригалася й завмирала. Дитячий садочок у найближчому майбутньому не передбачався, а я чудово розуміла, що доньку потрібно соціалізувати.

Помирилася з мамою, яка сиділа з молодшою донькою брата. Старші племінники були вже зовсім дорослі, в їхнє немовляче життя мої батьки працювали й не встигли насолодитися ролями бабусі та дідуся, тепер надолужували згаяне з молодшою онучкою, не приховуючи, що вона — улюблениця.

Для моєї донечки в них любові не знайшлося.

Мама без особливого захвату сприйняла новину про всиновлення. Коли приїхали в гості, критикували все, що робила, точніше, не робила моя донька.

Було постійне порівняння з племінницею: «Анечка те, Аня се». А потім Анютка не дала іграшку моїй доні, та її вихопила, і племінниця впала.

Мама налетіла на мою донечку шулікою, відібрала іграшку, відчитала. Я заступилася, і мені вказали на двері. Батьки попередили, щоб із донькою я більше не приходила, поки вона не навчиться поводитися.

Я не опускаю рук.

У нас є, нехай і маленькі, але покращення. Батьків я викреслила з життя остаточно. Колись вони казали, що їхня квартира дістанеться мені.

Нещодавно я дізналася, що за дарчою вона перейшла до їхньої улюблениці Анютки. Вони навіть не стали писати заповіт, оформили все за життя. І не посоромилися сказати, що це через мою донечку.

— Тому що вона твоя спадкоємиця. Якби її не було, то за тобою успадкували б діти брата. Залишати житло незрозуміло кому ми не хочемо, — заявили мені.

Трапиться щось із чоловіком, ми з донькою опинимося на вулиці. Але батьків це не хвилює. Я — донька, яка не виправдала очікувань.

Цікаво, а якщо Анютка виявиться безплідною, вони й у неї квартиру відберуть? Хоча ні, дарча ж зворотного ходу не має. Анютка може бути спокійна.

Історію розповіла читачка Ольга Г.

Від редакції: Яка ж це непроста історія, любі наші читачі! Часом ми так стараємося бути «правильними» дітьми, так прагнемо батьківської любові, що потім самі губимо себе в цьому намаганні.

Але ж істина проста, як світ: рідна кров не завжди означає рідну душу, а сім’я — це ті, хто тебе підтримає в найгірший час, навіть якщо ви зовсім не схожі.

А як ви гадаєте, чи варто чекати на визнання від тих, хто постійно вас критикує?