– Базікаєш та каву п’єш цілий день! Думаєш, якщо на три копійки більше Вадика отримуєш, то вже королева? – припечатує мене поглядом, сповненим обурення. – Досить тобі відлинювати. Час уже братися за розум. Оформити стосунки з Вадимом, дитину завести

– Ти мусиш продати свою квартиру, Люсю! – діловито заявила свекруха, щойно я, захекана, вибігла до неї з прохідної.

– Що сталося? Щось із Вадимом? – охаю від жаху, переводячи дух. Поки бігла від логістичного центру через заводське подвір’я, добряче засапалася.

У голові, наче оси, роїлися найгірші думки: Вадим потрапив під машину? Приховав шалені кредити?

– У нас усе гаразд, Люсю, – складає губи бантиком Тетяна Павлівна. І дивне оте наголошене «у нас», ніби вони з Вадимом окремо, а я — зовсім стороння. – Ти поводишся обурливо. Я цілий ранок дзвоню й дзвоню… Мусила все кинути й приїхати.

– Я зайнята. У мене ж робота… – виправдовуюся, хоча самій ніяково, що не відповіла одразу. Але ж не могла! Була на нараді в начальника.

– Ой, годі тобі! Чим ти там зайнята? – кепкує свекруха. – Базікаєш та каву п’єш цілий день! Думаєш, якщо на три копійки більше Вадика отримуєш, то вже королева? – припечатує мене поглядом, сповненим обурення. – Досить тобі відлинювати. Час уже братися за розум. Оформити стосунки з Вадимом, дитину завести.

Якщо сама не можеш, то зроби ЕКЗ. Півтора року минуло, а результату – нуль! До лікарів треба бігти! Чи ти думаєш, воно само минеться? Гінеколога зміни.

«Он як?» – лише подумки усміхаюся.

У мене чудовий лікар! Це ж вона такі гарні контрацептиви підібрала!

Рано нам ще про дітей думати. У Вадима проблеми з роботою. Нову шукати не хоче. Каже, і на цій добре. Напружуватися не треба. Але ж його понизили й премії позбавили.

А мені свою зарплату втрачати й йти в декрет – жодного сенсу.

– А моя квартира тут до чого? – спокійно уточнюю.

– Ну як же! – пихкає свекруха. – Продамо всю нерухомість і купимо будинок. У нас на вулиці двоповерховий маєток продається. Тільки треба поспішати. Бажаючих багато…

– Я зараз не можу нічого вирішувати, – категорично відрізаю. – Мені працювати треба. Тим паче Вашого сина й так усе влаштовує. Вибачте, – і мерщій біжу до турнікета.

За п’ять хвилин отримую гнівне повідомлення від Вадима: «Чому ігноруєш мою матір? Що це за витівки?»

«Я зайнята. На роботі проблеми», – друкую на ходу і тут же отримую смайлик «рука-обличчя».

«Для тебе робота завжди важливіша за мене» – миттю прилітає наступне сповіщення.

Серце стискається від нестерпної туги. Як же мені набридли Вадимові вічні докори й образи! І ця дурна гра в одні ворота теж втомила. Намагатися повинна лише я. Готувати, прибирати, оплачувати рахунки.

А Вадимчик в нас втомлюється. У нього ж робота напружена. Менеджером у напівпорожньому офісі! Втомлюється страшенно. Не те, що я – начальниця відділу логістики!

Зранку постав машини під завантаження в постачальників, потім відвантаж готову продукцію клієнтам. Усе прорахувати треба, все передбачити.

Он, учора наші працівники відправили вантаж із новим водієм. Ні довіреності не виписали, ні номер телефону не взяли. Відвантажили контейнери з виставки в Києві, а там обладнання на десятки мільйонів!

Шеф зранку ламав руки. Сказав, якщо вантаж пропаде, повісить матеріальну шкоду на весь наш відділ.

Біжу через двір у логістичний центр і подумки прикидаю суму нестачі.

Чесно кажучи, у мене є гарна заначка. Розкладена по депозитах у кількох банках. Щомісяця я ці вклади поповнюю. От тільки Вадим про них нічого не знає. Бо ж образиться! На його думку, жінка не повинна отримувати більше за чоловіка. Не повинна – і край.

На найпершому побаченні Вадим із гордістю назвав свою зарплату, приблизно удвічі меншу за мою.

– У мене стільки ж! – ляпнула я.

Перестрахувалася.

Не могла ж я, дурепа закохана, його тоді втратити. Це тепер ми більше за звичкою живемо. Притерлися, жар пристрастей стих.

«Люсю, давай одружимося, га? – пише мені Вадим. – Дитину заведемо. Буде в нас справжнісінька родина».

Зупиняюся на сходах шокована. Несподівано!

Перечитую повідомлення ще раз і очам не вірю. Невже Вадик сам наважився? Чи Тетяна Павлівна натиснула? Так їй хочеться жити у двоповерховому будинку. Моя квартира їй потрібна. От тільки там квартиранти живуть.

А квартплата йде на погашення відсотків за кредит на батьківський будинок. Тому я нічого продавати не збираюся. І афішувати теж.

«Давай спробуємо», – неохоче пишу. Три роки стосунків мали б перейти на наступний етап.

Може, коли офіційно одружимося й дитина з’явиться, то і у Вадика прокинеться відповідальність за сім’ю? Та й батьки вже мізки виїли, онуків хочуть.

– Вас шеф шукав, – повідомляє секретарка, щойно я заходжу в кабінет.

Йду, як на шибеницю. Що за день сьогодні! Самі неприємності!

– Усе гаразд, – усміхається мені генеральний директор. – Водій вийшов на зв’язок. Їде до нас. Трохи до інфаркту не довів, зараза, – сміється, притискаючи долоню до серця.

– Обійшлося! – радісно видихаю я.

І цілий день гарую, як заведена.

Лише дорогою додому розумію, як же втомилася і зголодніла.

Паркуюся біля супермаркету. Купую овочі, дві курячі відбивні, обсипані горіховою паніровкою. Зупиняюся на секунду біля полиць із ігристим і сама себе стримую.

Якщо Вадик планує робити мені пропозицію, то нехай сам подбає про напої до святкової вечері.

– Вадику, ти вдома?! – гукаю з порога. – Візьми пакети!

– Люсю, я тут зайнятий трохи, – доноситься роздратований голос коханого з кімнати. – Постав їх на підлогу. Потім розбереш.

– Що робиш? – роззувшись, іду на голос. Заглядаю в екран монітора.

Усе як завжди. «Гонки»!

– Не заважай, зайчику, – байдуже відмахується Вадим. – Мені Вована треба перемогти.

– Та не питання, – мимоволі відсторонююся. Десь у глибині душі підіймається хвиля протесту. Чому так? Чому завжди так?

Навіть сьогодні, коли вирішили поговорити про весілля!

Переодягнувшись, іду на кухню. Поки розігріваються відбивні, роблю салат. Накриваю на стіл. Ставлю свічки, келихи. І біжу в душ.

Романтика просто мусить закінчитися красиво!

Скупавшись, одягаю шовковий халат із мереживним подолом і виходжу на кухню.

Ось зараз Вадик очманіє!

І завмираю від жаху. Ошелешено дивлюся на свою самотню тарілку, порожнє блюдо з-під відбивних і на залишки салату у великій керамічній мисці.

Зазираю в кімнату, де за комп’ютерним столом Вадим квапливо доїдає останній шматок м’яса. Відставляє тарілку вбік і задоволено відкидається у кріслі.

Усе. Пан пообідав. Можна прибирати.

Тупо дивлюся на тарілки, на миготливий екран монітора, на зарослу потилицю Вадика і несподівано приймаю рішення.

Усе. З мене досить! Не хочу так жити. Не хочу і не буду!

Цілком спокійно йду в спальню. Дістаю валізу і свої небагаточисленні пожитки. Холоднокровно складаю речі та одягаюся.

– Я пішла, Вадиме, – гукаю «гонщика» з передпокою.

– Скоро повернешся? – ліниво доноситься у відповідь.

– Я не повернуся, – знаходжу в собі сили відповісти. Сльози навертаються від образи. Але я тримаюся. Ніби чекала й дочекалася тієї останньої краплі, що переповнила чашу терпіння, назавжди виплеснувши з неї любов.

– Люсю, знову твої витівки! Ти зовсім із глузду з’їхала? Що тобі не живеться спокійно? – з’являється на порозі Вадим. У трусах і в шкарпетках. Витирає сальні губи рукою. Дивиться здивовано, чухає кошлату голову.

– Чим я знову завинив? Сумки не забрав? Чи що? На матір мою наїхала на рівному місці. Працюєш ти, бачте! А мама ж чудовий варіант запропонувала. Чи ти зі своєю хібарою розлучатися не хочеш?

От тобі й маєш! Я ще й винна!

Намагаюся пояснити. А у відповідь чую принизливе:

– Ти для мене відбивних пошкодувала? Я ж тобі нічого поганого не зробив.

– От саме: ти нічого не зробив. Ані хорошого, ані поганого, – гірко усміхаюся і виходжу за поріг.

Насилу запихаю важку валізу в багажник своєї «ластівки» і їду до батьків. Наспівую «Я вільна», витираю непрохані сльози і по гучному зв’язку дзвоню мамі.

– Я від Вадима пішла, мамо. До вас їду.

– Ну нарешті! – радісно видихає вона. – Почув Господь мої молитви.

Заміж я вийшла за пів року за свого однокласника. Просто зустрілися на вулиці, розговорилися і вже не змогли відірватися одне від одного. А ще через рік у нас зʼявилася донечка Ганнуся.

Про Вадима я б забула і більше ніколи не згадувала.

Турботливий чоловік, дитина і наш невеличкий сімейний бізнес займають тепер усі мої думки та час.

Але іноді, зустрівши друзів колишнього, я трохи впадаю в ступор. Тетяна Павлівна досі мені пробачити не може. Ходить по знайомих і скаржиться:

Зайвий шматочок м’яса я для Вадимчика пошкодувала! І кинула її сина через жадібність.

***

Дякуємо нашій читачці Люсі за те, що поділилася такою щирою історією!

Життя часто підтверджує стару мудрість: найважче – це вчасно відпустити те, що вже давно тягне тебе на дно, і знайти сили сказати «ні» там, де тебе не цінують.

Зрештою, чи не правда, що найкраща інвестиція – це інвестиція у власний спокій і щастя?

А ви згідні, що інколи саме через маленьку дрібницю, як-от тарілка м’яса, ми раптом бачимо усю картину стосунків?