— Борщик, — з привітною усмішкою пояснила її невістка Світлана. Вона граційно зняла кришку з розписаної керамічної супниці й узялася розливати по тарілках яскравий, запашний і наваристий рубіновий бульйон. — Знаєте, це таке неймовірне задоволення — готувати зі свіженьких овочів, щойно зірваних із власної грядки. — Щось я не бачу жодної різниці, — пирхнула свекруха

— Що це таке? — Олена Володимирівна невдоволено зморщила носа і так гидливо принюхалася, ніби їй на стіл замість обіду поставили відро з помиями.

— Борщик, — з привітною усмішкою пояснила її невістка Світлана. Вона граційно зняла кришку з розписаної керамічної супниці й узялася розливати по тарілках яскравий, запашний і наваристий рубіновий бульйон. — Знаєте, це таке неймовірне задоволення — готувати зі свіженьких овочів, щойно зірваних із власної грядки.

— Щось я не бачу жодної різниці, — пирхнула свекруха, схрестивши руки на грудях. — А от сил і дорогоцінного часу, щоб рачки стирчати на тому городі, йде ціла прірва!

— Ну, не без того, звісно, — по-доброму, дзвінко засміялася Світлана. — Але ж коли це твоє улюблене заняття, то кожна хвилина приносить лише радість.

— Отут ти правильно кажеш: коли воно «твоє». А не кимось хитро нав’язане, — крізь зуби процідила Олена Володимирівна і так міцно підібгала губи, що вони перетворилися на тонку ниточку. — Ти ось кому стільки наварила, питається?

— Та нам же. І тут зовсім небагато, насправді. Хіба що на пару разів поїсти.

— Я оцю бурду їсти не збираюся! — для більшої переконливості свекруха навіть замахала руками, наче відганяла набридливих мух, і рвучко відступила на крок від столу. — Там же взагалі незрозуміло, що плаває! — Олена Володимирівна театрально зобразила нудоту, прикрила рота долонею і різко відвернулася до вікна.

Світлана лише важко зітхнула, подумки звівши очі до неба.

З сином Олени Володимирівни, Михайлом, вони познайомилися півтора року тому. Закохалися одне в одного буквально з першої довгої розмови до ранку, а вже за місяць тихенько розписалися без зайвого пафосу та гучних бенкетів.

Усі зекономлені кошти молодята вклали у свою спільну велику мрію — затишний заміський будиночок, який тепер із величезною любов’ю облаштовували.

Зі свекрухою за весь цей час Світлана бачилася рівно чотири рази. Власне, стільки ж, скільки й сам Михайло. Причому тричі з цих чотирьох разів саме вона, невістка, вмовляла чоловіка провідати матір на великі свята.

Олена Володимирівна ж із самісінького початку вважала це раптове одруження сина якоюсь дурною примхою. Але жодних важелів впливу на дорослого, фінансово незалежного чоловіка вона не мала, тому змушена була затаїтися і чекати логічного, на її думку, фіналу цієї вистави — неминучого розлучення.

Проте час ішов, розлученням і не пахло, і це починало добряче грати на нервах поважній матроні.

Жінка щиро, всім єством не розуміла, що її блискучий Мішенька міг знайти в цій «простакуватій дівулі» і чим вона його так причарувала. Він же в неї був таким показним, ставним красенем! Навколо нього завжди крутилися значно достойніші, заможніші та яскравіші панянки.

До того ж Олена Володимирівна до мозку кісток була переконаною містянкою, і сина виховувала точнісінько так само. А зараз її хитра материнська інтуїція наполегливо нашіптувала: Михась вже точно по самісіньке горло ситий оцим їхнім сільським життям з городами та грядками.

Варто лише трохи його підштовхнути, вчасно відкрити очі — і все швидко стане на свої місця. А вже після такого гіркого життєвого досвіду він обов’язково знайде собі правильну, гідну супутницю, з якою в Олени Володимирівни складуться ідеальні товариські стосунки.

Але треба було діяти швидко, аби не дозволити цій верткій Світлані остаточно затягнути сина у свої тенета і сплутати його по руках і ногах спільним побутом!

План визрів миттєво: Олена Володимирівна сама зателефонувала невістці й безапеляційно напросилася в гості, дорікнувши, що на входини її так і не покликали. Світлана, звісно, м’яко нагадала, що двічі щиро запрошувала її по телефону, але свекруха щоразу відмовлялася, посилаючись на страшну зайнятість.

Олена Володимирівна від тих аргументів лише відмахнулася і твердо заявила, що готова ощасливити сина своїм візитом.

І ось, за два дні вона стояла посеред просторої, залитої сонцем вітальні й просто фізично не могла стримати свого праведного гніву. Її син, точнісінько як і вона зі своїм покійним чоловіком, батьком Михайла, на дух не переносив ніяких супів чи борщів!

У їхній інтелігентній родині на столі завжди з’являлося лише те, що можна було чітко розпізнати з першого погляду: стейк, відбивна, гарнір. Як же її Михайлик міг допустити, щоб якась жінка так швидко і нахабно вилізла йому на голову та ще й ноги звісила?!

Невже приворожила?! Від цієї думки Олені Володимирівні аж млосно стало. По спині побігли неприємні мурашки.

Вульгарну думку про те, що Світлана міцно тримає Мишка якимись неймовірними хитрощами в спальні, вона відкинула одразу ж. Які там хитрощі й оця простачка Светка? Речі абсолютно несумісні! Отже, точно приворот! До ворожки не ходи!

Бо як інакше логічно пояснити той факт, що її хлопчик взагалі бере в рот оцю селянську баланду?

Свекруха з ледь прихованим обуренням зиркнула на невістку. Стоїть собі, прикидається святою невинністю, а чоловіка ж потроху зі світу зживає своїм варивом!

— Ну чому ж незрозуміло, що тут? — Світлана, анітрохи не оцінивши драматичного таланту свекрухи, спокійно взяла другу тарілку, щедро зачерпнула ополоником борщу і повернулася прямісінько до гості.

— Тут усе чудово видно. Ось гарненька капусточка. Це — золотиста цибулька. Тут у нас солодка морква. А ось бурячок. Я його завжди на дрібній тертці тру, за фірмовим рецептом моєї бабусі. Ой, бачте, картопелька з першого разу не попалася, але я її зараз другим заходом виловлю. А потім сюди щедро посипаю нашої, домашньої зелені з грядки, та ложечку густої сметанки покладу!

— Та ти хоч запарені висівки їж, мені байдуже! — свекруха обурено, аж персні брязнули, сплеснула руками.

— До речі, вам у вашому поважному віці висівки теж би зовсім не завадили! — не змигнувши оком, парирувала Світлана. — Вони чудово допомагають регулювати роботу кишківника і значно покращують його мікрофлору. А як кажуть лікарі: задоволена мікрофлора — задоволений господар!

Олена Володимирівна аж плямами пішла від такої відвертої безцеремонності невістки. Проте цю шпильку вона проковтнула без коментарів і гнула свою лінію:

— А Мішу ж ти навіщо цю гидоту їсти змушуєш?!

Світлана спантеличено закліпала віями.

— Та він ніби завжди з великим апетитом і сам їсть, ніхто над ним з палицею не стоїть.

— А що ж бідному чоловіку робити, якщо в цій хаті більше нічого їстівного немає? — не вгамовувалася матір.

— Ну, наприклад… приготувати самому те, що душа забажає? Замовити доставку з ресторану? Сходити на пиріжки до сусідки? Чи, зрештою, провідати любу маму? — з ледь помітною, іронічною посмішкою Світлана загнула пальці, перераховуючи варіанти.

На останньому варіанті Олена Володимирівна спалахнула ще густіше, як той маків цвіт.

— А ти тут не розводь свої жартики! Могла б, як нормальна дружина, проявити хоч краплю поваги й заздалегідь розпитати в мене, що і як насправді полюбляє мій синочок!

— Олено Володимирівно, так я в нього самого все і розпитала, — лагідно, але з металом у голосі відповіла невістка. — Хлопець уже дорослий. Дякувати Богу, говорити ви його навчили. От він і каже, що йому все дуже смакує.

— Та бреше він тобі, невже так важко здогадатися?! — зірвалася свекруха. — Спочатку, як тільки побралися, просто засмучувати тебе не хотів, терпів. А тепер мусить давитися цим варивом!

— Ох ти ж лишенько! — обличчя Світлани кумедно витягнулося, і вона з глибоким зітханням промовила: — Але ж повна каструля борщу вже наварена, не виливати ж тепер таке добро поросятам. Доведеться бідному давитися. Але ви ж, як любляча мати, підтримаєте сина за компанію?

— Що-о-о?! — Олена Володимирівна вирячила очі на таку зухвалість.

— Не хочете? Шкода. А мені здається, Михайло б дуже високо оцінив таку родинну солідарність.

— Та ти… ти просто зухвале дівчисько!..

— Светулю! Ми вже вдома! — раптом пролунав із передпокою радісний, гучний голос Михайла.

І тієї ж миті до вітальні, радісно й дзвінко гавкаючи, увірвалася справжня біла пухнаста хмара.

— А-а-а! Заберіть це чудовисько! — не своїм голосом заверещала Олена Володимирівна і прожогом сховалася за спину невістки.

— Та ви не бійтеся, це наша Лара. Вона зовсім не кусається. І до того ж дівчинка дуже вихована, — Світлана спокійно підняла руку догори, і собака вмить перестала крутитися дзиґою, підняла кумедну мордочку і слухняно сіла на килим. — Ой ти ж моя золота дівчинка, яка розумниця!

— Чому ви взагалі дозволяєте якимось сусідським псам забігати до вас у хату?! — перебуваючи в стані глибокого шоку, просипіла Олена Володимирівна, тримаючись за серце.

— Чому ж сусідським? Вона наша, рідна. А в хаті бігає, бо вона ж домашня улюблениця. Живе тут разом із нами, як повноправний член сім’ї.

— Прямо в хаті?! Але ж це суцільна антисанітарія, шерсть, мікроби! — з придихом, закочуючи очі, вигукнула свекруха. — І взагалі, мій син терпіти не може собак!

— Ні, мамо. Це ти не любиш собак, а не я. Привіт! — тепло промовив Михайло, заходячи до вітальні. — О, бачу, ти приїхала якраз вчасно, до гарячого обіду.

— Здрастуй, сину! — Олена Володимирівна навіть не ворухнулася, статечно чекаючи, коли він сам підійде і шанобливо поцілує її в щоку. Але Мишко лише привітно, по-дружньому приобійняв матір, натомість Світлані одразу ж дістався міцний, ніжний поцілунок у губи.

— Ну що, дівчата, сідаємо обідати? — господар дому із задоволенням потягнув носом запашне повітря і розплився в блаженній усмішці.

— Я б із превеликою радістю, Мішенько, от тільки біда — нічим тут обідати, — трагічно зітхнула мати.

— Тобто як це «нічим»? — щиро здивувався син.

— Та так! Бо тут їжа хіба що для поросят наварена. Ти, до речі, нічого мені не казав, що ви ще й свиней завели в цьому селі. Уявляю, який тут скоро сморід стоятиме! Гірше, ніж у центрі міста від вихлопних газів!

Михайло нерозуміюче перевів погляд з матері на Світлану, а потім — на красиво сервірований стіл із паруючим борщем. М’язи на його шиї помітно напружилися. Погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже й сліду не залишилося від тієї розслабленої привітності, що була ще мить тому.

— Знаєш, я, якщо чесно, за цей час уже якось і забув про всі ці твої вічні заморочки та претензії, — гірко, з ноткою розчарування посміхнувшись, промовив Мишко.

— Які ще заморочки, сину?! Це ж наші витончені родинні смаки! Наші правила! Наші традиції, зрештою! Ти ж ніколи в житті на це не скаржився!

— Я не скаржився? Мамо, поки я був малим, я просто до смерті боявся зайвий раз розізлити батька. А коли підріс — мені просто не хотілося тріпати собі нерви і скандалити з тобою через кожну дрібницю.

— Та що ти таке страшне мелеш?! — не вірячи власним вухам, істерично скрикнула Олена Володимирівна. Цей високий звук миттєво спровокував Лару на новий, ще гучніший виток гавкоту.

— Ану фу! Пішла геть! — тупнула ногою жінка і грізно погрозила кулаком собаці, яку Світлана вже завбачливо притримувала за нашийник. — Звісно, у твоєї дружини якісь свої, специфічні сільські вподобання, — Олена Володимирівна люто зиркнула на Світлану. — Але що ж ти за ганчірка така безвольна, що дозволяєш отак зухвало витирати об себе ноги?! Тобі що, в радість щодня давитися цими помиями?! Дозволив їй влаштувати з пристойного будинку якийсь смердючий зоопарк! Ти взагалі господар у цій хаті чи пусте місце?!

— Я, — похмуро, немов відрубавши, відгукнувся Михайло.

— То от і поводься нарешті як справжній господар! Стукни кулаком по столу! — з неймовірним полегшенням і гордим почуттям виконаного материнського обов’язку видихнула Олена Володимирівна.

— Де твій багаж? — спокійно, але холодно уточнив у матері син.

— Досі там, у коридорі кинули! — миттєво, звично перейшла на жалібний тон вона. — А я ж така голодна ще з самої дороги, крихти в роті не мала…

— Чудово. А тепер подякуй Світлані за гостинність.

— Що-о?.. — не зрозуміла свекруха.

— Подякуй моїй дружині за її останню, щиру спробу налагодити з тобою нормальні, людські стосунки. І негайно вибачся за свою поведінку.

— Але ж вона…

— Мамо! — голос Михайла забринів металом.

— Д-д-дякую. І в-вибач, — люто, немов та гадюка, просичала Олена Володимирівна.

Світлана лише стримано, з гідністю кивнула у відповідь.

— Ходімо, — скомандував Михайло.

— Куди це?

— Туди, де абсолютно все у твоєму вишуканому смаку. Де панують лише твої правила і твої традиції.

— Але ж, Мішенько, синочку, я ж тільки хотіла як краще!.. — спробувала швидко напоумити сина матір, та Михайло жорстко її перебив:

— Це ви з батьком терпіти не могли супи, домашніх тварин і життя за містом! Мою думку в тій квартирі ніколи навіть до уваги не брали. Зате батько колись дав мені дуже круту життєву пораду: «Не подобається наше — йди і створи щось своє». І я створив, мамо! Побудував своє власне життя. І тут — мій смак, мої правила і мої традиції. А повноправна господиня в цьому домі — моя кохана дружина. Не подобається такий розклад? Що ж, у тебе все ще є твоя стерильна міська квартира.

— Синочку мій бідний! Це ж вона, відьма, тебе проти власної матері налаштувала! — Олена Володимирівна вмить перемкнула регістр і перейшла на трагічне завивання. — Точно приворожила! — додала вона страшним, театральним пошепки.

Михайло не витримав цього цирку. Він рішуче взяв матір попід лікоть, вивів у коридор, підхопив її брендову дорожню сумку, рвучко відчинив вхідні двері і в абсолютній, дзвінкій тиші довів її аж до самісіньких воріт. А там зупинився і сказав:

— Знаєш, Світлана, між іншим, до останнього була на твоєму боці. У неї в родині всі дуже дружні, тому вона мені просто не вірила, що стосунки з матір’ю можуть бути такими токсичними, як у нас із тобою. Скажу тобі по секрету: на кухні для тебе спеціально було приготоване твоє улюблене окреме м’ясне блюдо. Але цей борщ, мамо, був таким собі лакмусовим папірцем. І ти проявила свою справжню сутність на всі сто відсотків. — Михайло розчинив хвіртку на вулицю:

— Прошу. Таксі на тебе вже чекає.

— Ти… Але ж… Коли це ти взагалі встиг його викликати?! — розгублено пробурмотіла Олена Володимирівна, яка все ще не могла оговтатися від такої зухвалої відвертості свого хлопчика.

— Я ще з порога сказав Світлані, щоб водій почекав і не їхав одразу. Як бачиш, я виявився абсолютно правим.

— Та ти! Та як ти смієш! — знову обурилася жінка.

— Я, мамо, просто справжній господар у своєму домі. Точнісінько так, як ти щойно і хотіла, — Михайло спокійно подав знак таксистові, поставив материну сумку на землю і, навіть не чекаючи, поки вона сяде в салон, зайшов на подвір’я та щільно зачинив за собою хвіртку.

— Сто відсотків приворот! Жодних сумнівів! — остаточно переконалася у «діагнозі» свого сина Олена Володимирівна. І, вже сівши на заднє сидіння таксі, одразу ж полізла в телефон гарячково шукати надійні способи зняття цієї чорної сільської напасті. Мусить же бути якийсь перевірений метод, який поверне їй її ідеального хлопчика!

Ось такий кумедний, але дуже показовий життєвий випадок надіслала нам наша читачка, а я трохи причепурила його для вас. Як то кажуть: у чужий монастир зі своїм статутом не ходять, особливо якщо цей монастир — щасливий дім твоїх дорослих дітей.

Цікаво, а чи траплялися у вашому житті такі «лакмусові борщі», які допомагали швидко розставити всі крапки над «і» в родинних стосунках?