— Боже, як смачно пахне, — прошепотів він їй у волосся. — Я м’ясо посмажила. Будеш? — Ні, Катюню, часу обмаль, — жадібно цілуючи її, він потягнув Катю на диван, який вона вже завбачливо застелила свіжою білизною

Катя вже вдяглася, коли до кабінету тихенько зайшов Максим.

— Ти сама? — запитав він, наближаючись до її столу.
— Сама.
— Я заїду до тебе ввечері. Маю для тебе одну гарну новину, — стишивши голос, промовив Максим.

Він уже хотів було обійняти Катю, як за дверима раптом почулися чиїсь кроки. Чоловік миттю відсахнувся і повернувся до виходу.

— До вечора, — кинув він і швидко вийшов із кабінету.

Чекаючи на ліфт, Катя все ж плекала надію, що Максим теж підійде, і вона встигне розпитати його про ту загадкову новину. Невже він нарешті наважився піти від дружини? А що, як він залишиться на ніч?

Тоді треба встигнути приготувати щось особливе на вечерю. Знати б наперед — ще вранці дістала б м’ясо з морозилки, якраз би розмерзлося до її приходу. Добре хоч, що вчора купила пляшечку хорошого ігристого.

Від нетерпіння Катя аж притупувала ніжкою — так поспішала додому, щоб встигнути з вечерею до приходу Максима. Нарешті під’їхав ліфт.

Щойно переступивши поріг квартири, Катя відразу дістала м’ясо з морозилки і вкинула його в мікрохвильовку на розморожування. Лише після цього пішла перевдягатися, побіжно оглядаючи кімнату. Ніби скрізь чисто.

Коли їхні стосунки тільки-но починалися, Максим якось пожалівся, що його дружина ніде не працює, цілими днями сидить удома, але при цьому навіть вечерю приготувати не встигає. Увесь свій час вона витрачає на шопінг, салони краси та спортзали.

Катерина це добре запам’ятала.

Відтоді до його приходу вона ретельно вилизувала квартиру і завжди готувала щось смачненьке. Але Максим майже ніколи не їв, хіба що іноді міг трохи скуштувати. Більша частина тих старанно приготованих вечерь згодом летіла у відро для сміття.

Він заїжджав до неї двічі на тиждень, саме тоді, коли возив свого сина на тренування у спортивний клуб. На все про все у них було близько години. Катя ніколи не лила сліз при ньому, нічим не дорікала, нічого не вимагала. Справжня ідеальна коханка.

Її старша сестра колись багато років марно витратила на одруженого чоловіка, який так і не наважився піти з сім’ї. А коли вона нарешті знайшла в собі сили порвати з ним, він несподівано пішов з життя. Тоді Катя дала собі тверду обіцянку — ніколи в житті не зв’язуватися з одруженими. Але, як кажуть у народі: ніколи не кажи «ніколи».

До зустрічі з Максимом вона чотири роки зустрічалася з хлопцем, але пропозиції від нього так і не дочекалася.

А потім випадково, зайшовши після роботи з подругою в кафе, побачила його там з іншою жінкою, і далеко не в дружній атмосфері. Того ж вечора, до його приходу, вона зібрала всі його речі у валізу і мовчки виставила в передпокій.

Після того розриву Катя проплакала всю ніч, а потім ще довго картала себе, що, можливо, занадто поспішила гнати його в шию. Минув час, вона намагалася ходити на побачення з іншими чоловіками, але все було якесь прісне, не те.

Раніше Микита підвозив її на роботу машиною, а тепер доводилося витрачати купу часу на переповнені маршрутки. Зрештою, Катя звільнилася, знайшла нове місце буквально за дві зупинки від дому і тепер ходила туди пішки.

На новій роботі на неї одразу ж накинув оком заступник директора — дуже симпатичний молодий чоловік, чимось невловно схожий на відомого актора. Колега, з якою Катя ділила кабінет, помітила ці залицяння і по-дружньому попередила: чоловік одружений, має маленького сина. Катя тоді не на жарт засмутилася.

Максим їй теж дуже припав до душі. Про такого показного і впевненого чоловіка можна було тільки мріяти. Проте вона твердо вирішила: триматиме дистанцію і поводитиметься з ним підкреслено стримано.

З новорічного корпоративу Катя пішла раніше за всіх. Надворі була страшна ожеледиця. Вона ледь не впала, послизнувшись у темному провулку, але хтось вчасно підхопив її під лікоть. Виявилося, Максим ішов слідом.

Він галантно провів її до самісінького під’їзду і попрощався, навіть не натякаючи на «чашечку кави».

Може, саме цим благородством він її і підкупив, а може, просто настав час її серцю знову закохатися. Відтоді щоранку Катя знаходила на своєму робочому столі то маленький букетик, то шоколадку, то милу листівку з побажанням гарного дня. Ну яка жінка тут встоїть?

За місяць вони стали близькими. Катя всіма силами намагалася переконати себе, що це лише близькість, нічого серйозного. Але хіба ж серце слухає голос розуму?

Максим приїжджав до неї двічі на тиждень, і завжди лише на годину. Рівно стільки, скільки тривало тренування його сина. Невдовзі це «кохання за розкладом» почало її нестерпно душити, і вона наважилася на розрив. Але, ніби відчувши її настрій, Максим випередив події, заявивши, що остаточно вирішив піти від дружини.

Тим паче, що вона вже нібито про щось здогадується. Він присягався, що хоче жити з Катею довго і щасливо. А щоб підтвердити свої серйозні наміри, навіть залишився в неї на всю ніч. Це була неймовірна, запаморочлива ніч. І Катя повірила. Повірила, бо їй так страшенно хотілося в це вірити.

А потім у нього захворів син. На тренування малого возити було не треба, і Максим до Каті не приїжджав.

Вона тоді подумки вирішила: більше не пустить його на поріг. Але щойно пролунав дзвінок у двері — вона, як дівчисько, побігла відчиняти. Відрізати його від себе виявилося вище її сил.

Катя покірно чекала, а він усе тягнув час і ніяк не йшов із сім’ї. Якось поділився, що одного разу вже нібито зібрав речі, але дружина наковталася таблеток. Добре, мовляв, що він вчасно повернувся додому і встиг викликати «швидку». Одне слово, віз і нині там.

Катя ледь встигла досмажити м’ясо і навести лад на кухні, як пролунав короткий дзвінок. Вона вийшла в передпокій, критично оцінила своє відображення в дзеркалі, залишилася задоволеною і лише після цього клацнула замком. І одразу ж опинилася в міцному кільці його рук.

— Боже, як смачно пахне, — прошепотів він їй у волосся.
— Я м’ясо посмажила. Будеш?

— Ні, Катюню, часу обмаль, — жадібно цілуючи її, він потягнув Катю на диван, який вона вже завбачливо застелила свіжою білизною.

Згодом вони лежали поруч, переводили подих.

— Ти казав, що маєш мені щось повідомити. У мене, до речі, теж є для тебе новина, — несміливо нагадала Катя.

— Хороша хоч? — запитав Максим.

— Навіть не знаю. Давай краще ти перший.

— Ти ж знаєш, що наш Павло Миколайович іде на заслужений відпочинок? — запитав Максим. Катя мовчала, чекаючи продовження. — Я сьогодні мав розмову з директором, і він погодився призначити на його місце саме тебе. Ти очолиш цілий відділ, уявляєш? Ти що, не рада?

— Рада, — Катя спробувала приховати гірке розчарування, але усмішка вийшла якоюсь вимученою.

Вона сховала обличчя на його плечі, щоб він, бува, не помітив непроханих сліз. А вона ж так сподівалася…

— Шкода, звісно, що тепер ти працюватимеш на іншому поверсі, але зате буде менше приводів для пліток у колективі. Мені стає дедалі важче тримати себе в руках, коли я бачу тебе в офісі.

Максим хотів її поцілувати, але Катя м’яко відсторонилася.

— А ти що хотіла мені сказати, сонечко?

— Може, все-таки поїси? — запитала вона, підводячись із дивана.

— Ні, ні. Ого, поглянь, котра вже година! Мені пора летіти, малого з тренування забирати.

Він швидко поцілував її на прощання і пішов. Катя зачинила за ним двері на всі замки, сховала так і не скуштоване м’ясо та пляшку в холодильник, і лише тоді дала волю сльозам, гірко розридавшись просто на кухні.

Тієї ночі вона майже не спала. Лежала, бездумно дивлячись у темну стелю, і розуміла: час ставити крапку в цій історії. Тільки цього їй не вистачало — щоб його законна дружина про все дізналася і прийшла сюди влаштовувати розбірки.

Завтра ж вона йому все вискаже…

Але «завтра» була субота, вихідний. Нічого страшного. До понеділка ще є час подумати. Катя ж так і не зізналася йому про найголовніше. А раптом ця новина таки підштовхне його до чоловічого вчинку?

Надвечір суботи нудний дощ нарешті вщух, крізь сірі хмари пробилося сонце. Катя вирішила трохи провітритися — сидіти самій у чотирьох стінах стало зовсім нестерпно.

Вона пройшлася пішки дві зупинки і зайшла у великий супермаркет. Повільно блукала між рядами, розглядаючи полиці. Взяла пачку улюбленого чаю і трохи печива. Як це часто буває, працювала лише одна каса, тож довелося постояти в невеличкій черзі.

Старенька бабуся нарешті спакувала свої покупки, і підійшла черга якогось хлопчика. Зазвичай такі малі набирають повні руки солодких батончиків, чипсів та газованої води, а цей серйозно виклав на стрічку цілком дорослий набір: пачку макаронів-ріжків, кілька свіжих огірків, буханець хліба і пачку вершкового масла.

— Ти що, сам прийшов? А де твоя мама? Гроші хоч маєш? — раптом причепилася до нього літня жінка, що стояла відразу за ним.

Касирка теж якось підозріло, з-під лоба, глянула на малого.

— Жіночко, та не затримуйте ви чергу! Радіти треба, що хлопець матері допомагає, за продуктами сам ходить, а ви йому тут допит з пристрастю влаштували, — невдоволено пробурмотів якийсь чоловік позаду.

— А ви хіба не чули новин? Нещодавно один такий підліток схопив пакет із продуктами і дременув, не заплативши! — втрутилася касирка.

— У мене є гроші, — голосно і з гідністю відповів хлопчик і потягнувся рукою до кишені куртки.

— Та пробийте ви вже йому той хліб! — знову озвався чоловік. — Скільки ми ще тут стояти будемо?

Хлопчик раптом озирнувся і зустрівся поглядом із Катею. Вона, навіть не роздумуючи ні секунди, швидко підійшла до каси.

— Фух, ледве встигла, — видихнула вона і поклала свій чай та печиво на стрічку, просто поруч із продуктами малого.

— Вам це разом пробивати? — з підозрою в голосі перепитала касирка.

— Звісно, що разом. Правда ж, синку? — Катя лагідно поклала руку хлопчикові на плече.

— А чого ж ти одразу не сказав, що ти тут із мамою? — вже м’якше запитала касирка і почала швидко сканувати штрих-коди.

Катя розрахувалася, і вони з хлопчиком разом вийшли зі скляних дверей супермаркету.

— Дякую вам. У вас знайдеться якийсь пакетик? — серйозно запитав він.

— А навіщо? — щиро здивувалася Катя.

— Ваші продукти вам віддати. Я зараз… я вам і гроші за них поверну, — хлопчик знову почав порпатися в кишені.

— Та не треба, ховай гроші. Чай і печиво залиш собі, до чаю буде. А чого це ти сам по крамницях ходиш? Тобі взагалі скільки років?

— Дев’ять, — не кліпнувши оком, збрехав малий.

Катя подумки відзначила, що виглядає він від сили років на сім, але допитуватися не стала.

— Ти десь тут, поблизу живеш? Ходімо, я тебе хоч проведу, а то вже сутеніє. І як тільки мама відпустила тебе самого в такий час? — допитувалася Катя.

— Вона не може ходити… після того, як її збила машина, — тихо, опустивши очі, відповів хлопчик.

— Ой… вибач, будь ласка. А тато де?

— А тато пішов від нас. Зібрав речі, коли дізнався, що мама більше не встане з інвалідного візка.

— І що, зовсім нічого не можна зробити? А лікарі що кажуть? — Катя від несподіванки аж зупинилася посеред тротуару.

— Не знаю, — хлопчик лише безпорадно знизав худенькими плечима.

— Виходить, ти зовсім сам доглядаєш за мамою?

— Та ні, я тільки в магазин бігаю, підлогу мию і білизну на балконі розвішую. А так мама все сама робить, навіть їсти нам готує і посуд миє.

— Ти ж іще зовсім дитина… — Катя відчула, як від цих слів знову зрадливо защипало в носі.

— Я не дитина! А у вас є свої діти?

— Немає, — важко зітхнула Катя. — Але знаєш… я б дуже хотіла, щоб у мене був такий синочок, як ти. Як тебе звати?
— Андрій.

— Андрій… А я Катя. Знаєш, якщо в мене колись народиться хлопчик, я обов’язково назву його Андрієм, — усміхнулася вона.

— Ви чекаєте на дитинку?

Якось навіть дивно було чути таке доросле запитання від цього малого. Але Каті чомусь зовсім не хотілося йому брехати.

— Так, чекаю. Але я ще не впевнена, як усе буде… Розумієш, його батько одружений, у нього вже є своя сім’я, є син, — тихо поділилася Катя. — Хоча, ти ще занадто малий, щоб ми з тобою обговорювали такі дорослі проблеми.

— Кажу ж, я не малий! — з неприхованою образою повторив Андрійко. — О, ось уже і мій будинок.

— Може, вам потрібні якісь гроші? Чи, може, допомога якась треба? — запитала Катя. Їй чомусь страшенно не хотілося ось так просто прощатися з цим хлопчиком.

— Та ні, у мами ж пенсія є, батько якісь аліменти перераховує. Нам на життя вистачає, — серйозно, по-дорослому відповів Андрійко.

— Ну добре, біжи тоді. Мама вже, мабуть, місця собі не знаходить, зачекалася.
— Ага, бувайте.

Андрійко побіг до свого під’їзду, але на півдорозі раптом зупинився, різко обернувся і гукнув на весь двір:

— У вас обов’язково все буде добре! Чуєте?!

Катя навіть не встигла нічого відповісти, як малий швидко зник за важкими металевими дверима. Вона повільно побрела додому. І знаєте, на душі раптом стало так дивовижно легко і спокійно.

Якщо навіть така маленька людина щодня справляється з такими недитячими труднощами, то вона, доросла жінка, і поготів упорається! А раптом із нею самою колись щось трапиться — хто тоді подасть їй склянку води?

Ні, вона нізащо не позбудеться цієї дитини. І байдуже, що там собі вирішить той Максим. Це вже не має жодного значення.

Вона обов’язково прийме пропозицію директора і перейде працювати на інший поверх. Там і посада вища, і зарплата більша, а гроші їй тепер ой як знадобляться. Катя ніжно, оберігаючи, поклала долоню на живіт, хоча там, напевно, ще тільки крихітне життя зароджується. Цікаво, хто там буде — хлопчик чи дівчинка?

Катя знову згадала маленького Андрійка.

«Треба буде обов’язково дізнатися точний діагноз його мами. Може, ще не все втрачено, може, можна зібрати гроші на якусь операцію? Треба хоча б спробувати. А ще — конче треба купити Андрійкові нову курточку, бо з цієї він уже зовсім виріс, рукави куці. Завтра ж піду туди, розпитаю в бабусь на лавочці номер їхньої квартири…»

Коли в сім’ї стається біда, діти дорослішають занадто рано. Як же вчасно Господь послав їй цю зустріч! А вона ж могла з переляку зробити таку непоправну помилку… Тепер же абсолютно ясно: Максим ніколи не наважиться змінити своє життя.

У нашому житті часом трапляються такі доленосні, випадкові зустрічі, які повністю перевертають свідомість, рятують від прірви і втримують від дурних учинків. Вони приходять у наше життя, мов справжні янголи-охоронці. Недарма ж кажуть: «Якщо хочете доторкнутися до янгола — просто обійміть дитину».

Що він їй там крикнув наостанок? Усе буде добре? Значить, так воно і буде…

Ось так іноді випадкова зустріч здатна змінити все наше подальше життя, розставивши всі крапки над «і».

А вам, любі читачі, доводилося зустрічати таких «випадкових» людей, які своїм словом чи вчинком вчасно зупиняли вас від непоправного кроку?