Чоловік брав із собою контейнери навіть із супом, щоб не витрачати гроші на обід. Таня воліла харчуватися вранці та ввечері, кава і чай у них в офісі були безкоштовними. Жінка навіть кивала, коли колеги йшли обідати в сусіднє кафе, а нею захоплювалися: — Молодець! Ось це сила волі! Тому в нас дупи ростуть, а ти стрункіша й спортивна

Аня та Олег одружені 11 років, доньці Марійці нещодавно виповнилося 6. Наприкінці весни в сім’ї сталася радісна подія — борги за їхню двокімнатну квартиру погасили.

— Тільки я розмріялася, що тепер заживемо, як мені порадили губу закатати, — засмучена жінка. — Уявляєш, він надумав ще одну квартиру в іпотеку купувати!

— Для доньки? — уточнює подруга. — На майбутнє? Треба, що й казати, але хоча б кілька років можна відпочити від режиму вічної економії? Часу у вас ще вагон…

— Ти не зрозуміла, — саркастично посміхається Тетяна. — Про Марійку й мови немає, ба більше, прозвучало, що нам ніхто й нічого не дав, тож донька теж нехай сама наживає. Я-то теж подумала, що для донечки хоче житло купити. Ні, у нас усе набагато серйозніше. Ми зараз будемо жили тягнути, щоб нам на пенсії жилося краще. Ось так!

Життя на потім

— З розуму зійти можна! А якщо… тьху-тьху, але не всі ми до пенсії доживаємо… Відкласти життя на потім? Прекрасно, нічого не бачити всю молодість, щоб потім у старості не було сил і бажання мати те, чого в молодості не мали? Олег зовсім здурів?

У Тані немає відповідей на ці запитання. Крім того, їй дійсно здається, що чоловік «поїхав головою», придумавши, що треба собі забезпечувати старість.

Як вони на дитину наважилися — Таня взагалі не уявляє. Напевно, якби не її палке бажання мати маля після п’яти років шлюбу, появу на світ Марійки б теж на пенсію відсунули?

— Постійно, всі 11 років ми жили в жорсткій економії, — продовжує Тетяна. — Кожну копійку чоловік у банк тягнув, мовляв, борг за душу тягне його. Ось розплатимося і заживемо. Ага, зажили. Ні, я не сперечаюся, він теж собі нічого зайвого не просив і працював багато, особливо коли я в декреті була. Але я так жити втомилася.

Таня та Олег усі ці роки купували найпростіші продукти, смартфон Тані віддала подруга, купивши собі новий телефон.

І тому смартфону вже 5 років. Чоловікові телефон купили, щоправда, минулого року, старий вичерпав свої робочі можливості.

І так у них у всьому: одяг купувався тільки на заміну тому, що вийшов з ладу, взуття — одна пара на сезон, поки не розвалиться.

Чоловік брав із собою контейнери навіть із супом, щоб не витрачати гроші на обід.

Таня воліла харчуватися вранці та ввечері, кава і чай у них в офісі були безкоштовними. Жінка навіть кивала, коли колеги йшли обідати в сусіднє кафе, а нею захоплювалися:

— Молодець! Ось це сила волі! Тому в нас дупи ростуть, а ти стрункіша й спортивна.

— Я жодного разу не сходила на манікюр, — каже Таня з гіркотою. — Жодного разу не зробила мелірування або складне фарбування. Кінчики волосся мені рівняла ти, нігті я пиляла сама. Марійці й то нове рідко купувалося, добре, що в подруг доньки та ще й старші за мою.

Дитині 6 років, а вона на морі жодного разу не була. Вона взагалі ніде толком не була, у зоопарк її і то водила бабуся.

Коли вони виплатили іпотечний борг, Таня не кинулася одразу ж щось купувати. У них навіть гроші на рахунку є, ще підзбиралися, з преміальних її та підробітку чоловіка.

Таня почала загадувати: купить собі кілька суконь, може, на море з’їздять, хоча б на тиждень. Одне слово, мріяла і перебувала в піднесеному настрої, коли чоловік заявив, що нічого розкидатися грошима, треба брати іпотеку нову.

— Ні, не для Марії, — відмахнувся чоловік. — Донька нехай росте, вчиться, своєю головою думає, своїми руками заробляє. Зараз візьмемо однокімнатну, виплатимо за неї іпотеку з оренди. Потім ще квартиру купимо. До пенсії можна ще дві штуки вільно купити, а то й три, — розповідав Олег про свої плани.

— Навіщо? — Таня кліпала очима.

— Потім. Не знаєш, як на пенсії живуть? На матір мою подивися. А ми будемо здавати свої квартири, вести нормальне життя, подорожувати. Вкладення потрібні. Зараз вкладаємося, а потім не будемо знати лиха.

— Тобто, — уточнила Тетяна, починаючи розуміти, — ми до самої пенсії будемо жорстко економити? Жувати хліб з макаронами, доношувати старе, щоб потім «зажити»? Ти мене, звичайно, вибач, але я не хочу так.

Я хочу, щоб у мене було нормальне життя, щоб донька мала нормальне дитинство. Щоб у перший клас вона пішла в усьому новенькому, а не в тому, що їй віддали добрі люди.

Мені 35 років, я хочу нормально одягатися, нормально харчуватися, я хочу зараз жити, а не потім, коли мені буде вже шістдесят. Та й чи буде? Від такого життя з глузду з’їхати можна, а нерви здоров’я не додають.

На маму твою подивитися? Так, вона живе скромно, але онучку в зоопарк звозила, в театр кішок; у неї телефон новіший за наш, а їздити вона нікуди не хоче, тому що вже не переносить спеку.

А в молодості вона, твій батько і ти щоліта на морі відпочивали. Забув?

— Не забув, — огризнувся чоловік. — Тому ми з тобою й починали з нуля, що наші батьки грошей не шкодували ні на що. А розтратити можна все. І чим погано одягнена донька? І чим тобі твій телефон не догодив?

— А тим, що він не мій! — скипіла Тетяна. — Я не маю наміру так жити. Я знала, за що ми страждали всі ці роки, — щоб у нас житло було. Усе, воно є, більше я страждати не маю наміру.

Ні про що вони з Олегом так і не домовилися, майже не розмовляють. Чоловік сопе, якщо Таня з магазину приносить продукти, в яких вони собі раніше відмовляли.

З тієї розмови минуло два тижні. Наприкінці вересня у них відпустка. Гроші лежать на рахунку чоловіка.

— Не дасть? Та й чорт із ним, — каже жінка вперто. — Значить, ще один рік я без відпустки. Але… і без чоловіка вже. Поділю все, коли розлучуся. Спокійно, не напружуючись, виплачу нову іпотеку, але так жити не буду.

Якби я знала, що в Олега такі мрії — я б за нього заміж не пішла. Він? Нехай збирає далі.

Що скажете?