— Дарованому коневі в зуби не заглядають. Хіба я не вчила тебе цього змалечку? Наталка прикрила очі й важко зітхнула. Скільки разів вона чула цю фразу? Скільки разів їй доводилося натягувати посмішку й дякувати за речі, які ні до чого не притулиш?

— Мамо, ну чому ти ніколи не можеш подарувати щось справді потрібне?

Наталка сиділа навпроти матері й стискала в руках черговий «шедевр» — комплект рушників із символом минулого року. Очевидно було, що це або якась знахідка з розпродажу «все по десять», або просто коробка, що роками припадала пилом у кутку шафи.

Серце пронизала знайома образа, хоча Наталка вже давно обіцяла собі не дивуватися. Але чомусь саме зараз, після важкого тижня, цей дріб’язок став останньою краплею.

Галина Іванівна невдоволено підтиснула губи, схрестила руки на грудях і лише хмикнула.

— Дарованому коневі в зуби не заглядають. Хіба я не вчила тебе цього змалечку?

Наталка прикрила очі й важко зітхнула. Скільки разів вона чула цю фразу? Скільки разів їй доводилося натягувати посмішку й дякувати за речі, які ні до чого не притулиш?

У п’ять років вона марила лялькою, а отримала емальовану каструлю, бо на неї була гарна знижка в магазині. У вісімнадцять — крем від зморщок, причому вже розпечатаний.

А на минулий день народження мати вручила їй сережку для пірсингу, хоча у Наталки ніколи в житті навіть вуха не були проколоті.

— Мамо, але це ж не подарунок, якщо ти просто береш першу-ліпшу річ, яка тобі зручна, — тихо сказала Наталка, крутячи обшарпану коробку.

— Головне — увага, — впевнено парирувала Галина Іванівна.

Наталка подивилася на неї і відчула, як усередині закипає роздратування. Ні, мати ніколи не зрозуміє. Для неї подарунок — це просто формальність, податок на спілкування, що не має жодного стосунку до почуттів людини.

— Ти завжди кажеш, що важлива увага, — мовила донька, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Але коли щось дарують тобі, ти у виразах не соромишся.

Галина Іванівна прижмурилася.

— Це інше.

Наталка гірко посміхнулася. Звісно. Коли справа стосувалася матері, це завжди було «інше».

Галина Іванівна вибирала подарунки не для інших, а ніби для власного заспокоєння: або щось зовсім дешеве, або таку річ, яку потім можна буде непомітно забрати собі. Ну не буде ж маленька дівчинка гратися з каструлею?

Кілька років тому мати знайомилася з її майбутнім чоловіком.

Це було восени, якраз на іменини Олексія. Галина Іванівна вирішила не йти з порожніми руками й урочисто вручила майбутньому зятю коробку з яскравими дитячими шкарпетками, перев’язану господарським шпагатом.

Олексій спочатку подумав, що це такий тонкий жарт, почав сміятися, але, побачивши кам’яне обличчя тещі, вмить осікся.

Після того випадку він уже не дивувався, коли на Різдво отримував від неї пом’яту пачку чаю найнижчого ґатунку, хоча всі знали, що він п’є лише міцну каву.

Свекруха Наталки теж скуштувала материнської «щедрості». Замість квітів чи тортика на першу зустріч Галина Іванівна притягла важку пильну штору брудно-гірчичного кольору, яка більше скидалася на реквізит із сільського клубу. Свекруха, жінка вихована й делікатна, лише ввічливо подякувала.

Пізніше, коли Наталка побачила ту штору в гаражі серед старого мотлоху, стало зрозуміло: дарунок так і не знайшов свого місця.

Сама ж Наталка завжди намагалася догодити матері.

Тратила дні на пошуки, випитувала, мріяла порадувати. Торік подарувала їй гарну мультиварку, якою Галина Іванівна потім хвалилася перед усіма сусідками. Цьогоріч — сертифікат у добрий спа-салон.

Мати раділа, казала: «Оце я розумію — річ!». Але сама ніколи не вважала за потрібне приділити хоча б краплину уваги чужим бажанням.

Ба більше, Галина Іванівна завжди казала правду в очі, якщо їй щось не подобалося. Якщо з роботом-пилососом було важко розібратися — значить, донька не подумала про старість матері.

Якщо помада не того відтінку — «гроші викинуті на вітер». Тактовність у цій хаті ніколи не ночувала.

— Головне — увага, так? — зло пробурмотіла Наталка, кинувши рушники на стіл.

Точка кипіння

Невдовзі Наталка знову «не вгодила».

— Ну дякую, звісно, але я таке носити не буду, — Галина Іванівна гидливо оглянула костюм, покрутила його в руках і скривилася.

Наталка відчула, як усередині все холоне. Вона кілька днів бігала по крамницях, підбирала фасон, щоб і по фігурі сиділо, і тканина була приємна.

Довго вагалася між двома кольорами, але зрештою обрала шляхетний колір стиглої вишні — була впевнена, що матері пасуватиме ідеально. А тепер Галина Іванівна тримала подарунок так, наче їй підсунули мокру ганчірку для підлоги.

— А що не так? — Наталка щосили намагалася зберігати спокій.

— Колір. Ти ж знаєш, що я такий терпіти не можу!

Наталка мовчки вставилася в матір. Вона казала це з такою злістю, наче донька зробила це навмисно, щоб допекти.

— Ти серйозно? — голос Наталки здригнувся. — Я обирала найкраще, думала, тобі буде приємно…

— Ну, значить, не вгадала, — байдуже знизала плечима мати і жбурнула костюм на диван.

— Мам, а як же твоя улюблена приказка? Дарованому коневі в зуби не заглядають, — холодно нагадала донька.

Галина Іванівна аж підстрибнула на місці й миттєво пішла в атаку.

— Це інше! Я все життя в тебе вкладала, останню копійку віддавала, а ти он яка виросла! Власній матері нормальний подарунок зробити не можеш! Невдячна!

Наталка різко видихнула.

Образа спалахнула не через гроші чи той нещасний костюм, а через це вічне, непробивне его. Мати ніколи не думала, що може порадувати доньку, але вимагала від неї майже магічної здатності вгадувати кожну забаганку.

— Ага, старі рушники на свято — то «увага». А якщо я не вгадала з кольором — то я вже «жадібна й невдячна»?

Мати відвернулася, демонструючи, що розмову закінчено. Наталка стиснула кулаки, відчуваючи, як очі наливаються сльозами. Але тепер вона не хотіла її виправдовувати. Не хотіла знову ковтати цю гіркоту й вдавати, що все добре.

— Добре, — голос Наталки став рівним і крижаним. — Я тебе почула.

Вона взяла сумку й попрямувала до дверей.

— Куди це ти? — здивувалася Галина Іванівна.

— Додому. Сподіваюся, відтепер тебе оточуватимуть лише «вдячні» люди.

Наталка вийшла, зачинила двері й раптом усвідомила дивну річ: вона більше не почувається винною. Всі ці роки жертвою була вона, а не мати, яка вічно перебирала дарунками.

Вдома вона роздратовано кинула сумку на тумбу. Олексій, побачивши її обличчя, відклав телефон.

— Що знову?

Наталка сіла поруч і шумно видихнула.

— З мамою посварилася. Подарувала їй костюм, теплий, гарний… А вона його навіть не приміряла. Сказала — колір не той, носити не буду.

Олексій мовчки слухав, даючи їй виговоритися.

— Я нагадала їй про того «коня», але ж ти знаєш — то «інше». Зрештою, я знову лишилася винною.

Чоловік похитав головою і хмикнув.

— А ти чекала чогось іншого? Ти ж знаєш її, Наталю.

Вона замовкла. Так, вона знала. Знала все життя. Знала, що мати дарує безглузді речі лише заради обов’язку, але вимагає королівських підношень. Вона знала це, але чомусь до останнього сподівалася на диво.

— Так, знаю… — тихо визнала вона.

Олексій обійняв її за плечі, пригортаючи до себе.

— Тоді навіщо ти знову і знову караєш себе за її характер?

Наталка задумалася. Справа була не в рушниках і не в шкарпетках. Справа була в тому, що Галина Іванівна ніколи не вкладала в близьких ні часу, ні душі. Вона дарувала речі не щоб зробити приємно, а щоб просто відкупитися.

— Я більше не хочу… — прошепотіла Наталка.

— Чого?

— Не хочу більше її виправдовувати. Не хочу шукати пояснень її вчинкам і витрачати сили на те, щоб їй догодити. З мене досить.

Олексій кивнув. Наталка не збиралася ворогувати з матір’ю, але тепер усередині щось остаточно обірвалося. Порожні надії розсипалися, як сухе листя. Відтепер її увага належатиме тим, хто справді цінує її тепло, а не тим, хто звик лише брати, кривлячись при цьому від невдоволення.

Цю історію нам прислала читачка, яка нарешті зважилася виставити межі у стосунках із токсичними рідними.

Знаєте, у народі кажуть: «Як собі постелиш, так і виспишся», — і це стосується не лише побуту, а й того, як ми дозволяємо іншим поводитися з нашою добротою. Іноді найбільший подарунок, який ми можемо зробити самі собі — це перестати чекати вдячності там, де її зроду не було.

А як ви справляєтеся з родичами, які вважають ваші зусилля «обов’язком», а свої подарунки — «величезною ласкою»?