Даша подумала, що тимчасово пожити в селі вона зможе: всього-то два роки. А там і чоловік на ноги встане, роботу знайде, та й свекри допоможуть з дитиною, он, роботу синові у своєму селі знайшли спритно

Усе як у всіх, – зітхає Даша, – зустрілися, закохалися, одружилися. Іпотеку взяли, дитина.

А далі в житті Даші та її чоловіка Віктора почалися особливості. Дівчина була зі столиці, тут живуть її батьки, молодша сестра і брат. А Віктор родом з-під Житомира, у столиці навчався, потім працювати влаштувався.

— Нам житла свого окремого ніхто в дзьобику не приніс, – каже Даша, – того ж року, як я вийшла заміж за Вітю, молодша сестра оголосила, що вона дитину чекає. Мамою збирається бути, зрозуміло, без чоловіка. А старший брат у нас не одружений, він як жив із батьками, так і живе.

У Віктора рідня живе хоч і у великому, але в селі, свій будинок, город, кури-гуси. Даша до рідні чоловіка їздила: приймали добре, свекруха і свекор люди ґрунтовні, хороші, справедливі.

— Але чоловікові я відразу сказала, – каже жінка, – у селі відпочити можу тиждень. З натягом – два, але не більше. Тому й іпотеку брали.

На перший внесок молодим допомогли батьки Віктора, обставилися самі, благо, що працювали. А через 10 місяців зʼявилась донька.

— Спочатку добре все було, – згадує вона, – начебто і Віктор справлявся, платили вчасно і комунальні, і іпотечні платежі. Звичайно, грошей мало залишалося, але на на дитину вистачало.

А коли доньці виповнився рік, її тато залишився без роботи. І якось так вийшло, що нову він не міг знайти. Варіанти були, але такі, що не те що на іпотеку, на життя не вистачить зарплати.

— Здайте квартиру, – запропонувала свекруха, – ти в декреті, приїжджайте до нас. А Вітя поки тут влаштується і буде до твого виходу з декрету щось підшукувати ґрунтовно.

— А виходу іншого й не було, – каже Даша, – хоч комунальні та іпотеку гасити за рахунок орендарів, інакше банк би квартиру забрав.

Даша подумала, що тимчасово пожити в селі вона зможе: всього-то два роки. А там і чоловік на ноги встане, роботу знайде, та й свекри допоможуть з дитиною, он, роботу синові у своєму селі знайшли спритно.

— Зарплати в області не столичні, – визнає Даша, – але жити було можна. Тим більше, що все своє: м’ясо, молоко, овочі-фрукти. Нудно звичайно, піти нікуди, село ж…

Але, коли в жінки на руках маленька дитина, нудно може бути тільки відносно. Жили вони добре, з батьками Віктора ладнали, ті на внучку надихатися не могли.

— Але я дні рахувала, – визнає Даша, – добре, але не моє це. Я на роботу хотіла вийти скоріше. Скоріше повернутися в місто, зануритися у своє звичне середовище. Та й доньці в дитячий садок у столиці черга підходила.

— Та ми її тут влаштуємо, – воркувала свекруха, – і тобі роботу підберемо.

— Не треба, – твердо відмовлялася Даша, – я повернуся до себе.

Тільки в її чоловіка щодо цього була своя думка.

— Не виявляв спочатку, – каже Даша, – але й роботу не шукав, і про повернення наше не заговорював. А потім і зовсім видав:

— А навіщо нам туди? Нам і тут добре. Робота є, іпотека гаситься. Дівчинці що там у садку, що тут, різниці немає. І в школах скрізь вчать однаково, і гуртки в нас у будинку культури є всякі. У мене тут друзі, батьки, тут усе своє…

— Нам добре? – скипіла Даша, – Чи тобі? У мене тут ні друзів, ні рідні. Гуртки в Будинку культури? З глузду з’їхав? Порівняв столицю і це? І потім, ми домовлялися, що ми тут тимчасово.

Даша має твердий намір найближчим часом виїхати, уже попередила квартирантів, щоб з’їжджали, зателефонувала на роботу, озвучила число, з якого вийде.

— Дочці довідку в дитячий садок оформлю, – каже вона, – і вийду. Якраз півтора місяця на все про все залишилося.

Чоловік їхати відмовляється, свекруха сльози ллє, свекор мовчить: сім’я руйнується через бажання невістки жити в столиці, але ж усе так добре було…

— Поїдеш – розлучимося, – нарешті видав коханий чоловік.

І як останній аргумент:

— І тоді іпотеку переводь на себе і плати одна, а аліменти від мене будуть, але не столичні.

Батьки Даринки допомогти доньці нічим не зможуть: і до себе взяти її з дитиною нікуди, і сидіти з дівчинкою, якщо що, – нікому. Живуть вони від доньки далеченько, працюють, а вдома ще й молодша дочка з онуком.

— Впораюся, – впевнена Даша, – якщо що – квартиру продам і візьму поменше.

— А чи варте це все сім’ї, донько, – хитає головою свекруха, – наполягаєш на своєму, а далі що? Сім’ю руйнуєш.

Хто руйнує сім’ю? Даша, яка наполягає на виконанні домовленостей, чи Віктор, який на ходу перевзувся, повернувшись до сільського життя, як бути, якщо його все влаштовує, а її – ні?