— Давайте краще лазанью мою поїмо. Мене Людмилою звуть, але всі називають просто Люсею, а вас як? — Люсі вже починав подобатися цей кремезний, трохи незграбний і такий скромний чоловік

— Люсю, ти своєму футболку братимеш? Навіть не думай, бери, не прогадай, знижки справді гарні. Бавовна стовідсоткова, якість — люкс, я своєму вже дві вхопила! Давай разом замовимо, тоді нам ще більше скинуть, — умовляла Люсю колега по роботі Надя.

— Твоєму Сашкові точно підійде, — підтримала розмову Олена Іванівна, пригадуючи минулі покупки. — Ми ж минулого року джемпери однакові чоловікам брали, ти казала, що твій дуже задоволений лишився.

— Звісно буду, дівчата, дякую! Нам же скоро на дачу збиратися, якраз доречно буде, — відгукнулася Люся з усмішкою. — З вашої легкої руки я завжди так вдало все купую, мій Сашко не нарадується. Він же терпіти не може по крамницях ходити, все приміряти — тільки на мене й покладається. Постійно дивується: «Люсю, як це в тебе виходить завжди з розміром вгадати?».

— А що тут дивного? Ви ж уже скільки років разом — десять чи й більше? — уточнила Надя.

— Та більше! Я сюди прийшла, то ти вже за ним була. Хоч і простий він у тебе чоловік, а який душевний! По тобі ж, Люсю, видно, що ти як за кам’яною стіною — завжди весела, після роботи одразу додому летиш.

— Ой, і справді, я ж обіцяла сьогодні раніше бути, — Люся швидко накинула курточку, підправила помаду перед дзеркалом. — Ну, я побігла!

Тільки-но двері за нею зачинилися, Олена Іванівна зітхнула:

— А скільки їй, нашій Люсі? За сорок уже точно є. Отак буває: і чоловік золотий, і в хаті лад, а діток немає — аж прикро. Вона ж про нього з такою любов’ю розказує, ні грама не прикрашає свого Сашка.

Усе як на духу: і що гримнути може часом, і що заробітки невеликі. Звичайний чоловік, здавалося б, а от люблять одне одного — і все. Мені б такий, мабуть, і не підійшов, надто вже простий.

— А мені подобаються їхні стосунки, — задумливо озвалася Надя. — Такі легкі, постійно піджартовують. В основі ж — міцне почуття, часом перевірене. Зараз таке рідко зустрінеш. Світло якось від них на душі.

Жінки примовкли, кожна поринула в щось своє.

Люся поверталася додому в дивному настрої.

Вона вже звиклася з думкою, що їй за сорок і, мабуть, справжньої сім’ї в неї ніколи не буде. А в дитинстві ж улюбленою грою була «доньки-матері», як бабуся вчила.

У тій грі маму звали, звісно, Люсею, а тата — Сашком. Він був найдобрішим у світі, і мали вони синочка й донечку.

Сама Люся росла без батька, тільки з мамою та бабусею, тому й мріяла понад усе, щоб у її дітей обов’язково був тато.

Люсі було тридцять два, коли їй так допекли розпитування про заміжжя, що вона… вигадала собі чоловіка.

Набрехала на роботі, що вони з Сашком живуть разом, просто не розписуються — мовляв, суєвір’я в них таке в роду. А потім якось воно саме пішло: колеги про своїх чоловіків — і Люся про свого.

Та так увійшла в смак, що й сама повірила, який чудесний її Сашенька, коханий і єдиний.

Прийшовши додому, Люся поставила чайник, переодяглася й дістала покупки. Відкрила шафу, щоб покласти нові футболки, і мимоволі всміхнулася.

У шафі висів зовсім новий спортивний костюм, чоловічий джемпер, а тепер ще й футболки додалися.

Усе це вона купувала, аби розповіді про чоловіка виглядали правдиво.

А на ділі — сміх крізь сльози, до чого вона дійшла!

Раптом у двері подзвонили. Мабуть, Оля з першого поверху — вона часто забігає потеревенити або поплакатися, коли з чоловіком поб’ється. Відчинила — і справді Оля, а та з порога:

— Люсю, виручай! Чоловікові по роботі знайомий подзвонив, товар віз — і щось трапилося на дорозі. Треба десь переночувати людині, а в нас батьки приїхали, місця ну зовсім немає. Ти ж одна? Не переживай, чоловік мій з ним давно працює, він чоловік порядний. Ну, виручай, Люсю!

Оля знала, кого просить. Люся не відмовить.

Чоловік мав вигляд дуже винуватий, а одяг на ньому був геть брудний.

— Ви вибачте мені, машина заглухла, намагався на узбіччі завести — от і замастився весь, — зовсім зніяковів гість.

— Ну що вже робити, доведеться вам митися йти. Знімайте свою куртку, ось рушник, ось чистий одяг, а брудне кинемо в машинку, інших варіантів немає, — як мати до нашкодженого хлопчика, мовила Люся.

І ледь не засміялася вголос, бо чоловік геть розгубився:

— Пробачте, я вам стільки клопоту завдав!

— А ви думали, я вам у коридорі ряднинку кину? Так і спатимете замурзаний? — не втрималася вона.

Через пів години він вийшов із душу в тому самому новому спортивному костюмі та футболці.

— Ви мені речі зовсім нові дали, я одразу й не помітив. Давайте я вам заплачу!

— Давайте краще лазанью мою поїмо. Мене Людмилою звуть, але всі називають просто Люсею, а вас як? — Люсі вже починав подобатися цей кремезний, трохи незграбний і такий скромний чоловік.

— А я — Олександр Васильович. Для вас — просто Сашко. Можна на «ти», якщо ви не проти?

Він стояв перед нею в одязі, який Люся купувала для вигаданого чоловіка, та його ще й Сашком звати! Люся не стрималася й щиро розреготалася. Ну треба ж, який збіг!

Потім вони довго пили чай і розповідали одне одному про життя.

Розмова зав’язалася легко, ніби вони знали одне одного сто років. Олександр був із села. Поки батькам допомагав трьох молодших на ноги ставити, усіх наречених у селі розібрали.

Тоді вирішив по-іншому: спочатку заробити, хату купити, а тоді вже й про наречену думати.

— Ну і як, вийшло в тебе? — сміялася Люся.

— Та поки не дуже… А ти чому сама? Вибирала довго чи всіх розігнала?

— Майже так, — просто відповіла Люся. — Вигадала собі чоловіка, навіть на роботі набрехала, що він у мене є. А зустріти справжнього не судилося, от одна й віку доживаю.

— Ах ось воно як… ну, я зрозумів, — кивнув Сашко і не зміг стримати усмішки — так йому ця жінка припала до серця.

Однією ночівлею не обійшлося.

Машину так і не завели на місці, довелося викликати евакуатор, везти в ремонт, перевантажувати товар. Олександр хотів було з пристойності в готель переїхати, але Люся раптом зрозуміла, що зовсім не хоче його відпускати.

Та й сам Олександр не хотів нікуди йти від цієї жінки. Треба ж, як буває: саме там, де зовсім не шукав, він нарешті знайшов своє кохання. І нехай вони вже не такі юні, але ж любов про роки не питає…

На роботі з Люсі всі дивувалися. Вона й так була привітною, а тут просто очі щастям світяться! І нарешті вона повідомила:

— Дівчата, ми хочемо вас у гості запросити, привід є. Ви ж знаєте, що ми з Сашком не розписані були офіційно? Ну, мала я таку дурну ідею: батьки мої теж не одразу розписалися, а тільки тоді, як мама дитинку чекати стала.

Ну і я в неї вдалася. А тепер ми з Сашком готові, чекаємо на вас. Ви ж мені за ці роки як рідні стали. Про Сашка я вам багато розказувала, ви з ним заочно знайомі. Прийдете?

— Чекай, Люсю, — здогадалася Надія. — Я правильно зрозуміла, ви тепер розписуєтеся, бо на дитинку чекаєте?

— Ну так… і це також, чекаємо, — Люся почервоніла й сором’язливо опустила очі.

Олена Іванівна та Надія кинулися її вітати:

— Ти не уявляєш, як ми за тебе раді! Нарешті! Ми цю тему боялися зачіпати, бо бачили, як ви з Сашком кохаєте одне одного, вам і вдвох добре було. Але для повноти щастя так важливо, щоб у сім’ї з’явилася дитинка! — Олена Іванівна навіть обійняла Люсю по-материнськи.

А Люся крізь сльози радості думала: як же дивно все влаштовано!

Вона вигадала собі коханого чоловіка Сашка, свого Сашеньку.

Так сильно цього хотіла, так вірила, що він і справді прийшов у її життя. Звичайний, добрий, роботящий. Тепер він став її справжнім чоловіком, і в них справді буде дитина.

Буде все те, про що вони обоє мріяли так палко, що ці мрії просто не могли не здійснитися.

Іноді треба вигадати своє щастя, щоб воно нарешті почуло тебе й постукало у двері. Життя — великий майстер на несподівані зустрічі, особливо для тих, хто не втрачає віри в дива.

А ви вірите в те, що наші щирі бажання мають силу притягувати в життя саме ту людину, про яку ми мріємо?