— Де наш сніданок? — грубо вигукнула вона. — Ти що, нічого не приготувала? — Собі я приготувала й давно вже з’їла. А де ваш — не знаю, — спокійно відказала Мар’яна. — І зачини, будь ласка, двері, я вчуся

Схилившись над ліжком, Мар’яна ловила кожен звук тихого шепоту матері. Ненька вже два місяці не ставала на ноги, і донька знала від дільничної лікарки, що лишилося їй зовсім трохи… Ця підступна недуга, знаєте, вона нікого не милує.

— Доню, як мене не стане, живіть із братом дружно, не сваріться… — ледь чутно говорила мати, роблячи довгі передихи між словами. — Ви ж одне в одного одні залишилися, мусите триматися купи…

З братом Віктором вони були двійнятами, змалечку — як дві гілочки на одному дереві. Мар’яна добре пам’ятала, як п’ять років тому вони ховали батька. Біда тоді сталася на дорозі: повертався з другом із риболовлі, той не впорався з кермуванням — обоє там і залишилися.

І от тепер — мати. Мар’яна тільки мовчки кивала, ковтаючи гіркі сльози, і жадібно слухала кожне материне слово. За два дні неньки не стало.

Від батьків дітям залишилася двокімнатна квартира, невеличка, але в гарному районі. Їм було по двадцять років. Мар’яна гризла науку в інституті, про хлопців і не думала.

А от Віктор, навпаки, — то з однією дівчиною зустрінеться, то з іншою, часто додому їх приводив. Вчитися він не захотів, пішов працювати водієм, розвозив продукти по крамницях.

Так і жили удвох. Мар’яна готувала, прибирала, прала, а на Віті був обов’язок купувати продукти й приносити до хати. Все було ніби й добре, принаймні терпимо, аж поки не з’явилася Олена. Дівка була настирлива, хватка, приїхала з села підкорювати місто, влаштувалася на швейну фабрику.

Ледь закрутився у них роман, як брат привів її додому й поставив сестру перед фактом:

— Ось, сестричко, знайомся, це Олена. Вона тепер житиме з нами. Ми кохаємо одне одного. Їй ніде прихиститися, вона не тутешня. Винаймати житло дорого, господиня ціну задрала, тож тепер Олена буде в нас, зате безкоштовно!

Віктор аж сяяв, думав, що сестра теж зрадіє такій новині.

Звісно, Мар’яна не зраділа. Але що вдієш? Квартира у них із братом спільна, він має таке саме право розпоряджатися нею. Та з часом дівчина зрозуміла: з Оленою вони під одним дахом не вживуться.

Та відразу почала поводитися так, ніби вона тут повноправна господиня, а Мар’яна — так, прислуга «принеси-подай». Сама по господарству — ані руш. Посуд за собою не мила, не прибирала, свої та Вітьки лахи просто закидала в машинку разом із речами Мар’яни.

Спочатку Мар’яна мовчки розвішувала те все на балконі, але Олені й тут було не так. Вона обурювалася, коли сухі речі лежали на дивані:

— Мар’янко, тобі що, важко мої речі попрасувати? Собі ж прасуєш! Чому свої в шафу ховаєш, а наші тут валяються?

— Речі ваші, то й лад їм давайте самі, — спокійно відповідала Мар’яна.

Вона давно зрозуміла, що Олені просто потрібен скандал, тому намагалася гасити суперечки й швидше йшла до своєї кімнати. Бачила, як та зовсім одурманила Віктора.

Брат дивився на неї, як те цуценя в очі, а вона тільки тиснула на нього й користувалася цим.

Роздратування накопичувалося, і одного разу стався великий вибух. Брат із Оленою гуляли десь у п’ятницю допізна, повернулися за північ — галасливі, веселі, ще й на кухні продовжили гулянку. А потім спали майже до обіду.

Мар’яна сиділа в себе, готувалася до сесії, що мала розпочатися в понеділок. Раптом двері розчахнулися, і на порозі з’явилася скуйовджена Олена.

— Де наш сніданок? — грубо вигукнула вона. — Ти що, нічого не приготувала?

— Собі я приготувала й давно вже з’їла. А де ваш — не знаю, — спокійно відказала Мар’яна. — І зачини, будь ласка, двері, я вчуся.

— Мар’яно, не треба грубити! — тут же виринув поруч брат.

— А я й не грублю. Грубіянить твоя… — вона кивнула на Олену, ледь стримуючись.

— Ох, відчуваю я, важко нам буде разом жити, — в’їдливо промовила Олена, багатозначно дивлячись на дівчину.

— А мене це мало хвилює. Це моя квартира, я в себе вдома, на відміну від декого.

— Скоро ця квартира стане і Олениною теж! Ми поберемося, та й вона вже під серцем нашу дитинку носить, — видав задоволений брат. — Так що скоро в тебе племінник буде, радій!

— То ваша дитина, ви й радійте, — якнайспокійніше відповіла сестра, хоча всередині все затремтіло. Вона зрозуміла: далі буде тільки гірше. Трохи подумавши, вона додала:

— Ну, якщо так, то нам треба вирішити, як жити далі.

— І що ти пропонуєш? — запитала Олена.

— Пропоную роз’їхатися. Продати квартиру, поділити гроші навпіл, і кожен собі купить окреме житло, по однокімнатній.

Мар’яна навіть не уявляла, яка буря здійметься після цих слів. Олена, наче розлючена кішка, підскочила до неї, ледь не вчепилася в обличчя, добре, що брат встиг перехопити.

— Ти що, дурна?! — волала Олена, пересипаючи мову лайкою. — Яка однокімнатна? Не бувати цьому! Квартиру не продамо, а ти вимітайся куди хочеш! Ти що, хочеш, щоб я з дитиною в одній кімнаті тулилася?

— Мар’яно, не будь егоїсткою, — знову вставив своє брат.

— А ти не будь зрадником! — твердо відрізала сестра. — Це наша з тобою квартира. Права у нас однакові, а в Олени тут немає жодних прав. Хочете жити окремо — будь ласка, дійте, або наймайте інше житло, я звідси не піду. Я вже з юристом говорила, свої права знаю. І мені байдуже, де ви будете жити, якщо не хочете миром.

— Тобі треба заміж вийти й піти до чоловіка! — кричала Олена. — Ти мусиш звільнити нам цю квартиру!

— Тоді тобі треба повернутися у своє село! — парирувала Мар’яна.

На цьому, звісно, не скінчилося. Олена всіма силами почала виживати дівчину з хати. А брат виявився таким слабкодухом, що й слова не міг мовити на захист сестри, у всьому підтакував Олені.

Мар’яна не чекала такої підлості від рідної крові, думала, що він її опора… А Олена зробила все, щоб посварити їх назавжди. Їй за будь-яку ціну треба було вчепитися за місто, у село повертатися вона не збиралася.

Життя перетворилося на пекло: Олена могла зіпсувати Мар’яні одяг, налити води у взуття, пересолити їжу. Вони не розмовляли, навіть не дивилися одна на одну. Якщо одна була на кухні, інша туди не заходила.

Через місяць знову спалахнув скандал. Олена залетіла до кімнати Мар’яни й почала вимагати, щоб та збирала свої лахи й забиралася геть. Брат мовчав, опустивши очі.

Тоді Мар’яна сказала:

— Раз ви не даєте мені спокою, то слухайте. За законом я маю право продати свою частку. Ви не даєте мені жити у моїй квартирі, тож і я зроблю так, щоб ви спокою не мали. Вирішуйте: або виставляємо все на продаж, або я продаю свою половину.

Охочих знайдеться чимало, зараз багато людей шукають хоч якесь житло в центрі. Думаю, вам не дуже приємно буде, якщо до вас підселяться чужі люди.

Після цього Олена мало не стіни гризла від люті, навіть тарілки побила, а Мар’яна тихо сиділа у своїй кімнаті. Вона розуміла: заступитися за неї нікому, мусить стояти за себе сама.

Дівчина не стала чекати їхнього рішення, а нишком звернулася до рієлтора.

— У нас двокімнатна квартира, невеличка, але в центрі. Нам із братом треба роз’їхатися так, щоб і в нього, і в мене було своє житло, — пояснила вона.

Рієлтор вислухав спокійно:

— Добре, допоможу. Те, що квартира в центрі, — це великий плюс, ціна буде гарна.

Мар’яна чекала на диво. І от одного дня, коли вона поверталася з інституту в автобусі, пролунав дзвінок.

— Маю новину, — повідомив рієлтор. — Можемо поговорити?

Зайшовши до нього, дівчина почула варіант:

— Є дві квартири. Одна звичайна однокімнатна, а інша — маленька студія. Якщо вас влаштує, поїдемо дивитися. На дві повноцінні квартири грошей не вистачить, треба було б доплачувати, а я так розумію, можливості такої немає.

Мар’яні та студія дуже сподобалася: хоч маленька, зате своя, і до інституту пішки всього десять хвилин. Друга квартира була теж нічого, хоч і потребувала ремонту, але то вже були не її клопоти.

Олена була в справжньому шоці, що таки доведеться з’їжджати з двокімнатної. Вона-то думала, що легко зламає цю «тиху» Мар’янку, але та виявилася міцним горішком.

Були ще крики, були сльози, але Мар’яна швидко все оформила й переїхала. Олена ще тягнула час, поки не прийшли нові господарі й чітко не сказали: за два дні щоб і духу вашого тут не було. Довелося збиратися.

З того часу минуло три роки. Мар’яна закінчила навчання, вийшла заміж за свого Ігоря — доброго, турботливого чоловіка. Познайомилися вони якраз перед захистом диплома.

Ігор працює в будівельній компанії та мріє колись побудувати свій власний затишний дім за містом. І знаючи його, Мар’яна впевнена — він це зробить.

Тільки на серці й досі щемить. Їй дуже прикро, що з єдиним рідним братом вони тепер як чужі. Олена так і не підпускає Вітю до сестри, накручує його щодня. Але Мар’яна все ж таки сподівається: прийде день, і брат усе зрозуміє. Згадає материн наказ, попросить пробачення, і вони нарешті помиряться.

Отака вона, життєва правда: іноді спільні стіни стають випробуванням, яке під силу не кожному. Кажуть, що рідна кров не вода, але життя часом показує зовсім інше, розводячи найближчих людей по різних берегах через гординю чи чужий вплив.

А як ви вважаєте — чи варто було Мар’яні йти на такі рішучі кроки, щоб зберегти себе, чи, можливо, була якась інша дорога до миру в цій родині? Чи траплялося вам колись вибирати між власним спокоєм і стосунками з рідними?