Дмитрик так оладки з домашньою сметаною та цукром полюбив. І картопельку з шкварками. І спали вони з Льохою на сіннику, а як похолоднішало — на перинці бабиній

— Валеро, нашому синові потрібен новий телефон і кросівки, — за вечерею повідомила Тамара.

— Картопелька вдалася на славу, — всміхнувся Валерій Іванович. — А поклади-но мені ще одну котлетку. А сама чого не їси?

***

З Томою вони разом уже майже тридцять років. Старшу доньку, Юлю, вже й заміж видали, гарна дівчина виросла, розумниця. А от із молодшим, Дмитриком, Тамара носилася, як із писаною торбою.

Може, тому, що пізно дала йому життя, то й плекала понад міру. По лікарях його за кожної дрібниці тягала, а Діма й справді ріс худеньким, низеньким, їв — наче горобчик дзьобав.

Мати його балувала: то речі найдорожчі купує, то репетиторів найкращих наймає, щоб неодмінно в престижний університет вступив.

А от на погляд Валерія Івановича, хлопець не тим перед друзями хвалився. Не покупками батьківськими треба гордитися, а власними досягненнями. А син, знаєте, навіть від підлоги віджатися не міг, жодного разу не підтягнувся на турніку. Ну хіба ж то майбутній чоловік?

Сам Валерій Іванович пробивався в житті з самих низів. Приїхав колись із далекого села, вивчився, працював до сьомого поту, а тепер — начальник зміни в цеху.

Тома ж усе життя в бухгалтерії копійки рахує. І от прикро йому було, що з хлопця якогось «чахлика» ростили. Ех, якби не робота, він би сином як слід зайнявся!

Допиваючи чай, Валерій глянув на дружину:

— Томко, ми стільки років разом, а ти в мене все кращаєш. Давай на вихідні до моєї рідні в село з’їздимо? Скучив я за простором, за тишею. Може, і Дмитрика там на канікули залишимо? А то він зовсім блідий став, усе в тому телефоні сидить.

— Та ти що, Валерочко! — занепокоїлася Тамара. — У Діми ж дієта, у нього шлунок слабкий. І як він там із сільськими буде? Він же не звик до такого простого спілкування, ще навчать його чомусь недоброму…

— А я ж як у селі виріс? І нічого, ти від мене слова поганого не чула. Та він у свої дванадцять і так усе знає. Сидить під твоїм крильцем, наче теплична квітка, а ти його то в театр, то на виставку.

Вранці навіщо ти хлопця змушувала ту гидоту зелену пити?

— То смузі для травлення! — обурилася Тамара. — Діти мають розвиватися культурно. Чим погано в музеї побувати?

Але в суботу вранці Валерій таки вмовив її, і вони вирушили до родичів. Тамара всю дорогу місця собі не знаходила: люди там прості, чи вгледять вони за її делікатною дитиною?

— Ой, яке ж воно худеньке! Ви що, хлопця зовсім не годуєте? — розреготалася тітка Ліза, побачивши Діму.

Її онук Льоха, ровесник Дмитра, був трохи вищим, але в плечах — у два рази ширшим. Він обійшов навколо міського гостя, запримітив крутий телефон і хитро всміхнувся:

— Даси глянути? Ходімо, я пацанам покажу!

І повів Діму на вулицю.

Ввечері в неділю, коли вже збиралися додому, Льоха раптом каже:

— Тітко Тамаро, а можна Митько у нас погостює? Йому сподобалося, каже, хоче лишитися.

Тамара Василівна спочатку й не зрозуміла, про якого такого Митька мова. Аж потім побачила свого сина — очі світяться, посмішка до вух… І, зціпивши зуби, погодилася.

Хоча серце боліло: як він тут, у таких умовах? У цих людей же на все одна відповідь: «Та що йому станеться?». А Діма ж звик до уваги, до підтримки!

Валерій Іванович, навпаки, зрадів:

— Звісно, хай лишається! Тітко Лізо, я вам на продукти грошей дам…

— Ой, облиш, Валерочко! — махнула рукою тітка. — Невже я дитину не прогодую? Мати твоя покійна нам стільки добра зробила, не гніви Бога, які гроші між своїми!

Цілий місяць хлопець пробув у селі без батьківської опіки. А коли Тамара з Валерієм нарешті приїхали його забирати — вони сина просто не впізнали.

Тамара Василівна всю дорогу нервувала: чи не захворів, чи не схуд ще більше, чи не ображають його там? Але коли вони під’їхали до хати, із хвіртки вискочив засмаглий, міцний хлопчина. Тамара аж замерла. Це був її Діма!

Він став вищим, розправив плечі, а на щоках грав здоровий рум’янець. На ньому були якісь прості шорти та вицвіла футболка, а в руках — обстругана палиця.

— Мамо, тату! — закричав він, біжачи до машини. — Дивіться, яку я собі рогатку змайстрував!

Тамара аж оніміла. Рогатка? Її Дімочка, який боявся комарів і не випускав із рук гаджета, робить рогатки?

— Здрастуй, синочку, — вона потягнулася було поцілувати його в макушку.

— Привіт, мам, привіт, тату! — весело відповів хлопець, міцно обійнявши батька за пояс і спритно ухилившись від ніжностей. — А це Льоха, мій брат, він тепер мій найкращий друг!

Тітка Ліза вийшла на поріг, витираючи руки об фартух:

— Ну, проходьте, гості дорогі! Митьку, допоможи батькові сумки донести.

Тамара з подивом спостерігала, як її «хворобливий» син легко підхопив важку торбу з продуктами.

За вечерею Діма вплітав картоплю з салом за обидві щоки й захоплено розповідав: як вони з Льохою ловили рибу в річці, як будували курінь у лісі, як ганяли курей по двору.

— Мамо, а можна я ще на тиждень лишуся? — запитав він. — Ми з пацанами хочемо греблю на струмку добудувати.

Тамара глянула на чоловіка — той задоволено всміхався.

— Звісно, хай лишається, — мовив Валерій.

— Ой, насмішили, — вставила тітка Ліза. — Привезли своїх міських делікатесів, наче в нас їсти нічого. Я їм болрщик з кропиви та щавлю варю, а ваш питає: «Тітко, це ви смузі робите?». Розповів, як ти його вдома самою травою годувала!

Не дивно, що наш Дмитрик так картопельку з шкварками полюбив та оладки з домашньою сметаною. І спали вони з Льохою на сіннику, а як похолоднішало — на перинці бабиній.

А не на тих дошках для спини, що ви навигадували. Треба ж так дитину мучити!

Всю дорогу назад Тамара мовчала. Виходить, і справді вона занадто опікала сина, не даючи йому бути просто хлопчиськом. Хотіла виростити інтелігента, а ледь не занапастила чоловічий характер.

— Валеро, може, ми й справді даремно його так балували? — тихо запитала вона.

— Я тобі давно казав, — відповів чоловік. — Чоловіка треба ростити в першу чергу, а все інше — додасться.

Через тиждень Діма повернувся додому зовсім іншим. Він став впевненим, самостійним. Більше не сидів цілими днями в телефоні, а попросив батька записати його в секцію боксу. Тамара спочатку злякалася, але Валерій тільки підтримав сина.

Хлопець і далі любив книги та музеї, але тепер він ще й допомагав батькові по господарству, займався спортом і з нетерпінням чекав кожного літа, щоб знову поїхати до баби Лізи та Льохи.

— Оце тобі й «прості люди»! — дивувалася потім Тамара Василівна. — А я ж сумнівалася, думала, нічому доброму не навчать…

— Ех, Томко, — обійняв її Валерій Іванович. — Забула, що твій чоловік теж із села? Головне, що наш син тепер життя не боїться. Поступить він у той твій університет чи на завод піде — неважливо. Важливо, що він ніде не буде чахликом.

Часом наша надмірна тривога за дітей заважає їм розкрити власну силу та пізнати справжній смак життя. Бо найцінніші уроки ми отримуємо не за книжками, а там, де пахне свіжою травою, парким молоком і щирою людською добротою.

А як ви вважаєте, чи варто давати дітям повну свободу влітку, чи все ж таки міський контроль надійніший для їхнього майбутнього?

Можливо, і у вашій пам’яті живе те саме літо, яке змінило вас назавжди?