— Дмитрику, я так не можу… Ти постійно думаєш про маму, поспішаєш до неї, щоб зробити уколи, тобі не до мене. Я молода, і не хочу поки бачити біль і сльози. Він нічого не відповів, просто кивнув. Дай Боже, щоб вона цього ніколи не спізнала. А для нього життя продовжувалося. Він уже встиг багато чого побачити

Кажуть, людині потрібна людина…

Дмитро сидів на парковій лавочці, повторюючи цю фразу з таким болем, що не зважав ані на холод, ані на перші сніжинки, які цьогоріч падали просто йому за комір. Уперше в житті цей сніг його не тішив.

Та й узагалі, приводів для радості зараз у хлопця було обмаль. Звідки ж їм узятися, якщо він залишився зовсім один у цьому непростому світі, де, здається, усім правлять лише гроші?

Минуло рівно три дні, як він провів в останню путь свою маму. Три дні цілковитої самотності й туги.

Де ж друзі? Зазвичай у таких випадках вони підтримують. Але в Дмитровому житті їх було обмаль, бо він не ганяв м’яча у дворі, не ходив по клубах, не «тусувався» на подвір’ях.

Дмитрові довелося швидко подорослішати. Коли йому виповнилося чотирнадцять, батько пішов до іншої. Наче забув про те, що мав родину. Аліменти він, звісно, надсилав до повноліття сина, але мізерні.

Як казала мама, спеціально влаштувався на таку роботу, де офіційна зарплата була мінімальною.

Мама ж працювала бібліотекаркою, а на її оклад, самі розумієте, не розженешся. А Дмитро ріс, йому потрібні були новий одяг, взуття.

Та ще, як на зло, біди посипалися на їхню родину, наче з рогу достатку: спершу бабуся зламала шийку стегна, і через кілька місяців її не стало. За рік пішов з життя дідусь від серцевого нападу.

Мамі було нелегко: вона ледве встигала віддавати борги, які доводилося позичати на церемонію прощання. От Дмитро й узявся за підробітки: після школи мив машини, працював кур’єром, роздавав листівки.

Шкільні товариші віддалилися, бо він перестав із ними гуляти. А коли Дмитро став повнолітнім, батько ніби остаточно обірвав будь-який зв’язок.

Була в нього дівчина, Настя. Коли два роки тому захворіла мама — у неї виявили онко — то одного зовсім не прекрасного дня Настя просто сказала йому:

— Дмитрику, я так не можу… Ти постійно думаєш про маму, поспішаєш до неї, щоб зробити уколи, тобі не до мене. Я молода, і не хочу поки бачити біль і сльози.

Він нічого не відповів, просто кивнув. Дай Боже, щоб вона цього ніколи не спізнала. А для нього життя продовжувалося. Він уже встиг багато чого побачити.

Дмитро вступив до університету на юридичний і тепер розривався між навчанням та хворою мамою. Він намагався її вилікувати, продали квартиру бабусі й дідуся, але грошей не вистачило.

Одна операція за кордоном не дала результату…

А на другу коштів уже не було. На дітей фонди швидко збирають гроші, а для дорослих це набагато важче. А потім якось мама підійшла до вікна, постояла пару годин, повернулася в ліжко і більше з нього не встала.

Через два дні Дмитро збирав її подруг, знайомих і сусідок на похорон…

Дмитро підвівся з лавки й побрів до крамниці. Треба було купити щось поїсти, хоч шматок у горло не ліз. Але якщо зовсім не харчуватися, то й сил не буде.

Раптом він побачив, як на холодний ґанок магазину обережно, хитаючись, присіла літня жінка. Купивши кефір, батон та пачку сосисок, Дмитро вийшов і раптом почув незадоволений голос молодої жінки, що звернулася до старенької:

— Бабусю, встигла вже хильнути? Не відходячи від каси, так би мовити? Іди звідси, розсілася тут, діти ж дивляться!

Старенька щось пролепетала і схопилася за голову руками.

— Слова зв’язати не може. Що це за магазин? Тут навіть охоронця немає, щоб прогнав її з ґанку.

— Жінко, заспокойтеся, може, людині зле! — обурився Дмитро і підійшов до старенької.

— Якщо зле, нехай сидить удома, — обурювалася далі молода, і Дмитро прикрикнув на неї:

— Ідіть, куди йшли! — а потім, нахилившись до бабусі, запитав: — Бабусю, вам погано?

— Погано, синку. Мабуть, цукор упав. А я як на зло телефон лишила вдома і цукерку забула. Вона мені зазвичай допомагає. От, навіть до магазину не дійшла.

— Зараз, зараз, зачекайте трохи, — Дмитро кинувся до магазину і, розштовхуючи чергу, схопив біля каси маленьку шоколадку, відрахував гроші та вибіг назад на вулицю.

Старенька з’їла трохи шоколаду, потім Дмитро допоміг їй підвестися, попутно викликаючи таксі через застосунок.

— Швидка довго їхатиме, я відвезу вас до лікарні.

— Не треба, синку. Ти додому мене проведи, якщо вже маєш час зі старою бабусею морочитися. А в мене сусідка медик, вона знає, що робити. Я віддячу.

— Не варто, — похмуро відповів Дмитро. Його і так злило, що в цьому сучасному світі все лише грошима міряється. Хіба в дитинстві не вчили літнім людям і дітям допомагати? Його ось учили.

Їхали вони всього дві хвилини: таксі стояло поруч і водій одразу прийняв замовлення, а будинок старенької був у сусідньому кварталі. Як вона дорогою розповіла, тут смачна випічка, тому вона сюди й ходить.

Купує дієтичні тістечка та солодощі для онучки. А ще вона сказала, що її звуть Марія Степанівна.

— Мене Дмитро. А чому ж ваша онучка сама до магазину не ходить?

— Працює вона, офіціанткою в дитячому кафе. Сьогодні на бенкет її викликали. А я як у вікно побачила, що сніг іде, вирішила прогулятися, похрумтіти чобітками по сніжку, морозним повітрям подихати.

Вони не встигли увійти до під’їзду, як із нього випурхнула молода дівчина й обурено вигукнула:

— Бабусю? А куди ти їздила? І хто це з тобою? Я повернулася додому раніше, а тебе немає.

— До крамниці ходила, стало мені зле, цукор упав, а Дмитро ось допоміг — шоколадку купив, додому довіз. Я зараз до Маринки зайду, і все буде добре.

— Ну, бабусю! Скільки разів казала — носи із собою в кишені цукерку чи шоколадку!

— Та я вже думала, дійду до магазину й назад, коли вийшла, то добре себе почувала…

— Дмитре, допоможете мені бабусю довести? Нам на другий поверх.

— Із задоволенням, — відповів хлопець.

Підхопивши стареньку з двох боків, вони піднялися на другий поверх, і дівчина подзвонила. Відчинила двері жінка років сорока.

— Маріє Степанівно?

— Маринко, я знову до тебе. Знову ось занедужала. А ти моє спасіння.

— Заходьте, — зробивши крок назад, жінка пропустила Марію Степанівну.

А її онучка повернулася до Дмитра й промовила:

— Мене теж Марією звуть, на честь бабусі мама назвала. Дмитре, ходімо, я вас хоч чаєм напою, — вона вказала на двері навпроти. — Бабуся все одно щонайменше годину буде в сусідки.

— Не варто, дякую. Ви бабусю бережіть.

— Мені, направду, незручно. Не відмовляйтеся, інакше я ображуся. Та й бабуся сваритиме, що відпустила вас отак, навіть чаю не наливши рятівникові.

— Добре, ви ставте чайник, а я хутко, — підморгнув він і побіг униз сходами.

Йому й справді особливо додому йти не хотілося. Тому він повернувся в ту саму крамницю, де сиділа на ґанку Марія Степанівна, і, зайшовши всередину, побачив відділ із дієтичним харчуванням.

Там було печиво з насінням і кунжутом, цукерки для діабетиків. Набравши всього потроху та купивши маленький тортик, він розрахувався на касі й повернувся туди, де на нього вже чекав смачний чай…

Незабаром Марія та її бабуся Марія Степанівна стали його найріднішими людьми. Дівчина в чомусь була схожа на нього. У неї теж було обмаль друзів, бо вона цінувала справжню дружбу, а не просто приятельські стосунки.

Її мама жила з новим чоловіком у Києві, поїхавши туди ще років п’ять тому. Приїжджала вона лише пару разів, а все інше спілкування було здебільшого телефоном.

Дмитро і Марія зблизилися, гуляли разом, вона ніби повернула його до життя. Він тепер любив суботні вечори, коли вони збиралися у квартирі Марії Степанівни й пили чай, обговорюючи події тижня.

Через рік Марія та Дмитро одружилися, і він знову навчився вірити в диво. Адже якби він тоді пройшов мимо, міг би не зустріти свого кохання…

Ось така історія. Дмитро думав, що залишився сам на сам зі своїм горем, але один простий вчинок — добре слово і шоколадка, кинуті на допомогу незнайомій людині — привів його до родини, тепла і справжнього кохання.

Життя — річ непередбачувана, і часто наші найбільші радощі приходять до нас через найнесподіваніші двері.

Як то кажуть у народі, «Добро роби — добро й буде». Любі читачі, а чи траплялося у вашому житті, щоб проста доброта привела вас до доленосних знайомств?