До дітей невістки краще не звикати, щоб потім страждань не було. Мало що, раптом розлучаться? Ні вже, от колись у Яночки зʼявляться, тоді я і бабусею себе відчую, і наняньчуся вдосталь», — ось як

— У моєї свекрухи до онуків дивне ставлення. Ні, на словах вона їх любить, але, знаєш, якось обережно, ну, або щоб сина свого не ображати, — розповідає Галина.

— Та облиш ти, ти просто своїх бабусь згадуєш, з їхніми пиріжками та безумовним обожнюванням. Але зараз просто бабусі стали іншими, — вважає подруга.

— У минуле пішли наші бабусі, які для онуків — усе, яким ми ніколи не заважали. Зараз із бабусею треба домовлятися, бо в неї свої інтереси, свої справи. Напевно, це не погано, просто — інакше. Я по своїй мамі суджу, вона любить наших із сестрою дітей, я знаю, що любить. Але ось так, просто підкинути їй онуків, коли мені захочеться, я не можу.

Відповідь: «Я своїх дітей уже виростила, якщо щось термінове і справді необхідне — тоді дзвони». А вже про те, щоб заради онука з роботи піти на вже заслужену пенсію? Що ти, це точно ні.

— Ти не розумієш, — посміхається Галина. — Свекруха якось проговорилася своїй двоюрідній сестрі, не думала, що я її чую. Вона саме обережно ставиться до моїх дітей, любить, але…

«До дітей невістки краще не звикати, щоб потім страждань не було. Мало що, раптом розлучаться? Ні вже, от колись у Яночки зʼявляться, тоді я і бабусею себе відчую, і наняньчуся вдосталь», — ось як.

Ми з чоловіком 15 років у шлюбі, двох діток з’явилося у нас, другу іпотеку доплачуємо, а вона все про наше розлучення думає, типова свекруха.

І свекор, до речі, недалеко від неї пішов. Підтакував у цій розмові. Ми на дачі були у тітки чоловіка, свекруха думала, що я все ще молодшу вкладаю, а я по воду спустилася.

— А Яна хіба заміж вийшла?

— У тому-то й річ, що ні. І, схоже, не збирається вона. Ні заміж, ні стати матір’ю, — хитає Галина головою.

— Ні, вона нормальна, просто зі своїми уявленнями про життя. І з’явитися дітям без чоловіка вона точно не збирається теж. До речі, Янка племінників просто обожнює, часу у неї для них замало, але ставиться до дітей брата вона набагато тепліше за свою матір.

Каже, мовляв, навіщо їй діти, якщо є племінники, яким можна дарувати подарунки, вони їй і онуків подарують.

— Та годі тобі, — з сумнівом дивиться подруга. — Їй скільки? 36? Зараз стають мамами і набагато пізніше, і заміж виходять пізніше. Нічого, трапиться чоловік їй, закохається і побіжить у РАЦС і до закладу, де з’являються діти.

Але Галина впевнена — зовиця не побіжить. Занадто Галина її добре вже знає.

Є такі жінки, яким сім’я не дуже потрібна. Одиначки за природою, і чоловік поруч їм без потреби постійно, і діти. Яна — з таких.

— Вона сучасна, стильна, кар’єру зробила — рукою не дістати, — розповідає жінка про молодшу сестру чоловіка. Квартиру купила сама, трикімнатна у неї, машина, вічно якісь проєкти, дедлайни, відрядження, бізнес-зустрічі, симпозіуми.

Їй просто нецікаво займатися побутом, дітьми та чоловіком. Чоловік? Є у неї. Такий самий, як сама.

Вони зустрічаються раз чи два на тиждень. Іноді разом кудись їдуть у справах фірм, іноді кілька днів проводять у відпустці на курорті. Але Яна їздить на відпочинок раз на три місяці точно, а зі своїм чоловіком — не частіше разу на рік.

— Мені дуже подобається відпочивати самій, — пояснює зовиця. — Побути наодинці зі своїми думками, привести голову до ладу, йти туди, куди я хочу, не намагатися тримати обличчя. Якщо захочеться — попрацювати трохи. Так, на відпочинку теж виникає таке бажання.

Яна — юрист-міжнародник, вважається висококласним фахівцем, високооплачуваним. Роботу свою любить завзято.

Нещодавно її запросили лекції читати в якомусь освітньому закладі — думає. Скоріше про те, як втиснути лекції у свій графік, бо він і так забитий.

На рахунку Яни лежать кошти на придбання ще однієї квартири — на старість. До якої, як впевнена Галина, зовиця і ще прикупить собі нерухомість, щоб старість була ситою.

— Побутом не заморочується, коли вона на роботі, в першій половині дня приходить жінка, за гроші прибирає, пере, щось готує. Але для Яни готування — пустий звук, вона і доставку замовить, і тільки кавою обійдеться.

Нещодавно каже, мовляв, що одну лоджію у своїй квартирі має намір переробити під маленький тренажерний зал, бо в справжній зал їй ходити нема коли.

— Я люблю працювати і заробляти гроші, — відверто якось Яна з дружиною брата. — Все, що відволікає мене від роботи — веде до втрати часу. Втрата часу — це втрата грошей. Так, гроші не самоціль, але приємно, це наочний показник того, що я з себе в професійному плані являю. Чоловік? Діти?

Галино, без образ. Жити, як ти, я не хочу, та й не змогла б. Мені це нецікаво просто. Тут вже або я класний спеціаліст, або… дружина і мати. Але останні дві іпостасі мені не принесуть радості.

Галина на сестру чоловіка не ображається: усі ми різні.

Яна хоче жити так, як їй подобається. Так, зрідка вона може вийти в театр, провести час з родичами, з дітьми брата подуркувати або притягти їм дорогі іграшки і радіти тому, що вони раді.

— Готувати щодня, прибирати, витирати носи, уроки робити… бррр, я б завила, — каже зовиця. — Навіть на чоловіка поруч 24/7 потрібен час, сили, в тому числі душевні. А я не хочу їх витрачати. Не для мене цей затишок та інші жіночі радощі.

При цьому, для батьків — Яна просто поки не зустріла ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, свого чоловіка, тому багато працює. Донька їх не розчаровує, оплачує потреби старшого покоління, мовчить і усміхається, коли мати і батько говорять про те, як вони чекають онуків від улюбленої молодшенької.

— А навіщо сперечатися? Час мине, і самі зрозуміють, що онуки у них тільки від сина, — знизує зовиця плечима.

Яна знає від Галини про обережне ставлення до онуків від невістки. Але мовчить. Розповісти батькам, що у брата ростуть їхні єдині онуки? Навіщо?

Щоб потім витрачати час і сили на пояснення, чому вона вирішила влаштувати життя так чи інакше? Втішати засмучених маму і тата, доводити, що вона цілком щаслива і іншого щастя їй зовсім не треба?

А Галина внутрішньо посміхається з того, як батьки чоловіка відсувають від себе її дітей, не розтрачуються, чекають, коли з’являться «справжні» онуки від улюбленої доньки.

***

Ох, любі читачі, ця історія про родину Галини, наче дзеркало для багатьох з нас, правда ж? Здавалося б, рідня – то найближчі люди, а тут такі ховані упередження та незрозумілі очікування. Невже справжня любов до онуків має бути «правильною», вивіреною чиїмись уявленнями про ідеальне життя?

І як бути, коли серце болить від того, що найдорожчі люди не приймають твоїх дітей щиро, без остраху?

Яка ж тонка межа між батьківською турботою про майбутнє дитини та особистим вибором дорослої людини, чи не так? І чи має право хтось диктувати, як жити іншому, навіть якщо це рідна кров?

Можливо, хтось із вас теж стикався з такими непростими ситуаціями у своїх родинах? Буду рада почути ваші думки та історії. Може, разом знайдемо відповідь, як розтопити ці криги у стосунках і зробити їх теплішими?