До Марини кинулася тітка, почала обіймати, цілувати. Туш у неї одразу розмазалася по щоках, але вона того й не помічала. — Щастя-то яке! Ще одна внучка в нас! Дай-но її мені, бо впустиш, бліда вся! Брати теж по черзі обіймали Марину, сунули букети, сміялися. У Марини аж голова закрутилася від того гамору

Марина одразу відчула: не припала вона до душі його батькам. Та й як вона могла сподобатися — сирота, живе в гуртожитку, вчиться на медсестру, за душею ні копійки, ні кутка власного.

Хоча останнє — то ще як подивитися. Взагалі-то, у Марини була квартира, але так склалося, що її потихеньку «прибрала до рук» рідна тітка.

З тіткою воно як вийшло… Коли Марининих батьків не стало, та приїхала нібито за племінницею наглянути. А заодно і синів своїх перевезла із села — Женю, Дениса та Сашка.

Як потім тітка сама зізналася, була рада-радісінька від чоловіка-пияки втекти. І спочатку все йшло ніби непогано: Марина з тіткою в одній кімнаті тулилися, хлопці — в іншій.

Тісно, галасливо, часом і голодно, але ж, знаєте, як кажуть: «У тісноті, та не в образі». Марина й не сперечалася — їй багато місця не треба було, аби ліжко та стіл, щоб уроки робити.

Коли дівчина була в дев’ятому класі, старший, Женя, закрутив роман.

Якось Марина вже засинала і почула розмову на кухні: тітка сварила сина на чому світ стоїть, питала, що тепер робити, а той тільки й твердив:

— Я її люблю і про дитину сам подбаю!

Виявилося, що дівчина його вже була при надії. Переривати нічого не хотіли, вирішили — буде маля. А де жити? Квартира ж не гумова.

— Маринко, сонечко, — почала тоді тітка здалеку, — а може, ми тебе поки в селі припишемо? Отримаєш гуртожиток від коледжу, бо як ти тут навчатися будеш у такому галасі? Медичне училище — то не школа, там головою треба працювати.

Взагалі-то Марина мріяла бути лікарем, але тітка так лагідно переконала, що спочатку треба на медсестру вивчитися, а там, дивись, і на вищу освіту підеш.

Сперечатися дівчина не вміла, тож поїхала в гуртожиток. На вихідні ще намагалася навідуватися додому, куди Женя вже привів свою обраницю, але місця для неї там зовсім не лишилося.

А згодом і кликати перестали: то тітка зайнята, то маля з’явилося — не можна сторонніх у хату… Отак і вийшло, що квартира ніби є, а Марини в ній немає.

З Віталиком вони познайомилися дивно. Марина йшла з магазину, почула за гаражами гавкіт і крики. Місцеві безпритульні пси там часто збивалися в зграї, але Марину не чіпали — вона їх підгодовувала.

Думала, знову на когось напали, треба ж відігнати, поки «службу відлову» не викликали.

Але то були не бродячі собаки. Два величезні бійцівські пси кидалися на хлопця в джинсах, а той закривав собою налякане маля. Поки люди з палицями збіглися, поки господарів знайшли…

Хлопець так і залишився стояти — джинси подерті, руки тремтять. Марина глянула на нього й тихо каже:

— Треба б уколи від сказу зробити, про всяк випадок…

Смішно, але Віталик Дорожній, спадковий архітектор і справжній сміливець, боявся уколів до нестями. Довелося Марині його супроводжувати — не кидати ж такого героя.

Якби вона тоді знала, що його батьки — такі заможні люди, мабуть, і не наважилася б на знайомство. Тітка завжди вчила: «Знай своє місце, дитино».

Віталик довго не розповідав, що йому тоді батьки наговорили. Тільки вже після весілля зізнався: вони не просто були проти, вони категорично заборонили йому з нею бачитися.

Хлопець зібрав речі й пішов жити до друга. Батьки думали — перебіситься, повернеться, навіть картки йому заблокували.

А Віталик винайняв маленьку квартирку на свою зарплату і попросив у Марини руки. На весілля батьків покликав, але вони не прийшли.

Зате приїхала тітка з синами, невісткою та онуком. Галасували, вітали, раділи, що Марина «так вдало влаштувалася».

І Марина справді була щаслива. Звісно, часом ятрило серце, що рідна хата зайнята, а самій доводиться в старій квартирі з тарганами тулитися. Але ж коханий поруч! Тарганів вивели, вікна відмили.

Марина отримала диплом і пішла працювати — про університет поки й не мріяла, хотіла свій внесок у сімейний бюджет робити.

Віталика не стало в п’ятницю, о сімнадцятій тридцять п’ять. Його збила машина на пішохідному переході.

Водій летів на червоний — поспішав до дружини, у якої вдома почалися ті самі хвилини, коли маля має з’явитися на світ, і щось там пішло не так. А Віталик просто не подивився по сторонах, він завжди був такий замислений, у своїх кресленнях…

Похороном займалися його батьки. Марину вони наче й не бачили — відтісняли вбік, не розмовляли. Тітка підхопила зарюмсану Марину під руки й повезла додому — не до себе, а в ту орендовану оселю, де вони з Віталиком жили.

— Ти не переживай, ми тебе не кинемо! Якщо що треба — кажи, — пообіцяла вона.

А що Марині могло бути треба без нього? Вона впала в таку тугу, що дня не бачила: робота-дім, робота-дім, а щоночі — сльози в подушку.

Тільки коли з полички в шафі випав старий календарик, Марина раптом зрозуміла, що її організм уже давно живе за іншими законами. Пішла в аптеку за тестом.

Здавалося, небо змилостивилося над нею і вирішило дати новий сенс життю: на тесті проступили дві чіткі смужки.

На роботі Марину не сварили, хоча й попереджали колись — «ніяких декретів».

Але всі знали про її біду, жаліли. Коли живіт став помітним, колеги почали допомагати: хто візочок обіцяв, хто ліжечко, хто конверт на виписку (правда, рожевий, а раптом таки дівчинка?).

Марина ні на кого не розраховувала, кожну копійку відкладала, бо розуміла — на самі виплати житло не винаймеш. Харчувалася скромно: гречка, яблука, іноді печінка чи минтай.

Тітка привозила закрутки, бідкалася, показувала фото онуки й казала, що Марині треба «якогось чоловіка знайти, бо сама не стягнеш».

Маму Віталика Марина зустріла в магазині перед самим Новим роком. Взагалі-то термін їй ставили на перше січня, але Марина дуже просила донечку поквапитися — не хотілося свято в самотності зустрічати.

Мати Віталика везла візок, повний делікатесів, і випадково зачепила Марину. Навіть вибачилася — не впізнала спочатку. А коли дівчина обернулася, та аж зблідла, помітивши її стан. Усе зрозуміла миттєво.

Марина ж, не чекаючи розпитів, просто втекла, кинувши свій кошик із мандаринами.

Наступного дня — дзвінок у двері. На порозі — батьки Віталика. Мовчки оглянули передпокій, і мати видавила:

— І ти збираєшся тут жити з нашим онуком?

Марина навіть не знайшла, що відповісти. А де їй ще жити?

Вони пройшли до кімнати без запрошення. Жінка почала розкладати все «по поличках»:

— Квартиру я вже почала шукати, будеш жити поруч із нами. Лікарю зателефонувала, найкращий фахівець, але він зараз на відпочинку за кордоном. Поки не приїде — не наважуйся народжувати. А весь цей непотріб, — вона вказала на стареньке ліжечко від колег, — ми викинемо.

— Зачекайте, — перебила її Марина. — Я не розумію, про що ви?

— Не вдавай дурненьку! Наш онук не буде жити в злиднях. Ми допоможемо.

Марина, яка досі стояла, підійшла до дверей і відчинила їх навстіж:

— Йдіть геть. Моя донька не потребує допомоги чужих людей.

Мати Віталика підскочила, очі звузилися, пальці в золотих перстнях стиснулися в кулаки.

— Ти ще й характер показуєш, невдячна? То знай — я в опіку звернуся, у мене там зв’язки є! Дитину заберу, якщо будеш носа воротити!

Марина промовчала. Гостям нічого не лишалося, як піти. А донечка, ніби відчувши материн розпач, вирішила не чекати першого січня…

Сусідки по палаті гадали, що там їм чоловіки подарують — які букети чи, може, прикраси. Марина нічого не чекала. Їй було і страшно, і сумно водночас: вони з малою Лізою зовсім одні на цьому світі.

— Як це — виписки не буде? — здивувалася медсестра. — Там на тебе ціла делегація чекає!

Марину аж пересмикнуло: уявила холодні обличчя свекрів. Не хотілося їй такої виписки, навіть якби там мільйон троянд привезли.

— Не хочу я нікого бачити, — тихо сказала вона. — Дайте мені дитину, я сама піду.

Ледь тримаючи пакунки та конверт із малям, вона вийшла до приймального покою. Серед груп людей одна виділялася найбільше — галаслива, з кульками та саморобним плакатом «Вітаємо з донечкою!».

До Марини кинулася тітка, почала обіймати, цілувати. Туш у неї одразу розмазалася по щоках, але вона того й не помічала.

— Щастя-то яке! Ще одна внучка в нас! Дай-но її мені, бо впустиш, бліда вся!

Брати теж по черзі обіймали Марину, сунули букети, сміялися. У Марини аж голова закрутилася від того гамору.

— Ну все, — скомандувала тітка. — Поїхали додому, бо вона зараз упаде. Треба тебе чаєм напоїти. Сашко, де термос?!

Марина думала, що вони їдуть до неї в орендовану квартиру, але Женя, який був за кермом, повернув до старої Марининої оселі.

Коли зайшли, на дівчину чекав сюрприз: у її колишній кімнаті вже стояло ліжечко й візочок — ті самі, що віддали на роботі. І був накритий стіл.

— Ми твої речі перевезли, — пояснила тітка, витираючи сльози радості. — Ніби нічого не забули.

Марина розгублено глянула на братів:

— А як же… ви?

— Та з’їхали вони від мене! — сплеснула руками тітка. — Ота його краля заявила, що не хоче зі свекрухою жити. А я що, погана свекруха? Сашко в село поїде, до батька на перевиховання — втомилася я за нього в школу червоніти ходити.

Батько пити кинув, хай тепер сина до ладу привчає. Тож будемо вчотирьох жити: в одній кімнаті ви з Лізою, а в іншій — я з Денисом. Ех, добре, що ти доню на честь мамки назвала… вона там на небі точно радіє!

Марина подивилася у вікно, на світле зимове небо. Їй здалося, що і мама, і Віталик зараз дивляться на неї звідти. Дивляться і посміхаються, бо знають — Марина не одна.

Є кому про неї подбати, є кому за неї заступитися. А батьки Віталика… Що ж, Марина не звір, вона розуміє: крім цієї крихітки, у них тепер теж нікого немає. Хай приходять, хай спілкуються. Вона забороняти не буде.

Життя часом забирає найдорожче, але натомість дарує сили й людей, від яких ми найменше чекали підтримки. Бо справжня родина — це не завжди про кров чи багатство, це про тих, хто прийде до тебе з термосом чаю та розмазаною тушшю на обличчі, коли тобі найважче.

А як ви вважаєте, чи варто прощати старі образи заради майбутнього дітей, чи іноді краще триматися на відстані від тих, хто колись не подав руки?

Можливо, у вас теж була історія, коли підтримка прийшла звідти, звідки ви її зовсім не чекали? Поділіться досвідом.