— Добре. Одяг підготуй. — Який? — У чому ховати тебе будемо, – намагаючись контролювати голос, вимовила Люда. – Краще тобі сьогодні віддати Богу душу. Завтра все-таки у Вітьки свято. Двадцять п’ять років йому. А що… Ти краще ось прямо зараз лягай. – Люда підійшла до труни й відкинула кришку

— Ну нарешті! – Закричала Марина, побачивши матір на порозі. – Я вже не знаю, що з нею робити! Сил немає боротися! За що нам із Вітею це все?!

Людмила Олександрівна зайшла до квартири, поклала сумку на пуфик і почала роззуватися.

— Що цього разу?

— Зводить мене з Вітею! Знає, що завтра свято й спеціально гидоти робить! Укотре всі приготування коту під хвіст. Ти тільки подивися, що вона там влаштувала.

— А Вітя де?

— Пішов на роботу, – донька скривилася, – підробіток взяв. Ти вже з нею поговори, а краще… – очі Марини блиснули, – забери її до себе. Не можу я так жити.

— Не поїде, – Люда зітхнула. – Ніколи вона не погоджувалася й не погодиться.

— Ну ти спробуй її вмовити, – майже благально прошепотіла донька, – хоча б на день. Завтра ж свято. Двадцять п’ять років Віті. Ми й гостей покликали… Ну як так?

Люда кивнула. Вирішила заспокоїти доньку.

— Спробую. Де вона?

— У залі, – Марина взяла куртку, – я поки прогуляюся… З подругами поспілкуюся й Вітю після роботи зустріну. До вечора. Добре?

— Йди вже, – махнула рукою мати.

Дочекавшись, поки донька одягнеться, зачинила за нею двері. Йти до залу не поспішала. Тягнула час. Вирішила перед розмовою попити води, а може чого й міцнішого. На кухні у доньки був безлад.

Брудний посуд купою лежав у раковині. Обідній стіл був заляпаний чимось липким. На підлозі красувалися розводи від кави, крихти й лушпиння від картоплі.

Сміттєве відро було перевернуте, а дверцята шафки з посудом відчинені. На кухні неприємно пахло пригорілою кашею. На газовій плиті стояла почорніла каструля.

Люда відчинила вікно, впускаючи свіже лютневе повітря. Не поспішаючи вимила руки й взяла віник, щоб підмести сміття.

«Приберу, а потім з нею поговорю, – вирішила жінка. – Час є».

За годину кухня блищала. Весь бруд був прибраний, посуд перемитий. На газову плиту поставила черпак з молоком, щоб зварити какао. Настрій піднявся. З залу почулася гучна музика, й Люда здригнулася.

Розмови з матір’ю хотілося уникнути. Ніколи ця жінка нікого не чула й не розуміла. Усе життя нерви всім тріпала.

Двох чоловіків у могилу звела своїми витівками. Говорили, що з віком заспокоїться, а вона немов дурнішою стала. Роки явно не пішли їй на користь. І як Марина з зятем її терплять?

Хоча куди їм діватися з підводного човна. Квартира ж бабчина, іншої немає. Винаймати житло нині дорого. Та й нерозумно. Як на свою квартиру відкладати?

Хоча вона, Люда, молодець.

За першої нагоди втекла від матері, куди очі бачили. Вийшла заміж за кого довелося. Думала, що любов назавжди, а він, не витримавши випробування пелюшками, за першої нагоди вказав на двері.

Не нагулявся, сон сильно любив і свободу. Це Люда потім зрозуміла, з роками. Довелося до матері повертатися. Та, замість того, щоб втішити, висміяла. Мовляв, а я попереджала, що так буде, а ти мої слова так гостро сприймала.

Втекла від неї Люда вдруге, не витримавши закидів.

Винайняла кімнату в гуртожитку й жила якийсь час спокійно. Потім довго думала про те, чому відразу так не вчинила? Навіщо влаштувала фарс зі весіллям, безбатченку життя дала?

З матір’ю начебто стосунки тоді налагодилися. Жили окремо й для сварок не було причин. У гості до неї приходила раз на місяць, Марину із собою брала. Усе-таки яка б не була мати, але вона залишається матір’ю.

Марина бабусю не сильно любила, лякалася її грізного погляду й занадто грубих рухів.

Під час таких візитів ховалася за Люду й усе поглядала на двері, готова будь-якої хвилини втекти. Але воно й зрозуміло. Не кожен витримував товариство Катерини. Що вже говорити про дитину, на яку дивляться так, що кров у жилах стигне.

Людмила зварила какао й присіла на стілець.

На кухні вже було занадто холодно, довелося знову підвестися й зачинити вікно.

«Зараз вип’ю кухоль і поговорю з нею, – подумала Люда, – молоді повернуться тільки ввечері. Час є».

Музика затихла, й Люда зробила ковток, насолоджуючись вершково-шоколадним смаком. Майже як у дитинстві. Що-що, а от у плані харчування завжди був порядок.

Катерина завжди дбала про те, щоб у холодильнику не було порожньо. Щоб свіжий хліб на столі був і молоко справжнє, а не це розлите по пляшках невідомо де.

Люда згадала, як мати знайшла десь молочницю. Їздила до неї в село за молоком. Для онуки, як вона пояснювала, тому що так треба. Люда з вдячністю приймала допомогу. Важко було одній.

Платити за кімнату в гуртожитку, піднімати доньку на ноги. Та й з роботою було сутужно.

Але тоді трагедією це не сприймалося. З молодості з усім майже можна було змиритися. І ця кімната сприймалася не як убоге житло, а як острівець свободи. Ніхто не контролював і не закидав їй ні в чому.

Коли донька перейшла у п’ятий клас, Люда познайомилася з чоловіком. Гліб був бідним художником із маленького містечка. Як і багато хто, переїхав до столиці за кращим життям.

Жив він у напівпідвалі житлового будинку й, здається, був щасливий.

Його скромне житло більше було схоже на майстерню. Всюди полотна, фарби, пензлі, якісь кріплення, мольберти, кулі й гіпсові скульптури.

Тут же в маленькому приміщенні був старий трухлявий диван і маленький столик зі стільцем, за яким він обідав. Готував Гліб на переносній плиті рідко, здебільшого перекушував на ходу, купуючи собі щось у місцевій булочній.

Людою був зачарований майже відразу, назвав її своєю музою. Залицявся як міг. Люмила здалася швидко, вирішивши, що це кохання назавжди.

Своїй матері говорила, що зустріла талановитого художника, і щоб та не сміялася з неї, набрехала з три короби, що він багатий і знаменитий.

Мати, звісно ж, поставилася до нового роману доньки скептично, але з онукою посидіти не відмовлялася. Не забувала при цьому роздавати поради й настанови. Не подобався їй новий роман доньки.

Люда знову відчула себе коханою й бажаною, днями й ночами пропадала у майстерні Гліба. Позувала йому, червоніючи й ніяковіючи, при цьому відчуваючи себе кимось на кшталт успішної акторки.

Роман тривав усього рік, а потім зійшов нанівець. Люда перестала надихати Гліба, й він знайшов собі нову музу. До слова, його нова пасія була вдвічі старша за нього, й була не така гарна собою.

Але у неї все ж було те, чого не було у Люди – гроші й зв’язки. Гліб досить швидко піднявся вгору. Став успішним. Його роботи раптом стали затребуваними й обговорюваними критиками.

Успіх колишнього коханця не радував, образа на нього не зникла навіть через роки. За пару років Гліб прийшов до Люди в гості. Похвалився, що їде до іншої країни.

Вирішив по старій дружбі віддячити колишній музі. Запитав, що вона хоче. Обіцяв будь-яке бажання виконати. Гроші запропонував. Люда, втомлена винаймати кімнату, подачку прийняла.

Гордість гордістю, а жити у власній кімнаті набагато приємніше, ніж щомісяця шукати гроші на її оренду. Викупила метри й по-справжньому відчула свободу.

Катерина, дізнавшись про те, що сталося, назвала її дурною й нерозумною, й саме такою Люда себе й відчула, коли зрозуміла, що упустила такий шанс.

— Квартиру краще б попросила. Не збіднів би твій художник.

Марина захоплення матері також не розділяла.

— Живемо, як безхатьки. Спільна кухня, туалет, душ. Вічні гулянки у сусідів. Друзів нікуди покликати, а хлопців тим більше. Засміють.

Люда ображалася.

Не розуміла її ні мати, ні донька, або не хотіли розуміти. Але з першою вона рідко спілкувалася, а от з донькою доводилося миритися. І чим старшою ставала Марина, тим більше траплялося між ними скандалів.

А вже коли у доньки з’явився цей Вітька, хай йому грець, Марина зовсім ошаліла.

— Я навіть запросити його не можу! Ніколи мені заміж не вийти! Помру в цих злиднях, як стара діва. А все з твоєї вини. Краще б ти тоді у того Гліба квартиру просила. Рація була в бабусі. Там хоч самі собі господарями жили. Червоніти перед людьми не довелося б.

Довго біснувалася донька. Нарікала на своє життя й ніяк не могла потішитися тому, що в неї є.

— Як, маючи стільки прадідів за спиною, не мати, як мінімум, двадцяти квартир зараз? Як можна давати життя дитині, не підготувавши їй квадратні метри?

— А Вітька твій що? У нього теж усе погано з житлом? Що ж він тебе до себе не забере? – Ображено відповідала Марині Люда.

Спеціально гостре питання поставила, знала вже відповідь. Мати Вітьки, фіфа без копійки, незлюбила Марину з першого погляду. Свого ставлення не приховувала й за словами не стежила.

— Обличчя солодке, фігуриста дівка, та ще й безбатченко, – сказала вона прямо за столом під час знайомства, – така гуляти на стороні буде.

— По собі судите? – Обурилася Люда, вирішивши заступитися за доньку.

— Волоцюг мені тут ще не вистачало, – образилася сваха. – Правду кажу. Чи мозків синові вистачить… прислухається.

— Зрозуміло. Хто чим наповнений, те й проектує.

— Одне те, що ми знайомимося з вами в моїй квартирі, говорить вже про дуже багато чого, – відповіла жінка.

Марина розплакалася.

Вітька, шикнувши на матір, вивів наречену з-за столу. А Люда залишилася сидіти. Згадала свою матір. Та, теж та ще виразка. Ні за словами не стежить, ні з почуттями людей не рахується. Так що сваха не налякала.

Втім, воно може й добре, що та так себе повела. Відразу видно, хто перед тобою сидить.

Відгородитися й спілкування скоротити. Викреслити людину зі свого життя й забути про неї. Люда вже проходила цей етап зі своєю матір’ю, так що й Марина впорається.

Молоді стали думати, де б їм з’їхатися.

Незважаючи на страхи й комплекси доньки, життя в гуртожитку Вітьку не налякало. Навпаки, він був радий і цьому. Але тут на горизонті замаячила інша проблема.

Молодим ніде було дати волю гормонам і насолодитися вночі товариством один одного. Тут і згадали про бабусю, яка на той момент сприймалася ледь не ворогом.

Катерина, яка звикла жити одна, онуку з чоловіком зустріла нормально. Але не втрималася, щоб не уїдливо висловитися з приводу ситуації.

Але й тут її швидко осадили.

— Моя частка тут є. Не даси їм жити, на розподіл рахунків подам, а там заселю якогось пройдисвіта, тимчасову прописку оформлю, – пригрозила Люда своїй матері й мимовільно оголосила тим самим війну.

Перший час Вітя з Мариною жили нормально. Зачинялися у своїй кімнаті й уваги на бабусю не звертали, хоча та намагалася налагодити контакт. Жили з нею, як сусіди.

По суті, квартира перетворилася на комуналку. Нічим не краще гуртожитку, у якому жили. Кухню, туалет, ванну доводилося ділити з бабусею.

Катерина, щоб вижити молодих, почала шкодити. Не змивала за собою, наводила безлад на кухні, залишала бруд, вмикала на всю гучність музику.

Марина з Вітькою все терпіли. Усе ж ділити кімнату удвох куди приємніше, ніж утрьох. А також була мета накопичити на власне житло.

Люда, щоб втішити доньку, намагалася заспокоїти її:

— Рано чи пізно, квартира тобі дістанеться. Так чого ж вам мучитися? Винайміть житлоплощу й живіть собі, а там видно буде, що й як…

— Я зараз хочу жити, а не чекати, коли вона помре. А платити за орендовану квартиру величезні гроші взагалі дурно. Бідніти, поки інші багатіють.

І знову почалися нескінченні звинувачення. Скарги на долю. Марина дивилася на ровесниць, у яких вже були свої квартири, машини, хороший стабільний заробіток і зовсім не помічала тих, хто, як і вона, намагається вижити в тих умовах, що є.

Але Люда вже на неї не ображалася.

Хіба можна злитися на людину за те, що вона мріє жити, як усі? У своїй квартирі, зі своїм чоловіком.

Хіба вона не поводилася так само зі своєю матір’ю, не бажаючи ту навіть вислухати й сприймаючи всі її слова вороже?

З кімнати знову пролунала гучна музика. Люда, вириваючись із спогадів, змахнула з плечей невидимі пилинки й встала.

«Пора».

Мати сиділа на дивані з пультом у руці. Побачивши Люду, додала гучності, показуючи свій протест. Посеред залу на чотирьох стільцях стояла дерев’яна труна.

Від побаченого стало не по собі, по тілу Люди пробіглися мурашки, й вона мимовільно поїжилася. Катерина, помітивши переляк в очах доньки, тільки посміхнулася й щось сказала. Розчути її не вдалося.

Катерина клацнула пультом, і екран згас. У кімнаті запанувала тиша.

— Навіщо? Для чого ти це все робиш? – Запитала Люда матір. Катерина відвернулася.

— Ви ж усі цього й чекаєте.

— Чого?

— Моєї смерті, – відповіла вона з образою у голосі. – Заважаю я всім: тобі, онуці, Віті цьому… Чоловікам своїм заважала. Ось і подумала, може мені й пора туди… – Катерина вказала на стелю. – Труну купила, щоб не кремували. Гроші залишу, вже поваж мене хоч раз. Не полінуйся.

Люда відчула неприємний клубок у горлі. Напевно, мама чекала, коли її почнуть відмовляти. А інакше навіщо ця провокація?

— Добре. Одяг підготуй.

— Який?

— У чому ховати тебе будемо, – намагаючись контролювати голос, вимовила Люда. – Краще тобі сьогодні віддати Богу душу. Завтра все-таки у Вітьки свято. Двадцять п’ять років йому. А що… Ти краще ось прямо зараз лягай. – Люда підійшла до труни й відкинула кришку.

Катерина ковтнула й відвернулася.

— Ну… Давай, вперед. Я допоможу тобі залізти. – Долоні спітніли, кришка труни вислизнула й захлопнулася. Жінки здригнулися.

Люда, ледь стримуючи сльози, опустилася на підлогу.

Заплющила очі й зажмурилася, намагаючись не розридатися. «За що мені це все? Що за життя таке?» Катерина, завжди стійка й груба, несподівано схлипнула.

— Йди геть.

Люда не зрушила з місця, а мати все продовжувала ридати.

І від її сліз на душі стало ще огидніше. Більше стримуватися не було сил. Ридали довго. Не розмовляли. Та й слів не було. Що тут скажеш. Немов колективно збожеволіли.

Одна труну собі замовила, друга залізти туди запропонувала. Так собі провокативна терапія. Агресивний спосіб достукатися до людини, яка давно зачинила двері. Ну, а що ще вона могла?

Як боротися з матір’ю, яка нікого не чує й нічого не говорить. Тільки шкодить і шкодить. Точно не стара мудра жінка перед нею, а розпещений підліток.

Першою здалася Катерина.

— Я жити хочу, – витерши почервонілі очі, вимовила досить тихо. – І не ворог я вам. Самі мене такою зробили.

Люда розчула кожне її слово, але відповідати не стала.

— Йди геть. Не буду більше витворяти подібне, – пообіцяла мати. – Поїду. Живіть тут. Радійте.

Але Люда не зрушила з місця. Подивилася на дерев’яну труну, а потім на матір. Несподівано дійшло. І це усвідомлення було найгірше.

Катерина теж намагалася до неї докричатися. Тільки методи у неї інші. Незвичайні. І труна ця тому прямий доказ.

А може й не треба було з матір’ю боротися. Може, треба було спробувати її зрозуміти?

Адже двері Люди для матері теж були давно зачинені. Тоді чим вона краща? І доньку свою проти неї мимовільно налаштувала…

— І куди ти поїдеш? – Голос Люди охрип.

Катерина втомлено зітхнула й відвернулася. Нікуди їй було йти. Одна сама у себе залишилася. І винити нікого.

— Може, до мене? У гості… – Люда запропонувала невпевнено. Знала, що мати відмовить. Ніколи Катерині не подобалася та кімната в гуртожитку. Завжди вона зневажала доньку за рішення жити окремо. Показуючи свій характер, навіть не потрудилася її хоч раз відвідати.

Втім, заради справедливості, на неї там не чекали. Люда, переборовши себе, все-таки вирішила зробити ще один крок назустріч. Набридло ворогувати й плекати свої образи. Адже сама не краща.

Тоді кого судить? Власну матір?

— Може й до тебе, – Мама посміхнулася. – Давно час подивитися, як ти живеш. Там добре? Люда видихнула з полегшенням. Вставши з підлоги й присівши до матері на диван, взяла її руки у свої.

— Дуже. Поруч є сквер… Розбиті палісадники. Влітку садять квіти, дуже красиво. Особливо ввечері, коли спека спадає й запалюються ліхтарі…

Катерина прикрила очі. Вона не слухала, що говорить донька.

А насолоджувалася тим, що вони зараз поруч. Лід рушив, і вона змогла до неї «докричатися», хоч і обраний спосіб її зовсім не красив.

Ось такою не легкою історією з нами поділилися, про біль та спроби порозуміння між близькими людьми через довгі роки ворожнечі. А ви, любі читачі, змогли знайти в собі сили зроби перший крок через довгі роки?