Дочка каже, що я погана бабуся, нещодавно я посварилася з нею через те, що не хочу сидіти з онуками

Я прожила нелегке, але щасливе життя. Мені 55 років. Досі працюю, чоловік на пенсії і дуже хворіє. Маю двох онуків — п’ять і сім років. Я свою дочку народила у двадцять років і виховала її без допомоги бабусь та дідусів. Наші із чоловіком батьки жили далеко.

Чоловік був військовослужбовцем, тож ми часто переїжджали. У мене самої завжди вистачало часу і на дітей, і на чоловіка, і роботу. Якось крутилася і все встигала, хоч дуже втомлювалася.

Зараз моїй дочці 35 років, вона ніде не працює. Раніше я ніколи не відмовлялася допомогти з онуками, було тільки на радість. Вони часто ходять у гості до друзів і без дітей або виїжджають на якийсь відпочинок, і вечорами діти залишаються зі мною. І ніхто не зважав на той факт, що я після роботи і теж втомлююся.

У мене вікова гіпертонія, вдома хворий чоловік і домашній клопіт. Деколи і до кухні немає сил дійти. Нині дочка просто поставила мене перед фактом, що вони їдуть на два тижні у відпустку, а онуки залишаються у нас. І тут я не витримала, сказала, що в мене теж має бути відпочинок! Все життя зі мною ніхто не рахувався, і мені це набридло.

Батьки мого зятя живуть із нами в одному місті, але чомусь вони дуже рідко беруть онуків до себе. Я сказала, що втомилася, нехай вирішують це питання якось самі. Дочка сильно образилася і сказала, що я егоїстка. Це я егоїстка? Як мати я дала їй все, що могла, намагалася їй ні в чому не відмовляти, в межах норми, звичайно. Просто не хотіла, щоб вона почувала себе гірше за інших дітей.

До цього я ніколи не відмовляла у проханні посидіти з дітьми. А варто було раз відмовити, і я тепер погана. Я начебто й відчуваю докор сумління, але все одно не хочу цього разу сидіти з онуками. У мене вже вік такий, то поперек схопить, то тиск підскаче, а поряд бігають малі та гучні діти, яким увага потрібна.

Втомилася я дуже, думаю, що настав час «пожити собі». Але моя дочка, мабуть, так не вважає. Я хотіла нормально сісти з нею і поговорити, може вона мене зрозуміла б по-людськи. Але тепер вона навіть чути нічого не хоче. Чоловік начебто розуміє і підтримує мене, але в цьому конфлікті вирішив дотримуватися нейтралітету і не хоче втручатися.

Думаю, дочка згодом зрозуміє мене. Але мені хочеться пояснити їй, чому я так вчинила. Хочу побачити розуміння зараз, а не коли у неї будуть дорослі діти та онуки. Ну, в чому я тут не права? У тому, що вважаю, що все, що я мала дати своїй дитині, я вже віддала? Я все розумію, але ж є якісь межі.

Чому моя дочка не хоче зрозуміти, що цей період її спілкування з дітьми найцінніший, а вона намагається відгородитись від них. Потім шкодуватиме, та пізно, не повернеш жодної миті. Я колись дивлюся на фотографії, де дочка була маленькою, потім дитячий садок, школа, часто плачу за втраченими моментами. Весь час була зайнята.

Хочу дізнатися думку інших бабусь, хто як би вчинив у цій ситуації. А то якось не хочеться почуватися найгіршою бабусею на світі.