Дочка на дзвінки не відповідала, а дзвонити свекрусі я не хотіла, але все ж таки не витримала і через два тижні поїхала до них, думала, що поговоримо, все обговоримо, сподівалася, що за цей час вона теж зробила хоч якісь висновки

Дочці Лесі п’ятнадцять років, а синові Денису дванадцять. Любимо ми їх однаково, але ось донька чомусь вирішила, що їй менше приділяється уваги.

Останнім часом не слухається, почала грубити, сидить у своїй кімнаті в навушниках, слухає музику, іноді до неї не достукаєшся. Дочка нічого не хоче допомагати по дому, до магазину сходити не допросишься, залишає після себе немитий посуд.

У її кімнаті такий безлад, що іноді не витримую, починаю лаяти, вимагаю, щоб зробила прибирання, але марно. Одного разу я зі злості, каюсь тепер, що не стрималася, викинула всі її речі на підлогу і змусила скласти в шафу, але виявилося, що чистий одяг перемішаний з брудною білизною, і я так розсердилася, що образила її.

Вона одяглася і пішла зовсім із дому. Я намагалася зупинити її, просила вибачення, але дочка сказала, що вона мене ненавидить.

Я ще сподівалася, що вона повернеться увечері, але потім зателефонувала мама її подруги і сказала, що Леся у них, щоб я не переживала. Мені було соромно перед нею, її дочка вдома, а моя пішла і тепер у них.

Але все одно вдячна, що зателефонували та прихистили дочку. Коли чоловік поїхав за нею, Леся категорично відмовилася повертатися і вирішили, що вона поживе у бабусі, моєї свекрухи, яка, звичайно ж, послухавши внучку, стала звинувачувати нас у всьому: «не можете до дитини знайти підхід».

Дочка на дзвінки не відповідала, а дзвонити свекрусі я не хотіла, але все ж таки не витримала і через два тижні поїхала до них, думала, що поговоримо, все обговоримо, сподівалася, що за цей час вона теж зробила хоч якісь висновки. Леся ще була в школі, а на моє запитання, як вона, свекруха повела мене у ванну і показала в мисці намочену Лесину білизну, сказавши: «Лежить вже дня чотири, я сто разів говорила, щоб попрала, але вона сказала, що сама знає, що їй робити».

Свекруха знову почала мене звинувачувати, що не навчила нічому, що втратила дитину. Що я могла їй відповісти, я знаю, що винна сама, все часу немає на нормальне спілкування з дітьми, одягнені та нагодовані та добре.

А виявилося, що цього мало, і як тепер налагодити стосунки з донькою, поговорити так, щоб вона знову не образилася, а зрозуміла, що хочу їй тільки добра. Чи це перехідний вік?