«Доки не з’являться родичі, пес житиме з нами». Костянтин сів навпочіпки й простягнув Пірату руку. Пес одразу ж відреагував, поклавши лапу зверху. — Чудово, уживемося, — засміявся Костя і додав. — Якщо не будеш їсти мою їжу й спати на моєму ліжку

— Чесно? Набридла вже ця твоя тітка, гірша від тієї редьки. Що ти її пускаєш, та ще й годуєш? Довго вона в нас ошиватиметься?

Костянтин вийшов із кімнати, щойно Лариса Андріївна пішла. Сидів до останнього, вдавав, що дуже зайнятий.

Марина подивилася на чоловіка, примруживши очі, і покликала на кухню.

— Ходімо, голодний, нагодую. Що, тобі шкода тарілки їжі? Тим більше, їжа не твоя.

— От саме, не моя. Що там у нас на вечерю? — Костянтин демонстративно відчинив каструлю й зазирнув усередину.

— Тобі салат і курка. Два дні залишилося їй ще лікуватися, вже потерпіть.

Костя потер руки й сів за стіл.

Пес Пірат теж пришкандибав на кухню.

— От бачиш, собаці теж не подобається ця твоя Лариса Андріївна.

Тітка й справді була не дуже приємною особою, зі скрипучим, абсолютно не відповідним її милій зовнішності, голосом. Часто вона вдавала з себе люблячу й турботливу, але насправді такою не була.

Усе це робилося лише для власної вигоди. І оскільки відмовляти родичам Марина не звикла, тітку приймала.

Колись, будучи студенткою, Марина проїздом зупинялася в неї на два дні. Тепер прийшла її черга допомагати.

Тітці потрібно було годину-півтори десь перечекати, поки не приїжджав племінник і не забирав її додому. Вона проходила лікування в лікарні на денному стаціонарі й вирішила, що щоденні годинні поїздки туди-назад вона перенесе стійко.

Наприкінці лікування, звісно, їй усе набридло, вона багато насуплювалася, скаржилася, доки гостювала в Марини. Почала навідуватися щодня, обов’язково вечеряючи перед дорогою.

Марина з Костянтином жили у великому місті вже три роки, взяли квартиру після весілля в іпотеку в тихому спальному районі. А оскільки від лікарні до їхнього будинку було недалеко, тітка вирішила чекати племінника з роботи в родичів.

Марина працювала вдома, тому до приходу чоловіка й тітки була вже більш-менш вільна. Коли тітка без попередження прийшла вперше, Марина лише мило усміхнулася.

Всякі ситуації бувають, що ж тепер одразу скандали влаштовувати, і племінниця тітку впустила.

Уже за столом, коли пили чай, і Лариса Андріївна поскаржилася, що голодна і з’їла б зараз щось суттєве, крім чаю з бубликами, Марина раптом згадала, чим годувала її в студентстві тітка.

Марина по дорозі зайшла в магазин і купила коробку дорогих цукерок, печиво і пачку доброго чаю. Тітка гостинці прийняла, мило усміхнулася й посадила за стіл.

Перед Мариною одразу ж з’явилася тарілка із супом і розмоклими в ньому шматочками хліба або сухариками.

Марина змогла з’їсти лише дві ложки й більше до супу не доторкнулася. Він явно був кислим, не першої свіжості.

— Ой, Мариночко, що ж ти суп не їси, мої собачки його добре їдять.

Марина відчула, як суп став у неї в горлі, і нестерпно захотілося пити. Після цього Марина їла в тітки все з особливою обережністю, з оглядкою.

Зате дві дворові собаки тітоньки, що жила у власному будинку, із задоволенням кидалися на їжу й учорашній суп.

Спогади ці були такі свіжі, що Марина, відчинивши двері холодильника, тепер, коли тітка була в неї в гостях, раптом узяла два контейнери, що стояли окремо, і запропонувала тітці дві половинки від різних котлет і вчорашні відварені ріжки з підливою або борщ.

Тітка обрала друге, а потім дуже хвалила Марину, дивуючись, як смачно та готує.

Марина поклала чоловікові вечерю, подивилася на пса й запитала:

— Гуляти підемо?

Пес, немов розуміючи, підвівся і попрямував коридором до дверей.

Пірат доживав свій вік, але був розумним і вихованим псом дворової породи, у якого в предках явно були вівчарки. Він даремно не гавкав, знав команди й відповідав взаємністю людям, у яких тепер жив.

З’явився в родині Марини Пірат зовсім недавно, несподівано. Ніхто й подумати не міг, що в домі житиме якась тварина, тим більше собака, дорослий собака, але доля розпорядилася інакше.

Клавдія Семенівна, сусідка по сходовому майданчику, жила в сусідній однокімнатній квартирі поруч із Мариною. Вони часто зустрічалися вранці або ввечері, коли літня жінка вигулювала пса.

Пірат довірливо притуляв до долоні Марини свій вологий ніс і давав себе погладити. Сусідки розмовляли про все, що могло цікавити їх обох, обговорювали ціни в магазинах, прибирання під’їздів і прибудинкової території, погоду.

Марині Клавдія Семенівна подобалася: жінка не була нав’язливою, не чіплялася, знала, коли потрібно завершити розмову, а коли й не починати її. Вона чудово зчитувала настрій сусідів, тому подобалася всім.

Клавдія Семенівна жила одна, тому пес був для неї не просто вихованцем, а другом. Уже потім Марина зрозуміла, що, виховавши Пірата, сусідка вклала в нього свої найкращі якості. Тільки собака не розмовляла, а так усе розуміла.

В один із днів, уранці, Марина звернула увагу, що пес скавчить біля дверей, чого раніше не було. А коли Марина підійшла ближче, він зайшовся гавкотом.

Марина подзвонила в двері й прислухалася, але гавкіт пса заглушав усе. Марина дістала телефон і зателефонувала сусідці, подумала, що та залишила собаку вдома й пішла, але дзвінок телефону явно було чути в квартирі.

Марина повернулася додому й узяла ключ, який сусідка дала їй про всяк випадок.

У квартирі було тихо, тільки Пірат снував під ногами й вів Марину в кімнату.

Клавдія Семенівна сиділа на ліжку в нічній сорочці, однією рукою тримаючись за спинку панцирного ліжка, а іншою — за серце. Марина одразу ж почала набирати номер швидкої допомоги й швидко підійшла до жінки.

Швидка допомога, що приїхала, одразу ж забрала Клавдію Семенівну до лікарні. Біля під’їзду лікар попросив Марину потримати собаку й дати свій номер телефону. Пірат весь час метушливо крутився в ногах і скавчав.

Коли карета швидкої допомоги поїхала, пес загавкав і потягнув Марину, яка тримала його за нашийник, слідом за автомобілем. Марина ледве його втримала.

— Так треба! — сказала вона, і пес, почувши цей заспокійливий тон, завмер.

Увечері Марині зателефонували й повідомили, що сусідки не стало, запитали, чи не знає вона координат родичів Клавдії Семенівни. Марина не знала.

Пірат лежав на килимку біля дверей, поклавши голову на лапи. Коли Марина відчинила двері, він навіть не відреагував.

Марина сіла на стільчик перед собакою й кілька хвилин говорила. Більше згадуючи сусідку, якою вона була доброю, чуйною. Намагалася не видавати голосом переживання, але голос тремтів. Їй здавалося, що пес усе розуміє. Марина погладила його й, узявши повідець, запропонувала йому прогулятися.

Марина забрала лежанку Пірата й миски до себе в квартиру, поставивши чоловіка перед фактом:

«Доки не з’являться родичі, пес житиме з нами».

Костянтин сів навпочіпки й простягнув Пірату руку. Пес одразу ж відреагував, поклавши лапу зверху.

— Чудово, уживемося, — засміявся Костя і додав. — Якщо не будеш їсти мою їжу й спати на моєму ліжку.

Марина одразу ж цмокнула чоловіка в щоку на знак подяки.

— Ти почекай радіти, — закивав чоловік. — От побігаєш із ним у будь-яку погоду на вулицю, заспіваєш, наша жаліслива. Я пас. Ти дала притулок, ти й відповідаєш за нього.

Пірат немов зрозумів, що зараз вирішується його доля, і подивився на Марину. Вона підморгнула псу.

Минув тиждень.

Появи родичів Клавдії Семенівни чекав тільки Костя. Марина вставала рано вранці, щоб вигуляти пса, і чоловіка це дико дратувало.

Жінка, що з’явилася — висока, у темно-сірому пальті, повідомила, що собака її не цікавить.

Марина нічого не сказала. До Пірата вона вже більш-менш звикла. Така відповідь родичів була передбачуваною, швидше, зворотне дуже сильно здивувало б Марину в цій ситуації.

Єдине, що зараз було важливо — пес дуже погано їв.

У квартирі Клавдії Семенівни не було жодного натяку на сухий корм для собак, тоді Марина зрозуміла, що годувала його сусідка тим, що їла сама.

Кілька разів пса вдалося нагодувати їжею, що залишилася в холодильнику в колишньої його господині, а потім холодильник довелося відключити й помити.

Марина перепробувала все, поки не стався один цікавий випадок. Вона вже збиралася виводити Пірата гуляти, як побачила невисоку повну незнайомку років п’ятдесяти з пакетом біля дверей сусідської квартири. Пірат завиляв хвостом, відчувши знайомий запах і впізнавши жінку.

— Дорбидень, ось це так. А що це Пірат з вами? Де Клавдія Семенівна?

Марина розповіла, що сталося, а невисока жінка, явно здивована такою новиною, мовчки простягнула Марині пакет.

— А я думаю, чому вони не приходять по їжу, а воно, бачиш як… — Жінка замовкла. Потім продовжила. — Я працюю в їдальні, тут недалеко. Клава щомісяця мені трохи грошей давала, а я їй залишала їжу Пірату.

Він же більше нічого не їсть, крім їжі з їдальні. До нас пес прибився років десять тому, я його тоді почала підгодовувати, взимку це було. А потім Клавдія Семенівна його і забрала, пошкодувала. Ви адресу запишіть і приходьте щодня ввечері після сьомої, їжа чекатиме на нього, моя зміна чи ні, неважливо, усі там Пірата знають.

— А гроші, скільки я вам буду винна? — одразу ж запитала Марина.

Жінка махнула рукою.

— Я не можу за чужий рахунок, — заперечила Марина.

— Що ви, я з вас ні копійки не візьму. Ви собаку утримуватимете, ми годуватимемо. А вам дякую, що дали притулок псу, — жінка погладила Пірата по голові й потріпала за вухом. — Якби не ви, на вулиці б опинився.

Марина подякувала жінці, записала адресу й згадала, що проходила якось повз цю будівлю, зрозуміла, де розташована їдальня.

Після прогулянки Марина дістала з пакета кілька контейнерів і відчинила їх.

— Знаєш, Пірат, я вже хочу теж мати такого кухаря в знайомих, — Марина вдихнула запах їжі, прицмокуючи.

В одному контейнері була гречка з гуляшем, у другому — котлета з ріжками й підливою, а в третьому, найбільшому контейнері, — борщ.

Пірат обрав гречку й із задоволенням її з’їв.

Наступного дня, коли в гості несподівано прийшла тітка, Марина відчинила холодильник і, побачивши там контейнери, призначені Пірату, замислилася.

«Увечері йти по свіжу порцію. Це явно він не з’їсть за кілька годин». Марина запитала в Лариси Андріївни, що вона буде: котлети з ріжками чи борщ?

Та відповіла, що суп на вечерю не їсть, і Марина розігріла їй друге.

Пірат прожив у Марини й Кості ще два щасливі роки, залишивши по собі найкращі спогади.

Марина з Костянтином та Піратом стали справжньою родиною, і як часто буває, найближчими нам стають не родичі, а ті, хто з’явився у нашому житті завдяки випадковості, з добрим серцем і щирою душею.

А які зворушливі історії про дружбу між людьми та тваринами є у вашому житті, дорогі читачі?