Донечко, – прийшли до мене мама з сестрою на важливу розмову, – твою племінницю треба вчити. У Ірочки грошей немає, а у вас із чоловіком відкладено. Дайте сестрі в борг, Віру треба влаштувати на платне відділення

Ми з сестрою двійнята, але ніколи не були схожі ні зовні, ні за характером. Батька не стало, ледь нам було по 5 років. Та й до цього тато примудрявся жити собі на втіху і погулювати. Тож виховувала нас одна мама.

Ставилася мама до нас абсолютно однаково, ні одну не виділяючи. Ми з сестрою були не дуже дружні, так іноді буває, вчителі, оточуючі, всі так і хотіли нас порівняти. А ми змагалися.

— Вам треба і в житті разом триматися, і після школи вступати в один і той самий вуз, – повторювали вчителі, – в обох чудові успіхи в хімії та біології.

Але вступати після школи в один інститут ми не погодилися, я пішла вчитися на лікаря, а Іра, моя сестра, пішла до педагогічного, тепер біологію і хімію викладає.

— Мамо, я виходжу заміж, – сказала Іра після закінчення інституту, – випередивши мене на рік, мені ж треба було вчитися 6 років.

Відправили сестрі весілля, а через два роки зібралася будувати сім’ю і я. І так вийшло, що діти в нас з’явилися на світ в один і той самий рік. Тільки у мене був син Тимофій, а в сестри – дівчинка, назвала вона її Вірою, на честь нашої мами.

І ось тут і з’явилася у мами манера нас порівнювати і розділяти.

— Вірочка така тямуща росте, – воркувала мама над онукою, – хлопчики ж розвиваються пізніше, твій тільки й уміє, що все рвати й ламати.

Містечко в нас маленьке. Мені з чоловіком, як молодим фахівцям-медикам дали в тимчасове користування житло, а сестрі довелося спочатку винаймати квартиру, а пізніше, як стало можна, вона взяла іпотеку. Не сперечаюся, їй довелося важче, ніж нам, я не заперечувала, що мама допомагає сестрі грошима, але ставлення до онуків мене ображало.

— Вірочку із собою візьму на дачу, – говорила мама, – нехай Іра відпочине. Ні, Тимошу не візьму, він спритний занадто.

Хоча мені з чоловіком допомога мами з дитиною була дуже потрібна. Іра два місяці влітку була у відпустці, а в нас із чоловіком суцільні добові чергування, Тимофія доводилося залишати одного, контролювати телефоном.

Наші з сестрою діти пішли вчитися в одну школу і в один клас. Тільки мого сина весь час сварили, а Вірочку нахвалювали, напевно тому, що Іра на той час стала завучем школи.

— Мамо, – говорив мені Тимофій, коли підріс і почав розуміти, що і як у житті буває, – Віра – справжня зубрила, трохи вбік, і вона не відповість на запитання. Стоїть мямлить, а їй п’ятірки ставлять, мовляв, перехвилювалася дівчинка. І в контрольній у нас помилок стільки ж, але в мене трійка, а у Віри – п’ятірка з мінусом.

Час минав, діти росли, побутові проблеми вирішувалися. Сестра виплатила іпотеку, але мама за звичкою вважала її життя важким і допомагала вже з пенсії.

— Вірочка наша, на золоту медаль іде, – захоплювалася мама, – молодець дівчинка!

— Не йде, а її за вуха тягнуть, – уперто казав Тимофій.

На що бабуся відповідала, що він заздрить успіхам сестри. Усе показали випускні іспити. За результатами ЗНО Віра набрала на один-два бали вище за мінімальний поріг. Зате на випускному її вшановували і хвалили, як єдину золоту медалістку в школі.

Наш син склав іспити цілком пристойно, задумавши стати лікарем, як батьки. І в інститут за своїми балами він проходив на бюджет. А ось із Вірою сестра намучилася.

— Інститути встановили в себе свої мінімальні пороги, – плакала сестра в нашої мами, – у нас у кількох вузах навіть документи не прийняли.

Мама обурювалася і хитала головою, а я мовчала, навіщо щось казати, все й так зрозуміло. На бюджет Віра не пройшла нікуди.

— Донечко, – прийшли до мене мама з сестрою на важливу розмову, – твою племінницю треба вчити. У Ірочки грошей немає, а у вас із чоловіком відкладено. Дайте сестрі в борг, Віру треба влаштувати на платне відділення.

Іра не здавалася, доньку вона вирішила відучити на договірних умовах, та ще й у престижному виші. Грошей була потрібна сила-силенна. Іра божилася, що вони з чоловіком нам усе повернуть, і я здалася, розкрила свій тайник.

А на четвертому курсі, Віра змінила свій номер телефону, була вже в цікавому положенні і вчитися далі відмовилася, у неї навіть на платному відділенні були суцільні борги за заліки та іспити.

Я злилася, гроші й у нас у сім’ї зайвими не були, тим паче, що віддавати нам їх так і не почали.

— Давайте збирати Вірочці грошенят на весілля, – радісно пищала мама, – треба ж, я до правнука доживу!

І ось тут я відмовилася гроші на весілля давати.

— Я, – кажу, – уже оплатила Вірі її навчання в інституті, грошей мені за неї ще не повернули, тож весілля “залетівшої недоучки” я оплачувати відмовляюся. Нехай розписується по-тихому і роботу шукає, хоч декретні заробить.

Що тут почалося!

— Так як ти можеш? Це ж твоя рідна племінниця!

— Можу, – відповідаю, – у мене і син рідний є, тільки про нього рідко згадують і тітка, і бабуся. А мені йому треба з житлом проблему вирішувати, тож гроші ми з чоловіком збираємо для свого сина.

Посварилися ми з ріднею вщент. Іра взяла кредит на весілля, а через два роки чоловік від племінниці втік. І залишилася вона на орендованому житлі, без освіти, та ще й із дитиною.

І знаєте, що зробила наша мама? Вона переписала свою квартиру на Віру, а сама тепер живе на дачі, у невлаштованому будиночку, що продувається.

А коли ми з чоловіком приїхали й подивилися, що можна зробити, щоб будиночок став комфортним, мама сказала:

— А я знала, що роблю, ви б мене не кинули і ремонт будинку все одно б оплатили. Тож, як не крути, а доведеться тобі, донечко, розщедритися, щоб Вірочка добре жила.

Я розвернулася і пішла в машину. Ні гривні, ні копійки я не дам на ремонт цього клятого будиночка, мною і так досить довго користувалися. Віра з немовлям живе в маминій двокімнатній, тож в моєї мами є де жити.

Не на вулиці залишилася!