Донька Діана і зять Віктор салат притягли, піцу й суші замовили та торт великий. Бабуся морсу смачного наварила. Усе, як хотіла Світланка, адже це її іменини. Та й Максимко, її менший братик, теж усе це полюбляє

День народження Світланки святкували у квартирі дідуся й бабусі. Всім родичам так було зручніше.

Донька Діана і зять Віктор салат притягли, піцу й суші замовили та торт великий. Бабуся морсу смачного наварила. Усе, як хотіла Світланка, адже це її іменини. Та й Максимко, її менший братик, теж усе це полюбляє.

Потім донька Олеся з чоловіком Костянтином та синами Дмитриком і Віталиком прибули.

Радості не було меж. Світланка, Максимко, Дмитрик і Віталик дружать і люблять гратися разом.

Бабуся з дідусем їх усіх на дачі влітку приймають. Там і ровери є, і батут, і басейн на подвір’ї, і річечка поруч. За хвірткою майже одразу ліс починається.

За весь день онуки так набігаються, що ввечері тільки доплентаються до своїх ліжечок — і сплять. Всі четверо просто обожнюють у бабусі й дідуся влітку на дачі жити.

Ось і сьогодні Віталик запропонував:

— А давайте у бабусі з дідусем разом заночуємо?

У всіх аж очі загорілися:

— Давай! Тільки раз ти, Вітасику, придумав, ти й проси дозволу!

— Бабусю, дідусю, а можна? — Віталик почав, решта підхопили, почали просити усі разом залишитися.

Але бабуся з дідусем ні в яку:

— Та куди ж вас усіх в нашій маленькій квартирі спати вкладати? Чекайте, дача вже скоро, ось там і будете разом!

Світланка, Максимко, Дмитрик і Віталик засмутилися, настрій упав.

Діана подивилася на них і каже чоловікові:

— Вітю, та давай нехай у нас усі ночують, подивися, як хочуть! У Світланки ж іменини!

— Дарма ти, доню, пошкодуєш! — переконувала її Любов Іванівна, але Діана не передумала і повела радісних дітей до себе:

— Та годі вже, мамо, нехай поспілкуються! Тим більше ми тут недалеко живемо.

Дійшли швидко, місце всім знайшлося. Менших, Максимка і Віталика, внизу на двоярусному ліжку поклали. Дмитрик, старший, нагорі, а Світланка на надувному матраці. Діти були в повному захваті!

На ранок Діана вийшла на кухню і очам не повірила — стопка млинців на столі, накрита мискою, була майже вся з’їдена!

Миска з’їхала, пів млинця з тарілки звисало. Наче хтось поспіхом їх тягав!

— Вітю, ти чи що з ранку такий голодний, що дочекатися не зміг, коли я млинці розігрію? — обурилася Діана.

– Мені що, знову тісто колотити і біля плити стояти весь ранок? Адже я вчора, коли Олесиних хлопчаків до себе забрала, казала, що в нас якраз млинців гора, сметана, варення є, згущене молоко, та рибка червона? Вікторе, зізнавайся, а то гірше буде!

— Діано, та я нічого не чіпав, ти ж бачиш, що я й не встав ще навіть! Поняття не маю, хто це? Може, домовик приходив до нас вночі вирішив тут поласувати, — пожартував Віктор.

— Який ще домовик? — розсердилася Діана.

Тут вони почули, що двері до дитячої скрипнули. Озирнулися і побачили, що з кімнати вийшов їхній менший син Максимко. І очі у їхнього Максимка круглі, як блюдця:

— Тату, мамо, я його бачив!

— Кого бачив?

— Домовика! — пошепки сказав Максимко й озирнувся, немов боявся, що той його почує.

— Це точно він, я його бачив! Він кошлатий, очі в нього червоним вогнем горять і він чавкає голосно! Мені бабуся розповідала, які домовики бувають. Але вона казала, що вони добрі, а цей був страшенно лячний!

Ти, мамо, більше на столі не залишай млинці та пироги, а то цей домовик до нас повадиться!

Я його вночі як побачив, жах як налякався і до Дмитрика на верхню полицю заліз і за ним сховався. Дмитрик великий, з ним не страшно!

— А що це в нас уночі було? — з дитячої кімнати вийшла заспана Світланка. — Я собі на тумбочку склянку з водою поставила, щоб вночі пити. А хтось її перекинув, я в туалет встала, послизнулася й упала. Довелося піжаму переодягати, ви що тут всі?

— Тааа-ак! — руки в боки стала посеред кімнати Діана. — Я, здається, починаю розуміти, чому бабуся з дідусем не хочуть усіх чотирьох онуків одночасно у себе ночувати залишати! Хіба з вами виспишся?

То ви теревенили до другої години ночі, потім потоп влаштували. Під ранок хтось у туалеті засів, я тільки з третьої спроби до туалету потрапила. Весь сон уже пропав.

Та ще й якийсь домовик у нас усі млинці з’їв, от тобі й маєш!

— Тітонько Діано, а мама за нами скоро приїде? — з дитячої вийшов перший гість — старший син Олесі Дмитрик.

— А ти що, дуже поспішаєш? Ми ще не снідали, ану всі в чергу вмиватися! — скомандувала Діана.

— Тітонько Діано, я ногу підвернув. Зі сну забув, що ліжко таке двоярусне і впав!

— Господи, ну з вами й справді здуріти можна! — зітхнула Діана. — Усього лише четверо замість двох, а клопоту наче вас десять чоловік. Ходімо, помажу маззю й еластичним бинтом замотаю. Треба ж обережніше! А де твій брат Віталик, Дмитрику? Він у вас завжди так спить довго?

— Та вони взагалі мене всі дістали! — Дмитрик незадоволено прогув, кульгаючи на праву ногу. — Серед ночі до мене нагору Максимко навіщось заліз, я через нього й ногу підвернув. Бо тісно було. А Віталик завжди спить довго, поки його не розбудять.

Діана пішла в дитячу, на нижній полиці двоярусного ліжка з головою вкрившись ковдрою спав Віталик.

— Вітасику, підйом, — Діана прочинила ковдру. — Ти чого такий кошлатий? А це що у тебе в руці, Віталику?

Віталик прокинувся й сів у ліжку, у руці в нього був недоїдений млинець.

— Мамо, так це він, мамо! — Максимко навіть зрадів. — Значить, це не домовик був, а Віталик! Це я в темряві налякався!

— Сам ти домовик! — образився Віталик. — Ти, Максимку, сам заснув, а мені навіщо ці жахи показував? Твій мобільник під ковдрою блимав і обличчя у тебе було, як у монстра.

Я заснути не міг на новому місці. А коли я не сплю, я їсти хочу. Ну і знайшов млинці на кухні. Їв, їв, спати захотів і з млинцем повернувся. А ти прокинувся, на мене витріщився і як мавпа до Дмитрика поліз нагору, такий дивний!

— Ну й переночували вчотирьох! — розсміявся тато Віктор. — Тепер мені ясно, чому бабуся з дідусем вас не залишили. Ну нічого, скоро літо, на дачі на другому поверсі звичніше, та й місця більше. Хоча там теж домовики живуть! — погрозив пальцем дітям Віктор.

Ех, як же чудово було в дитинстві ночувати разом із двоюрідними братами й сестрами. Теревенити до півночі, натягати під подушку цукерок і печива.

Розповідати одне одному моторошні історії про чорну руку. А потім прокинутися, коли всі вже сплять. І боятися до світанку.

А ввечері знову страшні оповідки… І чому бабусі й дідусі забувають, як це було весело в дитинстві!

Ця щира оповідка теплом проникає у серце, нагадуючи про безцінні та трохи шалені моменти дитинства, коли спільна ніч із кузенами перетворювала звичайну квартиру на казковий, хоч і розгромлений, табір.

Бабуся з дідусем виявилися мудрішими, знаючи, що дитяча радість часто обертається для дорослих ніччю без сну та ранковим безладом.

Хай живе дружба, навіть якщо вона коштує нічного відпочинку та сніданку!

А Ви пам’ятаєте свої нічні пригоди з братами чи сестрами? Чиї ж іменини були найвеселішими?