Доня просто сидить і малює, ні на що, не реагуючи, або збирає квіти в саду і перебирає пелюстки

Я також хочу поділитися своєю життєвою історією. Я десять років у шлюбі.

Маю двоє чудових дітей, хлопчик і дівчинка. Із сином всë добре, а з донечкою великі проблеми.

Вона відстала у розвитку, погано вчиться. Насилу іде на контакт.

Ми їздили до лікарів, вчителів та ходили до церкви. Але нічого не допомагає.

Я вже про що тільки не думала, але не знаю, що робити. Доня просто сидить і малює, ні на що, не реагуючи, або збирає квіти в саду і перебирає пелюстки.

Слухає дивні пісні без слів. Мене інколи просто ігнорує.

Поки вона була маленькою, було простіше, але нині її байдужість мене лякає. Мені просто страшно за неë і еë майбутнє.

Адже виховувати мені доводиться однією. Чоловік постійно у відрядженнях. Вдома буває рідко.

Та й це вже не та людина, яку я дуже кохаю. Він пробачає дітям все.

Постійно псує процес виховання. Я намагаюсь привчити дітей, що грубіянство це погано, він навчає їхнім прийомам рукопашного бою та іншим речам.

Дочка для нього «квіточка», а син «ведмежа». Для нього вони завжди малі.

На всі мої слова про те, що донечці треба лікуватися, він каже на мою адресу образами і кричить, що з дитиною все добре. Мені це набридло, і я звернулася до фахівців.

Нещодавно я відвідувала сімейного психолога. Я описала нашу ситуацію, і психолог заявив, що у мого чоловіка проблеми з психікою і що через це у дитини проблеми.

Цілком можливо, що це передалося на генетичному рівні. Я згадала різні ситуації, які відбувалися з нами.

І реакція чоловіка завжди була нестандартною. Він не відчуває страху від слова зовсім.

Я ніколи не бачила його засмученим. Часто він поводиться як маленька дитина. Дуркує і жартує.

Але в той же час в одну мить може перетворитися на шаленого звіра. Йому не знайомі ні жалість, ні співчуття, ні себе, ні іншим людям.

Друзів у нього немає, зрад за 10 років не було жодних. З родичами стосунки дуже погані.

Він був не потрібним сином. Всього, що у нього є, він досяг сам.

Психолог порадив мені поговорити з ним про лікування. Чоловік прийшов у сказ.

Лаявся, ображав мене і психолога. Вимагав припинити та не вигадувати проблеми.

Зрештою, він образився і поїхав у чергове відрядження. Тепер я гадаю, що мені робити.

Або розлучитися з чоловіком, щоб він погано не вплинув на дітей, або сидіти і дивитися, як втрачаю дочку. Я вже не знаю, як бути.

Діти люблять свого батька, прагнуть з ним спілкуватися. Але, як сказав психолог, жити поряд із такими людьми, це теж саме, що жити на пороховій бочці. Мені зараз цінна будь-яка порада.