— Досить, Олеже. Досить. Мені не потрібен чоловік, якого виганяють з дому, а мати одразу ж намагається спихнути колишній дружині. Мені не потрібна свекруха, яка плете інтриги і маніпулює мною. — Ось саме тому, — продовжила я рівним голосом, — я прошу вас поїхати

Я прожила дванадцять років у статусі «вільна». Просто жила. Будувала кар’єру, виховувала дитину, подорожувала, зустрічалася з друзями, наново облаштовувала свій світ після розлучення.

І була цілком щаслива.

— Ось побачиш, ще зустрінеш того єдиного, — казала рідня, але в їхньому голосі вже чулися нотки втоми, а в очах читалося: «Ну коли ж ти вже опануєш себе, жінко?»

Я лише відмахувалася. Навіщо мені? Я вже там була.

А потім на горизонті зʼявився він. Мій колишній чоловік, Олег.

Ми розлучилися, коли мені було тридцять чотири. Без скандалів, без поділу майна (особливо не було чого ділити). Просто зрозуміли, що занадто різні. Він хотів тихої гавані, домашнього затишку і борщів за розкладом.

При цьому сам Олежик нічого робити не хотів. Приносив додому умовні три копійки, і крутися, дружино, як хочеш — забезпечуй родину.

А я хотіла світ, пригод і свободи. У результаті ми дали одне одному свободу, підписали папери й розійшлися. Без образ. Або майже без образ.

І ось, деякий час тому, він раптом написав мені в соціальній мережі. «Привіт, як справи? Побачив твою фотографію, добре виглядаєш».

Я здивувалася, але відповіла. Зав’язалося необтяжливе листування. Кілька разів зідзвонилися. Розмовляли про дрібниці: як змінилося місто, які фільми подивилися, чим займаємося.

Жодних натяків, жодних спроб повернутися в минуле. Або мені так здавалося.

І ось, два тижні тому, під час чергового дзвінка, я раптом бовтнула:

— Слухай, а може, заходь у гості? На чай, по-дружньому. Побалакаємо.

Навіщо я запросила? Досі не знаю. Напевно, вирішила розважитися. Або в мені прокинулася та сама ностальгія. Про яку так люблять говорити романтики.

Мені здавалося, що це буде легка, невимушена зустріч двох колись близьких людей. Які давно перегорнули сторінку.

Він погодився одразу. Без жодних «подумаю». — Чудово, Аню. Буду в суботу на третю, якщо тобі зручно.

Я погодилася. Цілий тиждень я подумки готувалася. Купила смачних пляцок, заварила свій улюблений чай. Уявляла, як ми будемо сидіти на кухні, згадувати смішні історії з минулого, сміятися. Легко й безтурботно. Як старі друзі.

Субота, за п’ятнадцять третя. Дзвінок. Я відчиняю двері з посмішкою, готова побачити його з букетом, може, з пляшкою. Або просто з посмішкою. А побачила Олега. І за його спиною… маму. Його маму.

У її руках — згорток, замотаний у кілька шарів харчової плівки. У його руці — ще один згорток, менший, і маленька коробочка.

Вони стояли на майданчику, як два пам’ятники моїй порушеній душевній рівновазі.

Мама Олега, Наталя Петрівна. Жінка, яка за часів нашого сімейного життя не втрачала нагоди вколоти мене з приводу й без.

Її присутність у моєму житті була одним із вагомих аргументів на користь розлучення.

— Привіт, Анечко! — пробасив Олег, входячи в передпокій. Його усмішка була широкою, але якоюсь… занадто вже впевненою. — А це мама. Вона тут пиріжків напекла, спеціально для тебе.

Наталя Петрівна кивнула, згорток у її руках пахнув чимось м’ясним і дуже ситним.

— Здрастуй, Анно, — промовила вона таким тоном, ніби ми не бачилися дванадцять років, а розлучилися вчора, після чергової сварки. — А я ось вирішила заїхати. Думаю, Олег сам не впорається. Треба ж допомогти.

Я стояла, як громом уражена. «Сам не впорається»? З чим? З чаюванням? А маленька коробочка в його руках… що це? Серце шугонуло кудись у п’яти.

— Е-е-е… Здрастуйте, Наталю Петрівно, — видавила я із себе. — Проходьте.

Мій крихітний передпокій миттєво заповнився не тільки їхньою присутністю, а і їхнім запахом: Олега — одеколоном, Наталі Петрівни — пирогами й нафталіном.

Я відчула, як стіни моєї затишної фортеці починають стискатися.

Олег пройшов до вітальні, оглянув мій «творчий хаос» (не скажу, що в мене безлад, усе ж прибирала, але ідеальним порядком теж не пахне) з якимсь занадто уважним примруженням.

Наталя Петрівна приземлилася на диван, на те саме місце, де я уявляла себе з Олегом, попиваючи чай і балакаючи про життя.

Чаю ми попили, пиріжків поїли. Я почувалася трохи не у своїй тарілці. Але загалом не можу сказати, що погано посиділи. Згадували різні смішні випадки з минулого. Навіть посміялися.

І ось коли я остаточно розслабилася, у справу вступила моя колишня свекруха.

— Сідай поруч, Анечко, — сказала Наталя Петрівна, поплескавши по кріслу навпроти. — Нам треба серйозно поговорити.

Серце шугонуло ще глибше. Я слухняно сіла.

— Розумієш, Анечко, — почала Наталя Петрівна, дивлячись мені просто в очі, а Олег пильно стежив за моєю реакцією, — Я ось усі ці дванадцять років… переживала. За вас обох переживала. Думала, ну як же так? Така пара була! А потім ви розійшлися.

Я мовчала. Повітря не вистачало.

Переживала? Вона? Жінка, яка весь час нашого шлюбу натякала, що я недостатньо гарна для її сина?

— Ну так ось, — продовжила Наталя Петрівна, — Олег, він же подорослішав, порозумнішав. Ти його кохала. Дуже. Я бачу, що ти жінка хороша, хазяйновита. Ти змінилася на краще, Анечко. Я це одразу зрозуміла, коли ви почали листуватися. І ось, ми приїхали не просто на чай.

Що? Тобто Олежик показував мамі наші листування? Ну-ну. Слухаю далі.

Гостя витримала паузу, мабуть, щоб я усвідомила всю серйозність моменту. Олег закивав.

— Я приїхав до тебе з пропозицією, — сказав Олег, дістаючи з внутрішньої кишені піджака ту саму коробочку, яку я запримітила на вході. Відкрив її. Усередині лежала каблучка з не дуже великим, але цілком помітним діамантом. — Аню, виходь за мене заміж. Я хочу, щоб ти знову стала моєю дружиною.

Я сиділа, заціпенівши. У голові проносилися картини одна страшніша за іншу. Заміж? Знову? За нього? Після дванадцяти років свободи, до якої я так звикла?

— Ну що ти, Анечко, — вигукнула Наталя Петрівна, ахнувши. — Невже ти не рада? Він же всі ці роки страждав. Я ж знаю свого синочка. Він сам не впорається. Йому потрібна добра жіноча рука.

– А я ж уже літня, — додала вона, знизивши голос до змовницького шепоту. — Мені вже важко. І мені хочеться, щоб мій син був у надійних руках. У твоїх руках, Анечко. Він же стільки всього усвідомив. Зрозумів.

Я подивилася на каблучку в коробочці.

На збентежене обличчя колишнього чоловіка. На задоволену Наталю Петрівну, яка вже бачила нас на своїй дачі, саджаючи картоплю.

— Зачекай, Олеже, — сказала я тихим, чужим голосом. — Дай трохи прийти в себе від цієї новини.

Він задоволено посміхнувся. Наталя Петрівна засяяла.

— Ну, ось і чудово! — сказав Олег. — Може, ще чайку поп’ємо? У мами ціла коробка пиріжків залишилася. Давай відсвяткуємо возз’єднання. У нас же тепер усе по-новому буде.

Поки в мене шуміло в голові, я машинально пошкандибала на кухню і поставила чайник.

Голоси в кімнаті ставали все голоснішими. Олег почав озиратися, прикидаючи, куди він буде ставити свій новий телевізор. Наталя Петрівна вже прямувала до кухні, щоб «допомогти дорогій Анечці».

А я раптом побачила своє відображення в блискучій поверхні чайника. Це була не я. Це була та Аня, яка дванадцять років тому майже змирилася зі своєю долею, зі своїм «місцем» у житті, зі своїм «безладом».

Але тієї Ані більше немає. І відродилася зовсім інша.

Я повернулася до вітальні, де Олег уже показував мамі, як він «уявляє» тут диван, а Наталя Петрівна розповідала, як вона «завжди мріяла», що ми знову зійдемося.

— Олеже, — сказала я. Мій голос був спокійним, але твердим. Він обернувся. — І Наталю Петрівно.

Вони подивилися на мене.

— Я тут подумала… Знаєте, Наталю Петрівно, ви сказали, що Олег сам не впорається. А чому? Що сталося?

Наталя Петрівна зам’ялася. Олег зблід.

— Ну, Анечко, це… особисте, — пробурмотів Олег.

— Ні, Олеже, — сказала я. — Не особисте. Тому що якщо ти робиш мені пропозицію, то я маю право знати все. Що сталося з твоєю другою дружиною? У листуванні ти мені сказав, що ви давно розійшлися. Чому це ти тоді не впораєшся сам? І як справляєшся зараз?

Наталя Петрівна зітхнула.

— Ну, що там… — почала вона, кинувши на Олега красномовний погляд. — Загалом, вони нещодавно розійшлися. Та, друга… невістка… вона виявилася невдячною. Пішов він від неї. — Серйозно? — перепитала я, піднімаючи брову. — Тобто, він жив у неї? — Ну так, — кивнула Наталя Петрівна. — А тепер він знову в мене живе. А мені ж уже важко. Хочеться спокою. Ось я й подумала…

— Тобто, ви вирішили мене використати як запасний аеродром? — запитала я, і мій голос забринів сталлю. — Що я знову підберу вашого сина, якого виперла його друга дружина? І ви приїхали сюди, щоб «помирити» нас, а насправді — щоб позбутися синочка?

Олег почервонів до коренів волосся.

Наталя Петрівна почала лепетати щось невиразне про «добрі наміри» та «найкраще для сина».

— Ні, Аню, я справді… — почав Олег, але я його перебила.

— Досить, Олеже. Досить. Мені не потрібен чоловік, якого виганяють з дому, а мати одразу ж намагається спихнути колишній дружині. Мені не потрібна свекруха, яка плете інтриги і маніпулює мною. — Ось саме тому, — продовжила я рівним голосом, — я прошу вас поїхати.

У його очах не було каяття. Тільки образа. Як це так? Його, такого «серйозного», з каблучкою і мамою, виставляють за двері через якийсь «факт» і «правду»?

Наталя Петрівна ахнула і притиснула руку до грудей.

— Як це, Анечко? Ми ж тобі добра бажаємо!

Вони їхали мовчки.

Олег, зло сопучи, запхав коробочку з каблучкою в кишеню. Наталя Петрівна, ображена до глибини душі, відносила залишки своїх пиріжків, від яких так спокусливо пахло.

І тільки коли вони пішли, я змогла вдихнути на повні груди. Жодних колишніх чоловіків та їхніх мам. Крапка.