— Думаю, гуляш зробити з картопелькою. — Ой, як смачно! Треба б уже ставити, а то Петрик скоро зголоніє. Петрик — це молодший син сватів, вісімнадцятирічний здоровань, який приїхав із батьками і їв за трьох дорослих чоловіків

Марина стояла посеред кухні й сумно оглядала полиці холодильника. До відʼїзду сватів лишалося ще три дні, а він уже вдруге за тиждень світив порожнечею, наче той місяць на небі.

— Борю, — гукнула вона чоловіка, — треба сходити в магазин. М’яса купити, молока, хліба.

— Знову? — щиро здивувався чоловік.

— Ми ж учора повні пакети притягли!

— Учора притягли, а сьогодні вже все з’їли. У нас же гості, Борю.

Борис тяжко зітхнув. Хіба ж він думав пів року тому, на весіллі доньки, що його ввічливе «То ви ж приїжджайте до нас у Київ, не забувайте!» свати сприймуть як пряму вказівку до дії? Ще й не просто сприймуть, а приїдуть утрьох і одразу на два тижні.

— Мариночко, — випливла на кухню сваха Надія, — а що там у нас сьогодні на обід?

— Думаю, гуляш зробити з картопелькою.

— Ой, як смачно! Треба б уже ставити, а то Петрик скоро зголоніє.

Петрик — це молодший син сватів, вісімнадцятирічний здоровань, який приїхав із батьками і їв за трьох дорослих чоловіків.

— Добре, зараз приготую, — погодилася Марина, подумки підраховуючи збитки.

За тиждень гостин сімейний бюджет тріщав по швах. Свати їли багато, з апетитом, не відмовлялися ні від чого. Ба більше, щодня хотіли чогось новенького.

— А давайте завтра в ресторан сходимо! — запропонував учора сват Віктор.

— Давайте, — погодився Борис, не подумавши, що платити доведеться йому.

У ресторані свати ні в чому собі не відмовляли: Петрик з’їв дві основні страви, десерт, і рахунок сягнули три тисячі гривень.

— Марино, — сказала Надія, зручно вмощуючись за кухонним столом, — а в театр ми коли підемо?

— У театр? — перепитала господиня.

— Ну так! Ми ж у столиці! Гріх у театр не сходити!

— Звісно, — відповіла Марина, уявляючи вартість квитків у партер.

— А ще в Лавру хочеться! І на екскурсію містом!

— Добре.

— І в планетарій! Петрик дуже просив!

Марина кивала й рахувала в голові. Театр — дві-три тисячі мінімум на всіх. Лавра — теж недешево. Екскурсія, планетарій… Разом набігало ще тисяч десять. Ціни зараз просто космічні.

— А завтра можна в зоопарк з’їздити? — з’явився на кухні заспаний Петрик. — Я ніколи не був!

— Можна, — машинально відповіла Марина.

Зоопарк — ще кілька тисяч. Плюс таксі туди й назад, бо метро їм незручно. Плюс поїсти там у кафе. Разом ще кілька тисяч набіжить.

— Мариночко, ти така молодчинка! — хвалила Надія.

— Так нас розважаєш! Ми вдома такого й не бачили!

Вдома вони справді такого не бачили. Віктор працював механіком на автобазі в невеликому містечку, Надія — продавчинею в магазині. Петрик вчився в коледжі. Жили скромно, кожну копійку рахували. А тут — двотижнева відпустка класу «люкс» чужим коштом.

— А можна ще в цирк? — попросив Петрик, дожовуючи бутерброд.

— Навіть не знаю, — приречено відповіла Марина.

Увечері Борис підбивав підсумки й хапався за голову. За тиждень тільки на розваги витратили майже всю його зарплату і підробіток. Це при тому, що зазвичай родина жила досить ощадливо.

— Марино, — сказав він дружині ввечері, коли лишилися самі в спальні, — а свати не пропонували витрати розділити?

— Не пропонували.

— Слухай, але ми ж не олігархи!

— Але ми їх запросили.

— Запросили з ввічливості! На весіллі всі одне одного запрошують! Це ж просто слова!

— Ну так, а вони взяли й приїхали.

— І тепер ми повинні їх два тижні утримувати й розважати своїм коштом?

— А як інакше? Незручно ж просити грошей у гостей.

Борис розумів, що дружина має рацію. Але й витрачати останні заощадження на забаганки сватів теж не хотілося.

Наступного дня програма була не менш насиченою. Вранці — Софія Київська, вдень — обід у кафе на Хрещатику, ввечері — вистава.

— Яка краса! — захоплювалася Надія, гуляючи центром.

— Петрику, фотографуйся скрізь!

Петрик фотографувався з виглядом людини, яка підкорила світ.

— А можна ще в Межигір’я з’їздити? — запитав він маму.

— Звісно можна! — відповіла та.

— Марино, завтра в Межигір’я поїдемо?

— Поїдемо, — погодилася Марина, відчуваючи, як сіпається око.

Додому повернулися пізно. Свати вечеряли з апетитом, обговорювали враження, будували плани на завтра.

— А післязавтра можна в Пирогів, — замріяно сказала Надія.

— Мариночко, а у вас щодня таке цікаве життя? — поцікавився Віктор за вечерею.

— Ні, не щодня, — чесно відповіла господиня.

— А ми вдома тільки працюємо та спимо. Ніколи розважатися.

— Розумію.

— Добре вам у Києві живеться! І зарплати великі, і розваг багато!

— Зарплати не такі вже й великі, зважаючи на ціни, — обережно зауважив Борис.

— Та годі вам! — махнув рукою Віктор.

— Раз можете собі дозволити гостей два тижні розважати, значить, гроші є!

Борис хотів сказати, що вже майже немає, але промовчав.

— Я б ще в кінотеатр хотів! — оголосив Петрик.

На десятий день гостин Борис зрозумів — так більше тривати не може.

— Марино, — сказав він дружині, — давай поговоримо з ними про витрати.

— Як поговоримо?

— Запропонуємо платити навпіл.

— Незручно.

— А лишитися без копійки зручно?

Марина розуміла, що чоловік правий. Але як почати таку розмову? Нагода трапилася ввечері, коли планували похід у черговий ресторан.

— Друзі, — обережно почав Борис, — а давайте вечерю навпіл оплачувати будемо?

Свати перезирнулися з подивом.

— Як навпіл? — не зрозумів Віктор.

— Ну, кожен за себе. Або чек навпіл.

— А чому? — щиро здивувалася Надія.

— Ну, щоб справедливо було.

— Справедливо? — перепитав Віктор.

— Але ж ви нас запросили!

— Запросили просто в гості, а не на повне утримання, — спробував пояснити Борис.

Повисла ніякова тиша, яку можна було різати ножем.

— Борисе, — сказала Надія ображеним тоном, — ми ж не напрошувалися! Ви самі запросили! Ніхто вас за язик не тягнув.

— З ввічливості запросили!

— Як з ввічливості? — обурився Віктор.

— Ви що, не щиро запрошували?

— Щиро, але не на два тижні «все включено»!

— А на що тоді?

— На звичайні гостини! Прийшли, чаю попили, поговорили, переночували ніч!

— Ми ж з іншого міста! Не можемо прийти на годину. Ми взяли відпустку спеціально, щоб до вас приїхати на ваше ж запрошення.

— Можна було приїхати на вихідні…

Борис зрозумів — пояснювати марно. Свати щиро вважали, що запрошення означає повну оплату всіх витрат приймаючою стороною.

— Добре, — сказав він, — але давайте хоча б ресторан навпіл оплатимо.

— Якщо ми повинні платити, тоді не йдемо, — насупився Віктор.

— Можна вдома повечеряти.

— Борисе, — втрутилася Надія, — якби ми знали, що доведеться самим платити, ми б не поїхали!

— Чому не поїхали б?

— Бо в нас немає таких грошей! Ми думали, раз запросили, значить, пригощають!

— Пригощаємо. Але не два тижні поспіль по ресторанах!

— Ви ж нас запросили Київ показати! Так і сказали, слово в слово!

— Показати місто — не значить оплачувати всі квитки й розваги!

— А як показати без квитків?

Борис почувався в глухому куті. Логіка сватів була залізна — якщо запросили в гості, значить, зобов’язані розважати й годувати своїм коштом.

— Ми ж не туристи, ми ваші родичі тепер! — додав сват.

— Саме тому і просимо вас витрати розділити по-родинному! — відповів Борис.

Він розумів — домовитися буде неможливо. Свати вважали себе почесними гостями, яких мають розважати безоплатно.

— Борисе! — обурився Віктор.

— Це негарно! Запросити людей, а потім від них відмовлятися!

— Я й не відмовляюся.

Розмова зайшла в глухий кут. Свати образилися і решту три дні до свого потяга провели в демонстративному мовчанні. Їли мало, з дому майже не виходили, на пропозиції прогулятися відповідали відмовою.

— Ми не хочемо вас обтяжувати, — колюче казала Надія.

— Ви нас не обтяжуєте, — намагався згладити конфлікт Борис.

У день від’їзду свати збиралися мовчки й похмуро. Прощалися холодно, дякували чергово.

— Дякуємо за гостинність, — сказав Віктор тоном людини, яку ошукали.

— Прошу, — відповів Борис.

На вокзал вони поїхали на таксі власним коштом. Марина й Борис лишилися самі в порожній квартирі, зі спустошеним гаманцем і чітким розумінням — більше нікого в гості з “ввічливості” запрошувати не варто.

Ціна такої гостинності виявилася надто високою не тільки у фінансовому сенсі, а й у людському.

Ця повчальна історія нагадує нам стару народну мудрість: «В гостину збирайся, але вдома пообідати не забувай». На жаль, іноді наша щира українська гостинність наштовхується на просту людську невихованість, і тоді доводиться обирати між ввічливістю та власним добробутом

А у вашому житті траплялися гості, яким хотілося натякнути, що гостина вже трохи затягнулася?