— Дитина з’явилася. Пес почав ревнувати. У нас із дружиною часу зовсім немає, цілими днями на роботі, гуляти ніколи. Арчі став агресивним — гарчить, нападає. Дружина боїться за дитину. Ми більше не можемо з ним справлятися

Ігор йшов пустою вулицею, натягнувши шапку, ніби хотів сховатися від світу, який у цей момент був йому чужий і неприємний. У руці він міцно стискав повідець, а поруч, йшов собака — його лабрадор Арчі.

Пес здавався таким самим втомленим і розбитим, як і сам Ігор. Арчі дивився на господаря карими, сумними очима, ніби не розумів, за що його ведуть туди, де на нього чекала остання зупинка.

Ветеринарна клініка, до якої Ігор прямував, була його кінцевою метою. Він прийняв це рішення давно, і тепер йшов до нього з похмурою рішучістю. У його думках постійно звучали виправдання: «Пес став небезпечним, він не залишає мені вибору».

Згадуючи, як Арчі почав гарчати і навіть кусатися після появи сина, Ігор знову відчував біль і тривогу, які переслідували їхню родину останній рік. Пес, який колись був вірним та добрим, перетворився на загрозу.

Спершу все було добре. Арчі радів новому члену сім’ї, і Ігор з дружиною не могли натішитися на його зворушливу турботу про дитину. Але потім щось змінилося.

Коли вони почали працювати ще більше, у них не залишалося часу на прогулянки та увагу до собаки. Арчі почав ревнувати.

Він сторожив дитину, не підпускаючи до неї дружину, а одного разу гарчав так, що Ігор змушений був втрутитися. Пік настав, коли Арчі вкусив дружину, захищаючи дитину, та Ігор зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю.

Підходячи до клініки, Ігор відчував, як у грудях стискується крижана грудка. Він намагався не дивитись на Арчі, ніби уникав усвідомлення того, що збирався зробити.

Собака, у свою чергу, йшов мовчки, і тільки його карі очі зрідка піднімалися на господаря.

Аня навчалася на третьому курсі медичного факультету, а вечорами підробляла у цій ветеринарній клініці. Вона була свідком багатьох історій, коли тварин приводили сюди, щоб приспати, і кожен такий випадок був для неї важким ударом.

Того вечора, коли вона помітила чоловіка з собакою, щось у його обличчі та в поведінці пса змусило її підійти ближче.

— Чим можу допомогти? — спитала Ганна, помітивши напружене обличчя Ігоря.

— Приспати, — сказав він, уникаючи її погляду. — Собака небезпечний, кусається.

Аня подивилася на пса. Лабрадор, порода, яку складно уявити агресивною.

Але в його очах вона не бачила жодної загрози, лише біль та розгубленість. Пес, здавалося, відчував, що його доля висить на волосині.

— Чому він почав кусатися? — спитала вона, намагаючись зберегти нейтральний тон, хоч серце стиснулося від тривоги. Ігор опустив погляд і втомлено видихнув.

— Дитина з’явилася. Пес почав ревнувати. У нас із дружиною часу зовсім немає, цілими днями на роботі, гуляти ніколи. Арчі став агресивним — гарчить, нападає. Дружина боїться за дитину. Ми більше не можемо з ним справлятися.

Аня сіла поряд із собакою, обережно погладила його по голові. Арчі підняв на неї свої карі очі, сповнені туги.

Він не був агресивним, він був просто самотнім. Собаки, як і люди, потребують любові та уваги, і коли цього немає, вони втрачають орієнтири.

— Він не винен, — тихо промовила Ганна, вдивляючись у Ігоря. — Йому потрібна увага, прогулянки. Він почувається занедбаним та наляканим. Присипляти його за це неправильно.

Ігор стиснув кулаки, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля роздратування. Йому не хотілося це чути.

Він вважав, що зробив усе, що міг. Але її слова, наповнені щирістю і турботою, все ж таки досягли його серця.

— А що ви пропонуєте? – нарешті промовив він, кинувши на неї швидкий погляд.

Ганна на мить зам’ялася, а потім рішуче відповіла:

— Я візьму його до себе. Мені давно хотілося собаку, і я можу дбати про нього. Якщо він не зміниться через місяць, я сама приведу його назад. Але я впевнена, що йому просто потрібно трохи уваги та любові.

Ігор довго дивився на неї, мовчки обмірковуючи її пропозицію. Нарешті, він з тяжким зітханням простяг їй повідець.

— Гаразд. Тільки потім не скаржтеся, якщо він когось покусає, — сказав він, відвертаючись. — Мати Тереза, знайшлася тут…

Аня взяла повідець, відчуваючи, як її серце б’ється швидше. Вона знала, що взяла на себе величезну відповідальність, але не могла вчинити інакше.

Собака вдячно подивився на неї і тихо пішов за нею, ніби розуміючи, що його врятували від чогось жахливого. Минуло кілька років.

Аня та Арчі стали нерозлучними. Собака, якого колись вважали агресивним, виявився неймовірно добрим і відданим. Її любов і увага повністю змінили Арчі, і тепер він був не просто другом, а й помічником у роботі.

Аня влаштувалася медсестрою в хоспіс, і Арчі став терапевтичним собакою, приносячи радість та втіху хворим.
Але Ігоря доля не пошкодувала.

За кілька років після тієї зустрічі його збила машина. Удар виявився надто серйозним, і Ігор залишився паралізованим.

Дружина забрала дитину і пішла до своїх батьків, не бажаючи більше піклуватися про нього. У результаті він опинився у тому самому хоспісі, де працювала Аня.

Він лежав один, занурений у похмурі думки про минуле, і все, що залишалося, — це спогади про той день, коли він ледве не занапастив свого собаку.

Якось Аня увійшла до палати, де лежав Ігор. Вона одразу впізнала його, хоч роки змінили його обличчя.

Коли Арчі увійшов слідом за нею, Ігор наче завмер. Пес, не пам’ятаючи зла, підійшов до ліжка і уткнувся в його руку.

У цей момент очі Ігоря наповнилися сльозами. Він зрозумів, що кожен його вчинок повернувся до нього як бумеранг.

Він був покинутий своєю родиною так само, як колись хотів позбутися Арчі. Але пес, незважаючи на все, наче вибачив його.

— Пробач мені… — прошепотів Ігор, його голос тремтів від болю та каяття.

Арчі не міг відповісти, але в його очах було вибачення. І це стало для Ігоря найважчим — собака вибачила його, але він сам пробачити не міг.

Аня тихо стояла біля дверей, спостерігаючи за цим. Вона знала, що Арчі давно пробачив Ігоря, але чи можливо було для самого Ігоря пробачити себе?