— Ей, ти особливо не розʼїдайся, як мамка твоя. Ти дівка гарна, а Валентина, мати твоя, смачно готує, та тільки плаття на тебе моє теж скоро мале стане, якщо жерти багато будеш, ти чого себе псуєш?

Наталя тепер недолюблювала свою троюрідну тітку Тоню. Тоня хоч і тітка їй, а старша всього років на п’ять.

І в дитинстві, і в юності Наталя нею просто захоплювалася. А коли Тоня в місто вчитися поїхала, так взагалі від неї стало очей не відвести. Ну чисто міська вона стала, подарунки всім привозила, і навіть дещо Наталі іноді перепадало.

Тітка Тоня з нею щоправда спілкувалася зневажливо, говорила їй:

— Ану, мала, підійди сюди, мені це замале, а тобі поки налізе!

Антоніна натягувала на Наталю кофтинку або джинси, відходила вбік і, задоволено посміхаючись, говорила:

— Користуйся моєю добротою, носи, це подарунок!

Але пізніше Наталі стало не дуже-то подобатися, коли Тоня їй почала вказувати:

— Ей, ти особливо не розʼїдайся, як мамка твоя. Ти дівка гарна, а Валентина, мати твоя, смачно готує, та тільки плаття моє на тебе теж скоро мале стане, якщо жерти багато будеш, ти чого себе псуєш?

Але Наталю ця критика злила, їй-то яке діло? На Наталку хлопці й так дивляться, їм усе в ній подобається, нехай про себе краще думає…

Потім Антоніна зникла кудись.

Хтось казав, що вона заміж у місті вийшла і зазналася. Але сусідка Катерина підняла на сміх ці слова:

— Та яке заміж? Вона ж при надії, а він її й кинув. Тоня злякалася, до матері їхати не можна, закльовує. Кажуть, залишатися там зібралася, та доля сама за неї вирішила, викинула маля, чистили її потім, порожня вона тепер!

І так байдуже все це Катерина говорила, що у Наталі серце за Тоню боліло, як вона там одна, та ще таке пережила, бідна!

Але коли мати Антоніни пішла в засвіти, вона зовсім несподівано в село повернулася. По поневірялася, спробувала там щастя, навчання не закінчила і повернулася в рідний дім.

Наталя на той час уже заміж вийшла, потім у неї діти один за одним з’явилися на світ — донька Людмила і синок Миколка. Швидко діти ростуть, не встигла озирнутися, як Людка вже наречена, школу закінчує, на медаль іде.

Коля теж за батьком тягнеться, міцний хлопчина, хоче, як і татко, на механізатора піти вчитися.

Андрій у неї душе поважна людина в селі, сім’я у них міцна і дружна.

І тут до них раптом зачастила Антоніна, вона так сама й жила відтоді.

Тихою вона не була, про неї всяке подейкували.

Баби говорили, що чоловіків вона підпоює, зміїний напій гонить, та настойки всякі робить. От і ходять до неї чоловіки вечорами, коли магазин зачинений.

А потім ще чутки пішли, не тільки за оковитою ходять, а пригощає вона чоловіків. Недобрала Антоніна жіночого щастя, а роки-то йдуть, от вона й поспішає, поки вона ще не зовсім стара.

Загалом, шепотіли різне. Наталя особливо не вірила, їй просто шкода Тоню було, вона ж така була красуня, така недосяжна, а тепер зовсім одна.

Але коли Антоніна стала все частіше до них заходити, Наталя зрозуміла, що її це напружує.

То якось зайшла, коли Андрійко її траву косив. На вулиці спека, чоловік в одних коротких шортах, і ті підвернув. Антоніна увійшла, і тут же очі свої безсоромні виставила:

— Ой, Андрійко ж у тебе який хазяйновитий, та й правда, у нього ж господарство ой-ой-ой, велике, напевно, добре вправляється?

Потім пройшлася по їхніх грядках, похвалила Наталю і негучно їй шепнула:

— Ти живіт підтягни, чоловік у тебе такий видний, а ти себе запускаєш, як мамка твоя.

Наталя відчула, як кров приливає до обличчя. Це вже було занадто. Тоня, яка колись здавалася їй ідеалом, тепер перетворилася на нав’язливу, осудливу жінку. І ці натяки на її чоловіка, на її животик… Це було принизливо.

Іншого разу Антоніна прийшла, коли Наталя готувала обід. Діти шуміли в кімнаті, чоловік був на роботі.

Тоня сіла за стіл, оглянула кухню з зневагою і почала розповідати про свої “успіхи” в місті, про те, як вона “вміє жити”. А потім, ніби ненароком, запитала:

— А що, Наталко, Андрійко ж твій, він тобі що, грошей не дає? Ти ж он, у старому халаті ходиш, а у мене он, нове плаття з дорогої тканини.

Наталя мовчки дивилася на неї. Вона вже не відчувала жалості, тільки роздратування. Тоня, яка колись дарувала їй речі, тепер нібито виставляла напоказ свою незрозумілу перевагу, принижуючи Наталю.

І ці чутки про споювання та “пригощання чоловіків” тепер здавалися не просто плітками. Мабуть, своє життя не змогла влаштувати, от і лізе в чуже благополуччя.

Коли Антоніна в черговий раз зайшла, Наталя не витримала.

— Тоню, — сказала вона твердо, — Я, звичайно, рада, що ти до нас заходиш, але, будь ласка, не говори так про мого чоловіка. І не коментуй мою зовнішність або мої речі. У нас все добре.

Антоніна здивовано підняла брови, але потім, побачивши рішучість в очах Наталі, лише усміхнулася:

— Ну, ну, Наталко, ти чого, не гарячкуй. Я ж просто по-доброму, по-своєму.

Але Наталя вже не вірила в її доброту.

Вона бачила в ній лише заздрість і спробу самоствердитися за чужий рахунок.

Усе це дратувало Наталю ще й тому, що у них з Андрієм останнім часом щось розладналося.

На людях і при дітях все начебто добре, а вночі він відвернеться до стіни і відразу засинає, каже, втомлюватися став сильно. А адже ще рік тому Андрій погрожував, що третього йому подавай, хоч сина, хоч дівку, ці вже виросли, а Наталка у нього соковита, молода, їм ще треба дитинку, щоб знову себе молоденькими відчути.

І адже обіймав її, пестив, очі у нього загорялися при вигляді її. Ні-ні, підійде та вщипне або притисне так, що Наталя його люблячи ганчіркою або ополоником, — Іди, ось прилип!

А самій приємно, що чоловік до неї досі небайдужий. І раптом як відрізало, з чого б це?

І тут днями їй раптом баба Зіна шепнула:

— Наталко, я ж бачила твого, як він городами від Антоніни пробирався, ти дивись, не спився б, знаєш же, чим вона промишляє?

У Наталі тут одразу серце й впало. Ось воно в чому справа, переманила чоловіка її тітка-стерво.

Та краще б він пив, та вона ж чує, не за випивкою він до неї шастає, Андрій завжди чистий, як скельце, йому ж на машинах працювати.

Аж подих перехопило, дихати важко стало, але вирішила Наталя не поспішати з висновками, поспостерігати. Що поспішати чоловіка гнати з дому, це завжди встигнеться.

Поки чоловіка вечорами виглядала, та страждала по ньому, аж схудла Наталя.

А одного разу надвечір вона сіла на ґанку, Андрій знову з роботи запізнився, ось вона й побачить, з якої такої роботи він іде.

І точно, тут же й побачила, що чоловік з боку Антоніни, через баби Зіни город лізе. Тут-то вона його й зустріла.

— А ось і милий мій іде, поспішає додому до жіночки. Ну що, накатався, мабуть, на своєму тракторі, зморився? А що очі ховаєш, та не обіймаєш свою кохану, невже любов скінчилася?

— Та що ти, Наталю, ти не подумай, я ж не тому… Андрій незграбно рукою махнув і мало не випустив з-під сорочки пляшечку.

— Ах, ти за цим до неї ходив? Та що це з тобою, ти ж не п’єш ніби? Або це для виду, для відмазки у неї взяв, може там вода проста, а я горюю, що у мене чоловіка то чи відбивають, то чи споюють? — заговорила Наталя, дивлячись в очі чоловікові.

Андрій почервонів, як рак.

— Та не споює вона мене! І не відбиває! Просто… просто поговорити зайшов. Ти ж вічно зайнята, діти, господарство, а мені виговоритися нікому, а Антоніна… вона слухає, поради всякі дає.

Наталя оторопіла від його слів:

— Ти що ж мелеш, Андрію, які ще такі поради тобі Антоніна дає? І про що ж ви там з нею розмовляєте, дозвольте дізнатися?

Андрій зам’явся, відводячи погляд. — Та так… про життя, про роботу, про тебе…

— Про мене? — здивувалася Наталя і навіть підняла брову, — І що ж вона такого тобі про мене розповідає?

— Та нічого поганого! Просто… каже, що ти втомилася, що тобі важко. Що я повинен більше тобі допомагати, та бути уважнішим. А ще, Наталко, я ж тобі говорити то не хотів, соромився дуже, у мене ж того… не працює майже це саме…

Ну чоловіки й підказали, що до Антоніни треба сходити, у неї якась хитра настоянка є, корінь якийсь вона настоює, щоб силу чоловічу повернути…

Наталя мовчала, переварюючи почуте.

Злість пройшла і вона не знала, що й сказати. Не подумалося їй про те, що й таке може з її чоловіком статися, а адже вони теж не молодіють.

Але раптом Андрій схопив її в оберемок, як раніше, і прошепотів ніжно:

— Боявся я тебе втратити, люблю я тебе, Наталко, більше життя. Ось і зважився, говорили мені чоловіки, що лікує вона своїми настоянками чоловічу слабкість. А більше нічого й не було, ось тобі хрест, Наталко!

Андрій підняв Наталю, як і раніше, на руки. Вона навіть подумала, що як вона вдало схудла від переживань за чоловіка. А він поніс її до хати, благо вже діти спали.

У цю ніч Наталя з чоловіком абсолютно не виспалися…

А до весни в родині Андрія та Наталі з’явилася на світ ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, донечка, Оленкою назвали. Татко на неї не натішиться, а на Наталку свою, як і раніше, таким поглядом дивиться, що аж її заливає рум’янцем і бентежить досі…

В Оленки їх тепер є чудова хрещена — Антоніна. Вона у них часто тепер буває, доньці хрещеної раз у раз подарунки дарує, щаслива, що вона не одна тепер, донечка у неї є хрещена.

Та й племінниця Наталя, і чоловік її Андрій тепер її приймають і не вірять ніяким пліткам сільським.

Хай молотять своїми язиками, язик то без кісток, молотять, та не заговорюються і добрим людям жити не заважають.

Тьху на них багато разів, а за брехливий язик кожен своє обов’язково отримає!!!

Дорогі читачі, ця історія, наче давня пісня, змушує замислитися: як же швидко змінюються наші уявлення про людей, особливо про рідних!

Адже Антоніна, яка колись була для Наталі зіркою, обернулася в її очах ледь не злодійкою сімейного щастя. І як же оманлива буває перша думка, особливо коли її підживлюють плітки!

А чи траплялося у вашому житті, що ви несправедливо осуджували когось із рідних, а потім виявлялося, що правда була зовсім іншою, і причина їхніх вчинків була куди глибшою, ніж здавалося на перший погляд?

І як ви, у таких випадках, знаходили сили примиритися і відновити довіру?

Адже, як кажуть, “іноді треба відпустити, щоб потім все повернулося стократно”, але чи завжди це працює у родинних відносинах?

Ваші історії та поради будуть безцінними, адже “до чужого рота не приставиш ворота”, а правда, як відомо, має дивовижну властивість випливати на поверхню.