— Евеліно, ти кому посміхаєшся? Цьому хуліганові? — Мамо… — Він з неблагополучної сім’ї. Тітка Валя, його мама, під’їзди в нашому будинку миє, – жінка продовжила читати моралі доньці. – Ти повинна звертати увагу тільки на хороших, гідних тебе хлопчиків, таких, як Женя й Марк

Батьки з дівчинкою років дванадцяти вийшли з під’їзду елітної дев’ятиповерхівки й попрямували до свого «Лексуса». Побачивши хлопчину, що стояв біля під’їзду, дівчинка усміхнулася, але тут же пролунав грубий вигук матері:

— Евеліно, ти кому посміхаєшся? Цьому хуліганові?

— Мамо…

— Він з неблагополучної сім’ї. Тітка Валя, його мама, під’їзди в нашому будинку миє, – жінка продовжила читати моралі доньці. – Ти повинна звертати увагу тільки на хороших, гідних тебе хлопчиків, таких, як Женя й Марк.

Як Валентина отримала двокімнатну квартиру в цьому елітному будинку, сусіди не знали. Ходили чутки, що її колишній багатий коханець відкупився від неї саме цією квартирою.

Вона давно опустилася з небес на землю й заробляла тим, що мила підлогу в усіх під’їздах цього будинку. Цього вистачало, щоб скромно жити зі своїм сином. Ось тільки син її Артем був ще той шибеник.

Синки крутих сусідів стали приходити додому з синцями, й їм було заборонено навіть підходити до цього неблагополучного Артема. Зараз йому вже тринадцять, і він уже давно не лупить цих маминих синочків.

До того ж, хтось із крутих батьків пообіцяв відправити його до спеціальної установи для проблемних малолітніх, коли йому виповниться чотирнадцять.

Місцеві дівчата, його ровесниці, були небайдужі до нього, й з захопленням дивилися, як він вранці займається на спортивному майданчику. Ось тільки у їхніх багатих батьків, подібне захоплення цим хлопчиною їх доньок, захвату не викликало.

Артем посміхнувся їм услід і попрямував на спортивний майданчик. Раніше йому було образливо, що у дворі в нього немає друзів. Зараз уже звик до цього. Та й дружба у всіх у їхньому дворі була якась дивна.

Усе залежало від того, яке становище в суспільстві займають батьки й яка у них машина. В Артема не було батька й, яка вже там машина.

Біля майданчика в альтанці сиділи Женька й Марк. Вони були на рік старші за нього й вважалися найкрутішими з однолітків у їхньому дворі.

Вони весело розмовляли про щось із дівчатами, тримаючи в руках дорогі мобільні телефони.

Артем підійшов до турніка, кілька разів підтягнувся, потім кілька разів виконав підйом переворотом. Зістрибнувши з турніка, перехопив захоплений погляд цих незнайомих дівчат і роздратований погляд хлопців.

— Гей, ти, – не витримав Женька. – Твоя мати під’їзди миє, а ти тут розважаєшся. Допоміг би.

І обидва засміялися.

Артем часто допомагав матері прибирати свій під’їзд, не вважав це ганебним, але зараз відчував, що його намагаються принизити перед дівчатами, промайнула думка:

«Піти надавати їм чи що? Знову мамку сваритимуть. Та ще й до тренера дійде. Можуть на першість міста не взяти».

Артем давно займався карате. Мати виділяла на це гроші, розуміючи, що це краще, ніж син буде виплескувати свою енергію на вулиці.

Уляна вважала себе ледь не царицею. Чому ледь? Тому що її чоловік Кирило поки що заступник мера. Живуть вони утрьох у величезній чотирикімнатній квартирі в елітному будинку.

Є в них і котедж, який вони вважають дачею. І взагалі вона приваблива молода жінка.

— Кириле, дивися, наша донька з хлопцями гуляє, – крикнула Уляна, дивлячись у вікно.

— Якими ще хлопцями? – чоловік відірвався від ноутбука. – Їй ще тринадцять років не виповнилося.

— Дуже пристойні хлопці. Женя – син бізнесмена, а у Марка батько у податковій заступником працює.

— І куди вона з ними попрямувала? – чоловік підійшов до вікна.

— Просто погуляють.

— Не подобаються мені ці друзі нашої доньки.

— Кириле, але ти ж сам сказав, що доньці тринадцять скоро виповниться. Це ж перехідний вік…

— Усе, Уляно, я проти таких друзів. І скажи про це доньці.

Евеліні за тиждень тринадцять, і вона доросла дівчинка. Принаймні, вона сама так вважала. Звичайно, ці Женя й Марк – хлопці так собі.

Але не сидіти ж у суботній день з батьками.

Не встигли вони вийти на безлюдну алею за їхнім будинком, як побачили трьох хлопців, що йшли швидким кроком їм назустріч, хлопцям було років по шістнадцять.

По тому, як Женя, що балакав без упину, замовк, а Марк змінився в обличчі, Евеліна зрозуміла, що зараз щось станеться.

Хлопці підійшли:

— Ну, що Женьок і Марик? – посміхнувся один із них, видно, головний серед них. – Ви, коли боржок збираєтеся віддавати? Не забули, що по сто баксів винні?

— Ми віддамо, – пролепетав Женя.

— У тебе тато крутий і багатий, і у тебе, Марко, батько якийсь начальник. Ми все про вас знаємо! Для вас це копійки.

— Віддамо.

— Значить так, – голосом, що не допускав заперечення, вимовив старший. – Ви зараз біжите за грошима, а ваша дівка побуде з нами.

— Але… — Що «але»? Бігом, – крикнув той і схопив їхню подругу за руку.

Женя й Марк переглянулися й попрямували в бік свого будинку.

— Відпусти! – крикнула дівчина, намагаючись вирвати руку.

Артем спортом займався серйозно, й вечірні пробіжки були щоденними. Уже підбігаючи до будинку, він почув крик і побачив дівчину з їхнього будинку. Підбіг:

— Гей, ану відпустили її!

Хлопці були ледь не на голову вищі за нього, й від подиву розтулили роти й навіть забули про дівчину.

— Ти що, синку? – розсміявся старший. І тут же отримав шикарний поштовх у живіт. Сили були, звичайно, не рівні, й Артем незабаром опинився на землі, але Евеліна вже вихватила телефон і закричала:

— Тату, на нас хулігани напали… ми на алейці за будинком.

— Ідемо! – крикнув старший, і хулігани зникли.

Кирило летів стрімголов.

Побачив доньку, що сиділа навпочіпки перед хлопцем.

— Доню, що?

— Вони підійшли… почали гроші вимагати…, – крізь сльози почала розповідати донька. – Женька з Марком втекли… Потім підбіг Артем і став із ними битися.

— Хлопче, – Кирило злегка потряс за плечі хлопчину.

Той підвівся, провів рукою по губі. Спробував встати, з допомогою чоловіка це йому вдалося.

— Йти можеш? – запитав Кирило.

— Можу.

— Може, швидку викликати?

— Не треба, – хлопчисько посміхнувся. – Не вперше у бійках беру участь.

Разом зайшли у свій під’їзд.

— Ви не кажіть нікому про це, – попросив Артем, – а то мене на першість міста не візьмуть.

Він зайшов у квартиру.

— Знову побився! – кинулася до нього мати. – Ти ж обіцяв, що не будеш битися на вулиці.

— Мамо, я тут не винен.

— Ходімо, вмию тебе й подивлюся, що там з тобою, горе ти моє. Валентина оглянула сина. Переконавшись, що особливо страшного нічого немає, стала обробляти ранки.

Жінка мила підлогу в під’їзді. Зазвичай, на неї ніхто не звертав уваги. І була здивована, коли почула:

— Вітаю, Валентино!

Повернулася, перед нею стояв заступник мера, що мешкав на третьому поверсі в чотирикімнатній квартирі.

— Вітаю! – вимовила вона, злегка вклонившись.

— Як здоров’я вашого сина?

— Нормально.

— Валентино, – дістав пачку купюр по 500 гривень. – Візьміть! Купіть йому що-небудь. Він урятував мою доньку.

— Не треба! Ви що? Ні, ні… – жінка злякано захитала головою.

— Візьміть, прошу! Мені так хочеться віддячити йому й вам за гарне виховання сина, – і він опустив гроші в кишеню її халата.

Завтра в Евеліни день народження, виповнюється тринадцять років. Святкувати вирішили на дачі.

Там і сама дача велика, й ділянка велика. А поки вона з батьками вирішувала, кого з подруг і друзів запросити. Ну, батько не вирішував, сидів поруч і з усмішкою дивився на свою доньку.

Зате у доньки з матір’ю суперечка ледь не щодо кожної кандидатури.

Донька хоче тільки близьких подруг, друзів, мама наполягає й на дітях своїх потрібних подруг. Коли майже всі кандидатури були узгоджені й залишилася одна, остання, Евеліна твердо вимовила:

— І Артема.

— Якого Артема? – не зрозуміла мати.

— Який у нас на першому поверсі живе.

— Доню, про що ти говориш? У нього ж батьки…

— Мамо…, – донька, схоже, тільки про нього й думала.

— Артема запрошуємо обов’язково, – твердо вимовив батько. – Це навіть не обговорюється.

— Тату, дякую! – кинулася йому на шию донька.

***
Справжній характер і сміливість не вимірюються ані статками, ані статусом батьків. А справжня людяність потребує не навчань, а відкритого серця та подяки.