— Галько, накривай на стіл! — Накрито вже. Вадим зазирнув на кухню, побачив на столі не лише щедру закуску й захоплено вигукнув: — Оце так! Брати сіли за стіл, а Галина пішла в кімнату. — А що дружина твоя не сідає? — здивовано запитав брат. — Переб’ється! Без неї спокійно

У Анатолія Івановича та Лідії Олексіївни було два сини. Давно вже дорослі: Борису тридцять п’ять, і Вадиму вже тридцять. От тільки життя в них ніяк не налагодиться. Тому й болить душа у батьків.

Приїхав Борис на тиждень до них у гості в село, і так легко на душі стало. Син на будівництві працює, гроші хороші заробляє. От тільки дружина від нього пішла. Він у двадцять п’ять одружився.

Вона його все пилила, що грошей мало заробляє. Він по заробіткам і подався.

Їздить зі своєю бригадою по містам України. От тільки дружина його знову незадоволена: кочовий спосіб життя її не влаштовую. Їй аби тільки грошики надсилав.

От Борис один і живе. Каже: «Усе добре».

Тільки відчувають батьки: не так уже все й добре, якщо один живе. Хоча, хто з жінок з ним так кататися захоче?

А з їхнім молодшеньким, красенем Вадимом, зовсім погано: «запив гірку», ніяк зупинитися не може.

Тому й тривожно на душі. Адже так і онучат не дочекаються.

Погостював Борис тиждень і вже зібрався, а мати все наказувала:

— Заїжджай у гості до Вадима. Зовсім твій брат спився. Невістка, коли дзвонить, «ревом реве». Каже, що він не працює, а якщо що й заробить, то пропиває.

— Що ж вона від нього не піде?

— Куди їй іти? — укотре стала розповідати мати. — Вадиму бабусина квартира дісталася, хоч і твоя частка в ній є. А їй куди йти? У неї ні кола, ні двора. Та ти й сам на весіллі бачив, яка вона. Дівчинка дівчинкою. От він себе королем і почуває. Ти провідай його!

— Провідаю, мамо, я ж квиток вже взяв. Розберуся я з ним.

— Ви тільки не побийтеся там! Він в такому стані, зовсім нічого не тямить.

— Не поб’ємося, — твердо пообіцяв старший син. – Ми ж рідні люди.

До міста, де раніше жили бабуся з дідусем, а зараз живе брат, менше двох годин їхати.

Наступного дня Борис був уже там.

Ось і дім. Колись давно його батьки привозили його сюди на літо. Спочатку одного, а потім і з братом.

Три роки він брата не бачив. Востаннє на весілля до брата приїжджав. Підійшов до під’їзду, набрав на домофоні номер квартири:

— Хто? — пролунав сумний жіночий голос.

— Галино, відчиняй! Це я, Борис.

Швидко забіг на другий поверх. Двері квартири вже відчинені. Зайшов.

Що це? Тоді на весіллі брата поруч із ним була дівчинка, юна й тендітна, а зараз змучена життям жінка. Синець під оком…

— Галю, що з тобою?

Сльози бризнули в неї з очей. Уткнулася йому в груди, немов шукаючи захисту, і заревіла:

— Усе, усе, заспокойся! — погладив її по голові. — Де Вадим?

— Пішов похмелятися. Зараз прийде…

— Нумо, став, став чай! — подав величезний пакет. — Там усе до чаю є.

Жінка зазирнула всередину й мимоволі усміхнулася:

— Там не тільки до чаю.

— Посидимо, поговоримо!

— Ти проходь, проходь! — і кинулася на кухню.

Пройшовся Борис квартирою, сів на диван, прикрив очі, і так ясно картинки з дитинства замелькали.

Пролунав галас у передпокої, потім крик:

— Галько!

— Що?

— Іди, позич у кого-небудь грошей! — і тут же. — Що стоїш? Я щось не зрозуміло сказав?

— Що розкричався? — із кімнати вийшов старший брат.

— Борис?

Брати міцно потиснули одне одному руки, і Вадим знову крикнув:

— Галько, накривай на стіл!

— Накрито вже.

Вадим зазирнув на кухню, побачив на столі не лише щедру закуску й захоплено вигукнув:

— Оце так!

Брати сіли за стіл, а Галина пішла в кімнату.

— А що дружина твоя не сідає? — здивовано запитав брат.

— Переб’ється! Без неї спокійно, — і потягнувся до пляшки.

— Вадиме, ти що, зовсім з котушок з’їхав? Нумо, клич її!

— Галю, — знічев’я крикнув той.

— Що? — тут же з’явилася його дружина.

— Сідай із нами!

Побачивши, що жінка застигла зі здивованим обличчям, гість додав:

— Сідай, Галю! — і, усміхнувшись, додав. — Твій чоловік обіцяв, що добре поводитися буде.

— Коли я обіцяв? — здивувався той.

— А хіба ні?

— Гаразд, обіцяв, — погодився Вадим, глянувши на суворе обличчя старшого брата.

Давно в Галини не було так легко на душі, як останні кілька днів, відколи приїхав до них брат чоловіка.

Чоловік поводився цілком пристойно, а коли забувався й підвищував голос, тут же «натикався» на суворий погляд старшого брата.

Три роки тому вона вийшла заміж за Вадима. Тоді їй лише двадцять років було.

Батьків не було, жила в гуртожитку, а тут красивий чоловік, у якого двокімнатна квартира. От і вийшла заміж, навіть не роздумуючи.

От тільки її чоловік, якщо й намагався бути хорошим чоловіком, то лише перші два-три місяці. Потім знову з’явилися друзі й навіть подруги, він цього особливо й не приховував.

На роботах довго не тримався, а їй доводилося гарувати, щоб прогодувати себе й чоловіка.

Але найголовніше, що в усьому в нього винна була вона. Що взяв він її, «безприданницю», що та мало заробляє і навіть у тому, що дітей у них немає, була винна вона.

Хоч у поліклініці й говорили, що з цим у неї все гаразд.

Чим далі, тим гірше. Почав руки розпускати, зраджувати, мало не відкрито. Багато разів у голову думка приходила: піти. А куди підеш? Навіть поради попросити й допомоги ні в кого.

Минуло кілька днів.

Брат усе жив у них. Чоловіка, схоже, це дуже влаштовувало, гроші в брата були. От Вадим і жив собі на втіху. Постійно кудись зникав, але до вечора повертався.

Коли Галини не було поруч, намагався розповісти братові про якусь свою нову подругу, але брат його тут же переривав, а Галя зазвичай була в сусідній кімнаті, усе чула, і так їй було боляче й соромно.

А ще Галя відчувала, що їй усе більше й більше хочеться, щоб Борис завжди був поруч, адже він такий добрий і надійний.

Коли він дивився на неї, щось незвичайне було в його погляді.

Одного разу Вадим повернувся додому нетверезим. Галина спробувала йому щось сказати і раптом у відповідь:

— Набридла ти мені. Забирайся з моєї квартири!

— Ми ж із тобою одружені… я ж тут прописана…, — почала виправдовуватися дружина, зі сльозами, що навернулися на очі.

— Усе! Завтра йдемо в РАЦС і подаємо заяву на розлучення, — продовжував кричати Вадим.

Раптом підійшов Борис і запитав:

— Галю, поїдеш зі мною до Києва? Ми там будемо новий житловий комплекс будувати, роботи десь на рік точно, а то й більше.

Обоє з подружжя застигли, сенс цих слів насилу доходив до них.

Нарешті Вадим запитав:

— Брате, ти що, серйозно?

— Цілком! Якщо Галина погодиться. Завтра я їду, або ми їдемо, — повернувся до брата й запитав. — Ти не проти?

— Мені-то що? Їдьте! Я навіть радий буду.

Борис ніжно взяв жінку за плечі:

— Галю, поїдеш зі мною?

Вона закивала головою й заплакала.

Наступного дня Вадим і Галина подали заяву на розлучення. Їм був призначений термін в один місяць. І цього ж дня Борис і Галя сіли на потяг до Києва.

Квартиру Борис орендував двокімнатну й сучасну, щоправда, якусь незатишну.

Але першого дня їх це не хвилювало, їм би у своїх взаєминах розібратися. От і розбиралися весь день і вечір. Так і заснули обійнявшись. Начебто, розібралися.

Уранці Галина прокинулася раніше. Приготувала сніданок.

Борис сидів за столом такий щасливий. Поснідав, поклав на стіл гроші:

— Галю, зайди в сусідню квартиру, познайомся із сусідкою. Вона розповість, де купувати рибу та м’ясо й усе інше. Купи собі новий одяг. Я пішов, мені доведеться працювати по дванадцять годин, вихідний тільки в неділю. Треба заробити відгули, за місяць ми поїдемо у ваше місто.

Усе в столиці не так, як у них у місті. Овочі та фрукти коштують практично так же як риба, і то вони якісь зовсім не смачні.

От Галя зранку до вечора «наводила лад» у квартирі, готувала вечерю та чекала Бориса.

Усе одно була щаслива, адже вона потрібна, це відчувалося. От тільки не зрозуміло, хто вона йому. Адже офіційно вона ще дружина іншого.

Минув місяць.

Вони приїхали у квартиру Вадима. Трохи тривожно було на душі в Галини. Чомусь не хотілося повертатися в минуле життя, там у столиці краще, хоч і все чуже.

Двері їм відчинила жінка, повна, із сильними руками й упевненим поглядом:

— Приїхали? — запитала вона якось суворо. — Я думала, запізнитеся.

— А Вадим де? — поставив питання Борис.

— На роботі. Де ж йому ще бути?

Якщо Борис лише усміхнувся, то Галина була просто ошелешена цією відповіддю. Вона найменше очікувала, що її, поки ще законний, чоловік має бути на роботі.

— Мене Алла звуть, — представилася жінка. — Хто ви такі, я знаю. Проходьте! Вадим тільки через дві години прийде. Завтра в нього відгул.

Борис сунув їй пакет і чи то попросив, чи то наказав:

— Приготуй чай!

Та глянула в пакет і пішла готувати.

Незабаром повернувся Вадим. Привітався з братом, кивнув головою Галині й… поцілував у щоку цю Аллу.

— Сідай їсти! — наказала та. — Ми вже поїли.

Галя все ще не могла повірити, що перед нею людина, із якою вона прожила три роки. Зате все чудово розумів Борис.

Його брат був із тих, кому треба постійно «наказувати й контролювати», тоді в них усе буде гаразд. От коли самому треба вирішувати, у них одразу підуть суцільні невдачі.

У дитинстві, коли Вадим був поруч зі старшим братом, у того йшло все добре.

Потім була смуга невдач, і от він зустрів жінку, яка взяла його в руки з «їжаковими рукавицями»:

— Смішно, звісно, але так для брата буде краще!

Наступного дня Вадим і Галина пішли в РАЦС у супроводі Алли. Та вирішила, так буде надійніше.

Їх розлучили, і обоє пар почали нове життя.

Минуло три роки.

В Анатолія Івановича та Лідії Олексіївни сьогодні зранку був переполох, але зараз усе приготовлено, вони стоять біля воріт і чекають своїх синів, які обіцяли приїхати разом, видно, домовилися.

Три роки тому батькам здавалося, що весь світ руйнується.

Їхній молодший син, красень Вадим, зовсім «спився». Старший син поїхав заробляти й «назароблявся». Його брат зовсім розлучився, а Борис одружився з колишньою дружиною брата, а Вадим на якійсь грубій бабі, яка стала «вити з нього мотузки».

Три роки ніхто з них не показувався тут, у селі, і от…

— Їдуть! — крикнув Анатолій, побачивши таксі.

Таксі під’їхало до будинку. Із нього вийшли сини з невістками й попрямували до них, тримаючи за руку малюків… їхніх онучат.

💖 Думки від редакції: Кожному своє щастя
Ця історія є доказом того, що для кожного з нас справжнє щастя виглядає по-різному, і те, що одному здається «гірким» розлученням, для іншого стає початком «солодкого» життя.

Як бачимо, навіть найзагубленіші душі можуть знайти свій шлях, якщо поруч з’явиться людина, яка вміє керувати або, навпаки, дарувати «тиху гавань».

Як ви вважаєте, чи є люди, яким для щастя потрібен не м’який догляд, а «тверда рука»?