Ганна забрала дівчаток з гуртків, забігла за продуктами, приготувала вечерю — пюре з котлетами та салат із сезонних овочів. Тишу перервав звук ключа. Максим зайшов похмурий, кинув ключі на тумбочку й попрямував до вітальні, навіть не глянувши на дружину. А Сергій, як завжди, був «на підйомі»

За вікном промайнула зграйка галок, і на коротку мить Ганна завмерла, проводжаючи їх поглядом. Колись і вона так літала — легка, незалежна, впевнена у завтрашньому дні.

Була успішною в маркетингу, знаєте, очі горіли, плани будувала… Але як з’явилася Марійка, а за нею й Лізочка, кар’єру довелося залишити. Максим, її чоловік, тоді якраз відкривав свій склад будматеріалів.

Обіцяв:

— Ти не поспішай на роботу, Ганнуся. Я про вас подбаю, ви ні в чому не будете мати потреби.

І дбав, поки не настали скрутні часи. Тепер у справах чоловіка були суцільні «ями», а вона вже й думати забула про повернення в професію. Її світ замкнувся в чотирьох стінах звичайної трикімнатної квартири у спальному районі.

Ганна навчилася економити так, як і не снилося жодному фінансисту.

Перешивала дитячі речі, вишукувала акції в магазинах, вираховувала кожну гривню.

Про себе ж забула зовсім — останню нову кофтинку купила ще рік тому, коли йшла на батьківські збори. Максим сприймав це як належне. Мовляв, «тимчасові труднощі», з ким не буває.

Її будні — уроки, лікарі, кухня, прибирання, нескінченне прання — він називав просто: «сидінням удома». І звучало це так, ніби вона цілими днями лише в стелю дивиться.

Вечір, що змінив усе

Частим гостем у них був Сергій, молодший брат Максима. Він працював менеджером, але частіше просто заходив «пересидіти» чи обговорити якісь захмарні проєкти. Ганна його не дуже жалувала, і він це відчував.

Того вечора все було як завжди. Ганна забрала дівчаток з гуртків, забігла за продуктами, приготувала вечерю — пюре з котлетами та салат із сезонних овочів.

Тишу перервав звук ключа. Максим зайшов похмурий, кинув ключі на тумбочку й попрямував до вітальні, навіть не глянувши на дружину. А Сергій, як завжди, був «на підйомі».

— Привіт, родино! Ну що, як ваш курорт? — кинув він Ганні, розминаючи плечі.

— Звичайний робочий день, Сергію, — спокійно відповіла вона, ставлячи салат на стіл.

— Та кинь ти, — засміявся той, дістаючи з пакета пінне. — Тепло, затишно, діти при ділі. Не те що ми — у багнюці та на холоді, на тому складі.

Ганна змовчала. Покликала дітей вечеряти. Але Сергій не вгамовувався:

— От чесно, Ганно, тобі пощастило. Макс тут горбатиться, ризикує, нерви псує, а ти… як у Бога за пазухою. Жодної відповідальності, одна благодать.

— Спробуй сам пожити в такій «благодаті» хоча б тиждень, Сергію, — не витримала Ганна. — З усіма обов’язками. Може, тоді зрозумієш різницю між курортом і домашнім побутом.

Це була помилка. Максим повільно підвів голову. Очі його були порожніми й холодними.

— Та замовкни ти вже.

Він сказав це тихо, але Лізочка здригнулася й перестала жувати.

— Що? — не зрозуміла Ганна.

— Я сказав — замовкни! — Максим раптом зірвався на крик і щосили гепнув кулаком по столу. — Ти що мені можеш пред’явити?! Ти живеш за мій рахунок! Усе, що тут є — моє! І їжа моя, і дах над головою мій! Тож не розумуй тут і не вчи нас із братом життю!

У квартирі запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Сергій завмер із пляшкою в руках. Марійка застигла в дверях, а маленька Лізочка дивилася на батька з таким страхом, що от-от мала розплакатися.

Справжній рахунок

Ганна дивилася на чоловіка. На зміну втомі раптом прийшла така дивна, незнана раніше рішучість. Вона повільно встала. Скрегіт стільця по підлозі пролунав як постріл.

Ганна почала говорити чітко, карбуючи кожне слово:

— Ти правий, Максиме. Майже в усьому правий. Тільки про один нюанс забув. Іпотека за цю квартиру була виплачена грошима від продажу житла моєї бабусі.

Ремонт, яким ти хвалився перед друзями, був зроблений за мою річну премію — я її отримала ще в «Векторі», коли працювала. А машина, на якій ти возиш свій склад і брата — це весільний подарунок моїх батьків.

Вони тоді зробили найбільший внесок у наше майбутнє.

Вона зупинилася, даючи йому час оговтатися.

— А останні вісім років… Так, я дійсно жила тут «безплатно». Не отримуючи зарплати. Але й гроші за свою працю я з тебе не брала! Проте якщо хочеш, я покажу тобі свій рахунок. Тільки ти його ніколи не оплатиш.

Бо це рахунок за мою молодість, яку я залишила в цих стінах. За мою кар’єру, яку я поховала, щоб ти міг будувати свою. За мою гідність, яку ти щойно розтоптав перед дітьми.

І цей рахунок, — вона трохи знизила голос, — щойно став простроченим. Остаточно й безповоротно.

Вона відвернулася від його зблідлого обличчя. Підійшла до Лізочки, яка вже тихо схлипувала, і погладила її по голові.

— Лізо, Марійко, ідіть зберіть речі. Візьміть найнеобхідніше: одяг, підручники. Швидко.

Максим намагався щось сказати, але з горла вилітав лише хрип.

— Хотів порахувати гроші, Максиме? Прекрасно. Склади кошторис. Дізнайся, скільки в нашому місті коштує няня на повний день. Не забудь про прибиральницю тричі на тиждень. Про кухаря, щоб тебе годували, як ти звик.

І найбільша стаття — послуги дитячого психолога. Який буде лікувати душі наших доньок після того, що вони щойно почули від батька. Коли отримаєш підсумок — надішли мені.

А тоді ми сядемо й нарешті поговоримо, що в цьому домі насправді чиє.

Ганна зайшла на кухню, взяла документи, свідоцтва про народження дітей — усе, що могло знадобитися. Через двадцять хвилин вона вже стояла в передпокої з двома валізами.

— Усе, йдемо, — сказала вона дівчаткам.

Перед тим як вийти, Ганна озирнулася. Максим стояв посеред кімнати сам — Сергій кудись безшумно зник. У погляді чоловіка була вже не злість, а паніка.

— Я… я не це мав на увазі… — почав він безнадійно.

— Саме це ти й сказав. І діти це почули.

Вона вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

На вулиці було прохолодно. У таксі Лізочка притулилася до матері:

— Мамо, ми не повернемося?

— Не знаю, рибко. Поки що — ні.

Минув тиждень. Максим прийшов до будинку її матері з квітами.

Стояв на порозі, слова плуталися, а в очах був справжній страх. «Я все зрозумів. Пробач. Будь ласка, пробач…», — повторював він, і голос його дрижав. Ганна дивилася на нього і впізнавала того чоловіка, за якого колись виходила заміж. Вона кивнула й тихо сказала: «Заходь. Дівчата сумують».

Прощення — це не забуття. Це важка рішучість дати ще один шанс людині, яка колись була для тебе цілим світом.

А як ви вважаєте, чи можна справді вибачити такі слова, сказані в запалі гніву, чи та тріщина в повазі все одно колись нагадає про себе?

Можливо, і у вашому житті траплялися моменти, коли доводилося нагадувати близьким про справжню ціну «домашнього затишку»?