— Глянь он на ліжко! Бачиш, там дівчинка спить малесенька? Це ж до мене вчора пізно ввечері Галя приїжджала! Сказала, що в подолі принесла, а матір її з хати вигнала. Нехай, каже, у тебе поки побуде, бо не знаю, що з нею робити. І поїхала моя Галинка, моя онучечка. А це ж, видно, правнучка

— Наталю! Наталю, вийди на ґанок бодай на хвилинку! Чуєш, кажуть, твоя Надійка в місті з моєю Галькою бачиться? Може, вона номер її має?

— Чого це ви раптом про неї згадали, бабо Таню? — відгукнулася сусідка, визираючи через тин. — Ви ж самі казали, що вас усі покинули і ви знати нікого не хочете? А тут на тобі — де Галя? Думаєте, ви їй тепер потрібні на старості літ? Як молоді були, то не дуже то й кликали, а тепер і поготів. Але ви не журіться, бабо Таню.

Якщо підсобити треба, ми вмить. Он мій Митько з самого ранку вештається без діла, не знає, куди себе приткнути. Хоч би вже виріс швидше та вчитися куди поїхав, як Надійка. Може, хоч розуму набрався б! Митьку, ану йди сюди, допоможи бабі Тані, зроби, що скаже.

На порозі з’явився молодший син Наталі, похмуро зиркнув на матір: — Ну що знову, мам?

— Що-що? Доріжки витрусив? Іди тряси, лоботрясе! Вас усіх по сто разів підганяти треба!

— Почекай, Наталю, підійди-но ближче, щось тобі покажу, — баба Таня повільно розвернулася на ґанку, обережно переставляючи ноги, аби не схибити.

Років їй уже чимало, а віку доживає сама-самісінька. Донька її, Людмила, ще років двадцять тому «хвостом вильнула» і втекла з села до міста. Від сорому тікала — дитинку під серцем принесла від якогось заїжджого чоловіка. Вже потім матері сповістила, що дівчинка в неї, чорненька, як та галка, тож і назвала її Галею.

Маленьку Галинку Люда попервах до баби привозила. І сама в городі поралася, все як годиться. Гостинці міські матері сумками тягла. Розповідала, що кавалер у неї з’явився серйозний, заміж кличе.

Баба Таня тоді з завмиранням серця слухала, як доня хвалилася: мовляв, життя на лад іде, він їй і пральну машинку купив, і скоро вони з кімнати в гуртожитку до нього переїдуть, заживуть як пани.

Та тільки брехала все Люда — і про заміжжя, і про чоловіка доброго. А може, і сама в те вірила, та тільки життя інше присудило. Галинка трохи підросла і почала бабі Тані по-своєму лепетати, що до мамки дядьки різні ходять. То один живе, то інший, а нещодавно якийсь і руку на матір підняв.

Галя плакала, до баби просилася, а матір тоді розлютилася, кричала, що баба Таня — відьма, що це вона все лихо наворожила, тому в Люди й долі немає! Сказала, що і Галя пропаде, якщо з бабою бачитиметься, і що ноги їхньої тут більше не буде!

Тетяна Андріївна тоді аж побіліла від такого жаху. Яка ж вона відьма? Вона ж Людмилі тільки найкращого бажала. Думала — то мала Галинка щось наплутала. Але Людмила і справді перехолола: перестала їздити, дитину не везла.

Пару разів сама заскакувала — обличчя набрякле, видно було, що до чарки прикладається. Речі якісь свої забрала, та ще й материну нову кофту нишком прихопила.

Тетяна Андріївна хотіла її врозумити: — Людо, доню, що ж ти коїш? Я ж мати твоя!

А та лише розсміялася в очі, недобрим таким сміхом: — Теж мені мати! Хіба ми тобі потрібні були? Сама ж мене з хати випхала, соромила на все село, а тепер згадала, що рідня?

І поїхала з клунками, навіть горнятко своє забрала. Тільки й кинула наостанок: — Живи собі й радуйся, більше ми очі не мулятимемо!

Тетяна Андріївна після того тиждень з ліжка не вставала. Прокинеться — наче й сонечко світить, а на серці камінь такий, що дихати важко. Відреклися всі, як далі жити — і в думку не вкладалося. Час не лікує, але рани таки потроху затягнулися, хоч рубці на серці лишилися навічно.

А тепер он скільки років минуло, і раптом таке…

— Зайди, Наталю, он туди проходь, — Тетяна Андріївна вже й бачить поганенько, і ноги ледь слухаються. Життя її зовсім підкосило.

Сусідка в хату пройшла, спочатку й не зрозуміла, чого це тітка Таня така стурбована. Може, і справді люди подейкують, що вона з розуму вижила? Та й не дивно — коли рідні відцуралися, від такого горя і голова може зайтися обертом.

— Глянь он на ліжко! Бачиш, там дівчинка спить малесенька? Це ж до мене вчора пізно ввечері Галя приїжджала! Сказала, що в подолі принесла, а матір її з хати вигнала. Нехай, каже, у тебе поки побуде, бо не знаю, що з нею робити. І поїхала моя Галинка, моя онучечка. А це ж, видно, правнучка…

Як по писаному: внучка долю матері своєї Людмили повторила. А мені ж що з нею робити тепер? Я ж не впораюся, стара вже зовсім… га, Наталю?

Наталя слухала бабцю і власним вухам не вірила. Невже Галя і справді свою дитину бабі підкинула? Адже Надійка про неї зовсім інше розповідала!

Казала, що Галина від матері давно пішла, бо Людмила зовсім з пуття збилася — то один чоловік у неї, то інший. А Галя не така: вона вивчилася, на фабриці працює, наче й заміж вийшла. Дивно це все…

Тут маля прокинулося і заскиглило. Рученята тягне, крихітне таке — і року ще немає. Невже Галя зовсім совість втратила і розум? Невже і вона на ту слизьку стежку стала, як і матір її?

— Так, тітко Таню, я зараз Надійці своїй наберу, Галин номер дізнаюся. А потім ми кашки зваримо та й будемо правнучку твою годувати. Не бійтеся, розберемося!

Наталя повернулася швидко, тримаючи в руці телефон. Дивиться, а дівчинка вже у Тетяни Андріївни на руках примостилася. Не плаче, ручкою бабу Таню за щоку чіпає і дивиться так здивовано, наче питає: «А що це за бабуся така нова?».

— Похникала трохи, а я взяла її — вона й притихла. Бач, як прабабу за очі розглядає! — у голосі баби Тані раптом така тиха радість прокинулася. Тримати правнучку на руках — то ж щастя до сліз!

— Постривайте, Тетяно Андріївно, щось тут не так! Надійка мені номер Галини дала, я їй одразу подзвонила. Кажу: «Що ж ти, стерво, робиш? Самі бабу стареньку кинули напризволяще, а тепер ще й дитину підкинула?

Ти при своєму розумі?» — Наталя аж захекалася, так поспішала розповісти. — А вона мені гордо так: «Не розумію, про що ви кажете!».

Я їй тоді — мовляв, я сусідка ваша, матір Наді. І що бабі Тані вона доньку свою привезла і втекла! А вона заявляє, що немає в неї ніякої дитини, нікуди вона не приїжджала і що ми тут усі гуртом з глузду з’їхали разом із бабою. Ну що тут скажеш?

Тетяна Андріївна зблідла, перехрестилася: — Господи милосердний, а хто ж вона тоді, Наталю? Чия ж це дитинка?

— Бабо Таню, а та дівчина, що Галею назвалася, хоч щось сказала? Речі якісь лишила?

— Та що казала… — заметушилася старенька. — Сказала тільки, що лишить ненадовго. Я й оком не встигла змигнути, а вона — шусть за двері й немає. Ось сумка якась із речами, я штанці зранку переодягла, як змогла, у тазик грязюку закинула.

— То може, це й не Галя була? — Наталя взяла сумку, витрусила все на стіл. — Он, глянь, пляшечка з молоком, мабуть, скисло вже. А підгузок ти хоч їй наділа? Марлечку підклала? Господи, і що мені з вами робити?

Наталя спритно переодягла малечу, руки ще пам’ятали, як воно з дітьми. Потім зварила ріденької каші, погодувала її. Баба Таня весь цей час сиділа поруч, дивилася розгублено: — А як же воно далі буде, Наталю?

Потім почали сумку перетрушувати й знайшли в кишеньці листа. Наталя вголос прочитала, аж очі округлилися — хіба ж таке буває? Писало, видно, зовсім молоде й загнане в кут дівча.

Що дитинка з’явилася на світ, відмовитися сил не вистачило, а жити немає за що. Їхала до матері, та на пів дорозі з електрички зійшла — зрозуміла, що та її на поріг не пустить. От і зайшла в перший ліпший будинок, де світло горіло… Шукай її тепер вітра в полі!

— У поліцію треба, бабо Таню, от що! — вирішила Наталя.

А тут раптом Галина передзвонила. Сказала, що скоро приїде сама і в усьому розбереться. І справді, надвечір Галя була на місці, та не одна, а з чоловіком, на гарній автівці.

Спочатку з бабусею сухо розмовляла, холодно.

Але коли Наталя їй очі відкрила, розповіла, як бабуся насправді її любила і як матір Людмила змалечку їй брехні у вуха лила — дівчина не витримала.

— Мати казала, що бабуся п’є, а я ж Вас майже не пам’ятаю! Ми ж так давно приїздили, я ж зовсім крихітка була! — Галя нервово заправляла волосся за вуха. — Вона мені казала, що Ви не в собі, що Ви навіть згубити мене хотіли, бо я… небажана була. Це правда, ба? Чи ні? Я вже зовсім заплуталася.

— Та звідки ж вона таке вигадала, Господи! Ех, Людмило, доню… — і баба Таня гірко, по-старечому заплакала.

Галя на чоловіка озирнулася — не знала вже, що й думати. Виходить, її бідна бабуся — зовсім не та «страшна відьма», якою малювала її мати?

— Бабусю, не плачте, ну не треба… — Галина підійшла і незграбно, вперше за стільки років, обійняла стареньку. А та продовжувала ридати: — Ох, Людо, що ж ти натворила? За що ж ти так зі мною?

— Я матір у лікарню поклала, бабусю. Лікують її там, може, ще не все втрачено. Жива вона буде, тільки не знаю, чи зможете ви їй пробачити?

Тетяна Андріївна лише повторювала крізь сльози: — Ох, Людо, Людо…

Дільничний повідомив начальству про підкинуту дитину. Але пошуки нічого не дали — дівчина наче в повітрі розчинилася. Маля тимчасово забрали до дитячого будинку. Бабуся Таня за нею навіть плакала, так їй та дівчинка до душі припала. Як рідна на руках сиділа. Хоча, може, старенькій від самотності так здалося?

Галина відтанула. Стала часто приїздити до бабусі. Виявилося, що ніяка вона не чаклунка, а добра, згорьована жінка. Людмилу поки що в клініці тримають, лікування там довге.

Галя бабусі про все своє життя розповіла, ніби хотіла надолужити ті роки, що вони нарізно були. І про те, що за Сашка вже п’ять років як заміж вийшла, теж розказала. Тільки от діточок у них поки немає — не виходить, і лікарі причини не бачать.

Галя очі ховає — важке в неї було дитинство, без любові. І раптом вона запитала:

— Ба, а як ви думаєте… може, ми ту дівчинку вдочерим? Може, вона не просто так саме у ваші двері постукала? Вона ж така гарна, а тата й мами в неї немає…

Тепер у маленької Ганнусі є мама Галя і тато Сашко. А ще в неї є прабабуся Таня. І хтозна, може, Бог дасть їм і ще дитинку? Хоча Галя з Сашком і так почуваються найщасливішими у світі.

А вже як радіє Тетяна Андріївна — то й словами не передати. Отак ця «випадкова» чужа правнучка повернула жінці рідну внучку і стала для всіх найріднішим на світі малям.

Цю історію нам прислала читачка, і вона наче тепле сонечко після довгої зими. Кажуть у народі: «Чужа дитина — як свій цвіт, якщо серце маєш», і часом саме через випадкових людей доля повертає нам тих, кого ми вважали назавжди втраченими. Буває, що брехня роками будує стіни між рідними, але щире серце і Божий випадок можуть зруйнувати ті перепони за одну мить.