— Готувати треба більше і частіше. Удома, самій. І грудинку можна не купувати, а самій робити. Не знаєш як? Запитай рецепт у мами моєї, вона тобі сотні разів пропонувала, але ти ж тільки пирхала. І йогурти можна вдома робити. З варенням, мама тобі приносила, але ти знову ж — пику кривиш

Валерія нещодавно від чоловіка пішла. Їхній спільній дитині зараз рік і вісім місяців, але просто жити далі стало зовсім несила.

— Загострилося все, як це й буває, коли я стала практично залежною від нього в декреті, — розповідає молода жінка подрузі. — Шість років загалом ми були разом. Із них — чотири роки в законному шлюбі. А виявилося, що я людину зовсім не знаю.

— Ага, так буває, — киває подруга, яка й сама два роки тому пішла від чоловіка в подібній ситуації. — Відчув себе домашнім божком і почав чудити. Як мій: то не з тим обличчям ходжу, то вічно втомлена, то занадто багато витрачаю. До біса таке життя.

— От-от. Мого теж перестало влаштовувати моє обличчя, вічна втома й те, як я домашнє господарство веду. На підгузки дитині випрошувати доводилося, а мені: «У пів року я вже на горщик просився, мама каже». І в іншому так само. Пакет порвався, у якому продукти з крамниці принесла, викинула зверху чек. Чоловік побачив і почав обурюватися, що я нечувані гроші на харчі витрачаю…

— Ти міркуєш, скільки ми на місяць витрачаємо на їжу? А зарплата, між іншим, одна. Ти вдома сидиш, це я гарую, — буркотів чоловік після знахідки.

— Давай поміняємося, — огризнулася Лера. — Будеш удома із сином, а я на роботу піду.

— І що ти там заробиш? — хмикнув чоловік. — У тебе і так платня була три копійки, працівниця, до бісу.

На запитання, а як Лері заощаджувати сімейні гроші, якщо все дорожчає, в чоловіка була готова відповідь:

— Готувати треба більше і частіше. Удома, самій. І грудинку можна не купувати, а самій робити. Не знаєш як? Запитай рецепт у мами моєї, вона тобі сотні разів пропонувала, але ти ж тільки пирхала. І йогурти можна вдома робити. З варенням, мама тобі приносила, але ти знову ж — пику кривиш.

Через ту «пику» — новий виток сварки.

Дійшло до того, що чоловік висунув претензію, ніби навіть на горезвісних пакетах із крамниці можна заощадити, якщо носити із собою тканинну сумку, а він не Рокфеллер.

Вона знала, за кого заміж ішла. Не цінує, не вміє економити, вічно втомлена, вічно невдоволена.

Та розмова стала останньою краплею. Тим паче, що закінчив її чоловік словами: «Не влаштовує — до мами, квартиру продамо, живи як знаєш».

І Лера зрозуміла, що чоловік узагалі сім’єю не дорожить. Квартиру, звісно, можна продати, але половину грошей давала на купівлю свекруха, а кредит вони сплачують усього три роки, вважайте, самі відсотки.

І Лера зібрала речі, свої та синові. Із мамою в неї, звичайно, стосунки не дуже, мама звикла вже жити сама, квартира лише її. Але, пам’ятається, навіть мама колись казала, мовляв, не складеться з чоловіком — у тебе в батьківській квартирі куток завжди є.

— А вийшло так, що й немає в мене кутка, — гірко посміхається Валерія. — Я приїхала вже ввечері. Природно, мама бачила, що з речами. Із онуком погралася, потім я вклала його спати, та й вихопила від мами по повній.

— Леро, я все розумію, та й усяке буває в сімейному житті, але ти про що думала взагалі?

— Мам, ну ти ж казала…

— Я казала, коли не було в тебе дитини. А зараз що? Ти у відпустці для догляду, навіть якщо й подаси на аліменти, що це буде? Ти мені на шию вирішила сісти на найближчий рік із лишком? І хто так робить?

Ось, скажи, просто зараз скільки в тебе грошей на картці? Дві тисячі? І допомога та нещасна через десять днів? Шикарно, нічого не скажеш! — мама була глибоко обурена. — І як жити збираєшся? На мої?

— Мамо, ти розумієш, що з ним уже було неможливо? — Лера вже майже плакала.

— Я розумію все. Чудово розумію, я з твоїм батьком теж розійшлася. Але є нюанси. Я йшла від чоловіка із семирічною тобою, у мене була заначка, яку я назбирала сама. Тому що вже років п’ять до того, як піти, розуміла, що з цією людиною я разом жити не буду.

Терпіла, назбирала, пішла. Саме в такій послідовності. Нікому на хвіст не падала, нікому на шию не сідала, нікого ні тобою, ні собою не обтяжувала. А ти?

Мама з маленькою Лерою справді жили якийсь час на оренді, потім мама купила однокімнатну, а коли Лера була вже підлітком — переїхали до цієї двокімнатної.

Але Лера вважає, що в її випадку навіть назбирати було неможливо. З чого? Чоловік і так за кожну копійку горло дер, з яких доходів вона відклала б?

Та мама була непохитною: у відпустці для догляду за дитиною йти від чоловіка до мами — безвідповідально та егоїстично. Лера страждала в шлюбі? Але вона сама вибирала чоловіка, чи не так? А тепер страждати має мама, забезпечуючи дорослу доньку й онука, відмовляючи собі в чомусь заради цього?

— Поживи тиждень, прийди до тями та йди у свою квартиру до чоловіка, — вважає мама. — Він тебе не має права виганяти, у вас спільне житло, ти й дитина там прописані. І живи, терпи. Скільки? Скільки треба буде.

Допоки на роботу не вийдеш і не зможеш себе забезпечувати. А краще — доки не назбираєш певну суму, щоб заначка була, щоб ні на кого не сподіватися, а жити самій. Леро, так, важко, але я змогла, і ти зможеш.

Даруй, але не вішай свої проблеми на мене. Як збирати? Як хочеш, приховуй, завищуй вартість покупок, збирай по копійці, підробляй. Твої проблеми.

Подруга Валерії співчуває: коли вона так додому прийшла, її не дорікали, допомогли всім, чим змогли, підтримали і морально, і матеріально.

— Це абсолютно неправильно, — каже вона Лері. — Ну як так? Мати — найрідніша людина, і відправляти доньку туди, де їй погано, радячи потихеньку гроші красти в чоловіка-тирана? Жах який…

А ви вважаєте, що це жах? Чи, може, мама має рацію, коли дає такий жорсткий, але, на її думку, життєвий урок про самостійність?