— Готувати вирішили спільно, — каже Галина Петрівна. — Холодильник один, у молодих свого немає. Плита одна. Посуд теж є, і другий комплект зберігати ніде. І тут наша Тома заявляє, що комуналку платимо навпіл

— А куди йому було йти? — розводить руками Галина Петрівна. — У нього ж у нашій квартирі частка. Як-не-як, одна третина. По приватизації, ага. Заробити на квартиру син ще не встиг, йому ж двадцять шість лише. Та й ми мирно жили, поки він був сам. Ніхто нікому не заважав.

У Галини Петрівни двоє дітей. Старша донька живе із сім’єю окремо, їй тридцять чотири роки. А син Микита донедавна жив при мамі. І в доньки, і в сина у квартирі є частки.

Квартира трикімнатна, місця вистачає. Донька із зятем не стали жити з мамою, бо в зятя своє житло є. І донька в «квартирне питання» взагалі не втручалася. Не втручався і син.

— А потім оголосив, як це буває: «Люблю Тамару, ми одружимося», — пригадує Галина Петрівна. — Та й одразу він не питав, можна чи ні дружину привести. І я проти слова не сказала. У нього ж у власності частина квартири. Напевно, Тамарі не дуже хотілося зі свекрухою жити, але, якщо свого кутка немає, куди ж іще йти?

За тиждень після того, як молоді оформили стосунки й Тамара остаточно перевезла свої речі в кімнату чоловіка, сіли ввечері домовлятися про спільне життя та побут.

— Готувати вирішили спільно, — каже Галина Петрівна. — Холодильник один, у молодих свого немає. Плита одна. Посуд теж є, і другий комплект зберігати ніде. І тут наша Тома заявляє, що комуналку платимо навпіл.

— Мене прямо на цьому пункті скоробило, але невістка продовжила:

— Так, Ви одна, а нас двоє. Але в Микити у власності 1/3, а ще 1/3 належить його сестрі.

— Так вона ж тут не живе, — отетеріла мама.

— Ось, не живе, а платити за неї утримання та ремонт хто має? Ви ж можете поговорити з донькою, якщо Вам дорогувато половину квартири оплачувати, нехай вона свою частку вносить.

Ні з ким говорити Галина Петрівна не стала.

Вирішила, що перемелиться все, вона ж працює. Неприємним моментом стало і те, що син промовчав, ніби так і мало бути.

— Я зараз навіть думаю, а чи не шкодує він, що до свого шлюбу він мені на комуналку віддавав, не вираховуючи, скільки його частка, скільки сестра має заплатити? Та ми взагалі не рахувалися ні з купівлею продуктів, ні з іншим. Гаразд, думаю, працюю, не на пенсії, може так у невістки в сім’ї заведено.

Але рахуватися з продуктами таки довелося.

Вони ж домовилися, що скидаються на господарство з розрахунку 1/3 із Галини Петрівни, 2/3 із молодих. Гроші частково складали в скриньку, що стояла в «спільній» кімнаті, частково кожен оплачував покупки зі своєї картки.

І ось тут почалося найцікавіше.

— Після тієї розмови, наступного ж вечора наша Томочка після вечері сіла рахувати, куди й скільки вона за день витратила, — усміхається Галина Петрівна. — Дістала купку чеків, телефон відкрила з історією проплат, зошитом і ручкою озброїлася й почала зводити дебет із кредитом.

І мене гукнула:

— Ви щось купували? А можна побачити? А на що це пішло? А цим кремом адже тільки Ви користуєтеся? Добре, значить, мінусуємо. Ви вже, Галино Петрівно, будьте ласкаві, якщо для сім’ї щось купуєте, зберігайте чеки, щоб потім плутанини не було.

— Я різко сказала, що ніяких чеків збирати не буду й не треба мені диктувати, як я маю покупки робити. Тобі треба, мовляв, ти й рахуй, і вираховуй.

Тамара промовчала, потім за чоловіка взялася:

«Пригадуй, коханий, куди й що витрачав? А чеки де? А на каву чек не взяв? Ай-яй-яй! А без тієї кави можна було обійтися? Бачиш, от і економія. І в метро, будь добрий, бери чек, щоб у мене домашня бухгалтерія сходилася».

— Спати не ляже, поки не порахує й чеки не підклеїть у свій зошиток. Така дріб’язкова скнара. До сина прямо докопувалася, жах. Мене тижні два не чіпала, тільки зітхала засмучено, а потім пред’явила зошит, де в графі «Витрати Мами чоловіка» значилися суцільні прогалини. І все з важкими зітханнями.

— Ну як же так, ми ж домовилися, що разом господарство ведемо, — засмучено дорікнула свекруху Тамара.

– Ви зрозумійте, це тільки спочатку складно, потім стане простіше і звичніше. У мене мама все життя так живе, рахує, звіряється з чеками. Цікаво ж знати, куди гроші йдуть, де можна урізати непотрібні витрати, де не вистачає, на що відкласти…

— Послала я її, — каже Галина Петрівна. — Мама рахує? Ідіть до мами, а я рахувати не буду.

— Добре, як хочете, — спокійнісінько так сказала Томочка. — Тільки не вийде в нас тоді разом господарство вести, давайте окремо харчуватися. Полиць у холодильнику багато, давайте розділимо.

Ось це доїмо все, якщо воно начебто спільне, а потім кожен харчується окремо: ми — своє, Ви — своє. Я звикла все рахувати, я інакше жити не вмію.

І тут Галина Петрівна скипіла:

— Ти чиї полиці ділити зібралася? І чию плиту використовувати? Це мій холодильник, моя плита, мої каструлі. Хочеш окремо? Купи своє, на своїх полицях зберігай свою їжу, у своїх сковорідках свої котлети смаж, зі своїх тарілок їж, якщо вже на те пішло!

І чеки свої клей у себе в кімнаті, а не на моєму кухонному столі! Так, на моєму, я його купувала, коли Микита ще в школі навчався й ні копійки не заробляв, як і багато що в цій самій квартирі.

Огидна сварка сталася, коли Микити не було вдома.

Галина Петрівна все чекала, що син прийде, вислухає дружину, зрозуміє всю абсурдність її поведінки, поговорить із нею, заспокоє.

А дочекалася ввічливого стуку у двері. Син прийшов, дружину вислухав, а потім пішов до мами:

— Мамо, я навіть не буду зараз заглиблюватися в те, як ти себе повела з моєю дружиною. Просто давай так: квартиру продаємо, гроші ділимо. Ми готові взяти іпотеку. Ти ж бачиш, жити разом далі зовсім неможливо, так ми тільки ворогами станемо остаточно.

— Швидко нічна зозуля денну перекувала, — плакала Галина Петрівна в доньки, до якої прийшла розповісти про пропозицію молодшого братика.

— Без мого дозволу важко продати, — розмірковувала вголос сестра. — Але й жити так, реально неможливо. Тож давай, мамо, продамо. А що ти втрачаєш? У Микити третина, а в тебе дві третини, купиш двокімнатну, оформимо навпіл, житимеш сама, ніхто не вимагатиме чеків і копійки не перераховуватиме. Треба тільки в договорі продажу прописати, що якийсь час ти живеш у старій квартирі.

Галина Петрівна йшла додому окрилена: хоч донька її підтримала.

Звісно, продати-купити-іпотеку взяти — справа довга. Якийсь час довелося жити разом із ненависною Тамарою.

Але невістка поводилася підкреслено ввічливо, з чеками не лізла, але й полиці не ділила. Готували вони собі самі, Галина Петрівна — теж тільки собі.

— Навіть почали пригощати чимось смачненьким одне одного, — пригадує жінка. — А потім вони довідки зібрали, знайшли варіанти продажу й купівлі собі однокімнатної. І мені двокімнатної запропонували, цілком пристойну.

Дзвоню доньці, так і так, завтра свою квартиру продаємо й завтра ж купуємо двокімнатну, зможеш у стільки-то? А вона мене прямо ошелешила: сказала, що зараз приїде.

— Мамо, не ображайся, але чоловік а диби стає, він різко проти того, щоб я гроші віддавала на купівлю спільної з тобою квартири. Прямо наполягає, щоб я гроші взяла і ми б купили собі окрему також з кредитом.

Та й правий він: діти ростуть, донька вже підліток, треба їй на старт у житті окреме житло. Інакше, не дай Боже, повториться, як зараз у тебе з Тамарою. Але ти не турбуйся, усе ж буде нормально.

Ти поживеш у цій квартирі одна, потім збереш «папірці», візьмеш кредит. Ну не стара ж ти ще, не на пенсії поки що. Та дадуть, зараз усім дають, відсоток тільки буде трохи вищий.

А не вийде, ми на себе візьмемо й другий, діти ж ростуть, молодшому квартиру теж треба.

Ти не хвилюйся, ми ж врахуємо в договорі, що левова частина грошей твоя була, будеш спокійно жити, тільки потім квартира відійде мені по заповіту.

— Навіть не знаю, — скорботно хитає головою Галина Петрівна. — Хто з дітей зі мною гірше вчинив. Син, який просто хотів урвати свою частку? Чи донька, яка вирішила прибрати до рук усе? Не думала я, коли після смерті чоловіка одна їх підіймала, що зрадників вирощу.

Іпотеку жінці все ж таки схвалили. Відсоток зависокий, квартира задалеко, зате вона повністю належить Галині Петрівні, та й платіж цілком посильний.

З дітьми Галина Петрівна не бачилася вже більше року. Донька на маму образилася, синові ніколи, він чеки підклеює.

Від редакції: Коли йдеться про великі гроші чи житло, забувається, хто кого ростив і виховував, бо, як казали наші бабусі, «Де діляться, там сваряться».

Гірко, коли в скрутну хвилину рідні діти виявляються чужими; чи завжди любов до власних дітей змушує нас заплющувати очі на їхні прорахунки?