Хлопці риби наловили, навудили, на вугіллі запекли. Навіть тараньки насушили. Буде час — забігайте в гості, пригостимо. Цю останню фразу я вичавила із себе, буквально наступивши на горло власній пісні. Бачити її у своїй хаті мені зараз найменше хотілося. На тому кінці дроту повисла важка пауза

Я дивилася на екран телефону, який надривався вже втретє, і відчувала, як усередині все закипає. Світилося ім’я: «Ніна» (сестра мого чоловіка).

Я чудово знала, чого вона дзвонить саме сьогодні, у п’ятницю ввечері, але трубку брати не хотілося. Зітхнувши, натиснула зелену кнопку.

— Ну, і чого ми мовчимо, наче води в рот набрали? — голос Ніни в слухавці лунав так бадьоро і солодко, що аж нудило.

— А що ми маємо казати? — я намагалася тримати себе в руках. — Ви не дзвоните. Якби щось було треба — набрали б самі.

— Та ми ж від вас відмашки чекаємо! Ми ж сталеві, — Ніна продовжувала розігрувати наївну дівчинку.

— Ти ж сама казала, що у вас із десятих чисел серпня відпустка. От ми на валізах і сидимо, чекаємо, коли вже на Десну з наметами поїдемо. Ми ж домовлялися ще взимку! Моєму на роботу за кілька днів виходити, а від вас — ані чичирк.

— Ой, Ніночко, — я перейняла її тон, зробивши голос максимально безтурботним. — А ми вже повернулися! Півтора тижня на Десні з кумами відгуляли, відпочили — просто казка! Хлопці риби наловили, навудили, на вугіллі запекли. Навіть тараньки насушили. Буде час — забігайте в гості, пригостимо.

Цю останню фразу я вичавила із себе, буквально наступивши на горло власній пісні. Бачити її у своїй хаті мені зараз найменше хотілося. На тому кінці дроту повисла важка пауза.

— Не зрозуміла… Як це ви їздили? А чому без нас?! — солодкий тон зовиці вмить випарувався, змінившись на прокурорський.

— Ну, ти ж сама жалілася, що у вас зараз скрута. Грошей немає ні на намет, ні на розкладні стільці, ні на нормальні матраци, щоб спати по-людськи.

— Але ж ми говорили, що ти це все купиш! — Ніна відверто розгубилася.

— Ніно, ми купили два зручні крісла, новий намет, хороший матрац до нього, столик. Але намет у нас — двомісний, і матрац, відповідно, теж. Спати там учотирьох, як оселедці в банці — ну, сама розумієш.

— Я розумію! — просичала зовиця. — Розумію, що ви нас просто викреслили з життя! Між іншим, ми могли б і на землі посидіти, і в машині переспати!

— У машині спала дитина наших кумів. А як ви «на землі сидите», я дуже добре пам’ятаю з минулого разу, — відрізала я, вже не добираючи слів. — До того ж ми з Павлом не олігархи, щоб годувати вас півтора тижня за свій кошт.

Я натиснула відбій.

Поклала телефон на стіл і почала рахувати хвилини, чекаючи, коли подзвонить свекруха з докорами, що я вбиваю кілок між братом і сестрою.

Подзвонила через дванадцять хвилин. Я швидко відповіла, що зараз зайнята, і вимкнула звук. Хай Павло сам зі своєю ріднею розбирається.

Мені зараз двадцять дев’ять. Заміжня я три роки. Діток у нас із чоловіком поки немає, зате є старенька іномарка та однокімнатна квартира.

У Павла є сестра-близнючка, оця сама Ніна. Вона теж заміжня, хоч офіційному шлюбу лише рік, але до того вони ще півтора року жили в цивільному. У дитинстві брат із сестрою були не розлий вода.

Але останнім часом мене від спілкування з нею та її чоловіком просто тіпає.

«Бо вона хитренька, як лисиця, — жалілася я якось подрузі. — Ніні б на чужому горбі в рай в’їхати — це вона перша. Живуть у квартирі її чоловіка, за оренду не платять, але вічно скиглять, що копійки за душею не мають. Ага, у них немає, зате ми, виявляється, мільйонери!»

Почалося все ще три роки тому. Коли ми з Павлом побралися, вирішили просто поїхати з друзями на річку на кілька днів. Вогнище, гітара, юшка. Ніна, як почула, одразу загорілася:

— Ой, і ми хочемо! Це ж так класно, поїхали разом!

Вона зроду-віку не любила такого «дикого» відпочинку, але ж рідна сестра — не відмовиш.

Тим більше молоді, бездітні. Почали збиратися.

— Ніно, у нас зайвого намету немає, — попередила я тоді. — Точніше, є старий, але там блискавка зламана. І він лише на двох. Стільців теж тільки пара.

— Ой, та хіба це біда! Поспимо і в дірявому, посидимо на ковдрі. Що ще треба брати? — відмахнулася вона.

Я перерахувала. Зовиця покивала головою, мовляв, усе зробимо.

І що ви думаєте?

Приїхали вони на природу. З речей — один плед і торба. У торбі — пачка чипсів і сухарики. На тиждень! Зате купальників і всякого барахла — повна валіза. А потім почалося кіно.

— Ой а поступіться крісельцем, бо спина болить. Ой, а можна я сьогодні в машині посплю? Мене комарі загризли. Братику, може ти з моїм чоловіком у наметі ляжеш, а ми з Вірою в машині?

Нормально? Ми — молодята, в нас медовий місяць! Звісно, ми з чоловіком пішли спати в той порваний намет, щоб бути разом. Звісно, мій Павло віддав сестрі крісло, а сам сидів то на пеньку, то на перекинутому відрі. А їжа?

Я ж цілий список дала!

Коли чоловік запропонував скинутися і поїхати в найближче село в магазин, Ніна зробила бідні очі: «У нас зовсім-зовсім по нулях».

Мені перед друзями було крізь землю провалитися. Ловила їхні німі докори: мовляв, кого ж ти притягла?

Якось ми той тиждень перебули. Всю дорогу додому я ледве стримувалася, щоб не покусати її. Минулого року з відпусткою не склалося. А цієї зими, в гостях у свекрухи, знову зайшла мова за літо.

— Поїхали на річку, га? Мені ж тоді так сподобалося! — засяяли очі в зовиці.

— От і молодці! Найдешевший відпочинок, їдьте разом, Вірочко. Вони ж у мене двійнята, я все життя мріяла, щоб діти сім’ями дружили, — підспівала свекруха.

— Мамо, це зовсім не дешевий відпочинок, — відповіла я.

— Треба свій намет, спальники, матраци, розкладний стіл, газовий пальник, щоб хоч чайник нагріти. Тент від дощу, ліхтарі, бензин… І продукти на тиждень! У нас є лише машина і столик. Усе інше треба купувати.

— Та часу ж повно! — впевнено заявила Ніна. — Назбираємо, купимо. Тільки з вибором нам поможи, ти ж досвідчена туристка.

І я, як та наївна дівчинка, всю весну кидала їй посилання на намети, крісла, термоси. А у відповідь отримувала: «Жах, як дорого! У нас зараз немає. А ви собі купили? Щастить же вам».

І все. Далі — тиша.

Якби вони хоч щось придбали, то радісно б похвалилися. А раз мовчать — значить, знову мій Павло сидітиме на пеньку, спатимемо абиде, а харчів треба брати вдвічі більше.

У підсумку ми в перший же день чоловікової відпустки спакували речі й поїхали. Ніякої дитини в кумів у машині не було, це я вже схитрувала.

Просто мені категорично не хотілося знову бути спонсором для халявщиків.

Ось така я погана дружина брата. Але, вибачте, назбирати за рік бодай десять-дванадцять тисяч гривень на найпростіше спорядження і виділити пару тисяч на харчі — цілком реально. Працюють обоє, кредитів не мають.

***

Від редакції.

Цю щиру і, ніде правди діти, таку знайому багатьом історію надіслала нам читачка з Полтавщини, пані Віра. Родинні зв’язки — це надзвичайно важливо, але подекуди саме за маскою родинного тепла ховається банальне бажання виїхати за чужий рахунок. Вміти відстояти власні кордони перед родичами буває неймовірно важко, але часом це єдиний спосіб зберегти спокій у своїй сім’ї.

А чи траплялися у вашому житті ситуації, коли доводилося казати тверде «ні» найближчим, щоб не дати сісти собі на шию?