— Хоч ґвалт кричи, сину! — плакала Поліна Петрівна. — Грошей катма. У Зої мала неспокійна, весь час плаче, а бабуся стогне. Всі заощадження на аналізи та обстеження спустила, а толку нуль! Богдан як міг допомагав грошима, переказував матері чималі суми, адже ліки, гігієнічні засоби та спеціальні дитячі суміші коштували дорого

— Я на це нізащо не піду! — відрізала Елла.

— Ну подумай, будь ласка, — просив чоловік.

— Ви мені вже всю душу витрясли цими вигадками. Кажу ж: ні, я не згодна! — Елла була на межі відчаю.
Богдан докірливо похитав головою і мовчки вийшов з кімнати.

«Усе ж було так добре… Яка муха їх усіх вкусила?» — бідкалася молода мама, втираючи сльози та колисаючи маленького Тимка в ліжечку.

Ще недавно життя здавалося ідеальним. Якось у парку Елла ділилася з подругою Настею:

— Вдома з малим так добре! Тимко поїв і спить, і я відпочиваю. Не хочу пропустити жодної миті.

Настя лише усміхалася:

— Почекай ще, поповзе, піде… От моя сестра, наприклад, тікала на роботу так, що аж п’яти світилися.

— Не розумію такого, це ж твоя дитина, — дивувалася Елла.

У них із Богданом усе складалося чудово: власне житло, достаток, злагода. А от у родині чоловіка почалася справжня чорна смуга.

Богданова бабуся, вісімдесятирічна пані Оля, після застуди раптом знесиліла і злягла. Довелося Богдановій мамі, Поліні Петрівні, лишити роботу, щоб доглядати за нею. Лікарі розводили руками: мовляв, треба рухатися, а бабуся вже не могла і тихо згасала.

Саме тоді сестра Богдана, Зоя, стала мамою маленької Ксені.

І майже одразу її чоловік Михайло сів за ґрати за якісь темні справи. Зоя миттю розлучилася і з немовлям на руках повернулася до матері. Майно зятя конфіскували, тож вона лишилася геть без копійки.

— Хоч ґвалт кричи, сину! — плакала Поліна Петрівна. — Грошей катма. У Зої мала неспокійна, весь час плаче, а бабуся стогне. Всі заощадження на аналізи та обстеження спустила, а толку нуль!

Богдан як міг допомагав грошима, переказував матері чималі суми, адже ліки, гігієнічні засоби та спеціальні дитячі суміші коштували дорого.

Минав час. Еллу потроху почало обурювати, що гроші, які Богдан давав на лікування бабусі, розходилися на потреби Зої. Виходило, що вони просто утримують його дорослу сестру.

Аж якось увечері чоловік видав:

— Елю, мама з Зоєю придумали вихід. Тобі треба вийти на роботу. Ти добре заробляєш, нам усім вистачить, а Зоя сидітиме і зі своєю Ксенею, і з нашим Тимком!

— Що-о-о?! — в Елли аж подих перехопило. — Я свою дитину нікому не довірю! Тим паче, щоб утримувати твою сестру.

Відтоді в родині почалися щоденні сварки. Усі троє тиснули на Еллу, називаючи її впертість егоїстичною, а вона плакала. Жінка планувала знайти підробіток з дому, коли Тимко трохи підросте, і зовсім не хотіла віддавати сина Зої.

Тим часом бабуся Оля цілими днями лежала, втупившись у стелю. Їй здавалося, що вона стала тягарем для всіх, і подумки вона вже прощалася зі світом.

Аж раптом у кімнаті пролунало тупотіння дрібних ніжок. Це була півторарічна Ксеня. Зоя забороняла їй туди заходити, але зараз дівчинка тихенько пробралася з грубою дитячою книжкою в руках.

Вона видряпалася на ліжко, тицьнула крихітним пальчиком у малюнок і запитально вигукнула:

— Ііі?..

Бабуся, яка вже й говорити відвикла, несподівано підвела голову і хрипко назвала тваринку. З кожною хвилиною її голос міцнішав. Дівчинка гортала сторінки, вимагаючи пояснень.

Бабуся усміхнулася, але раптом замислилася: а де ж усі? Чому дитина сама?

Пів години по тому додому повернулася Поліна Петрівна. Зазирнувши до кімнати, вона заклякла на порозі: Ксеня солодко спала, обійнявши прабабусю, а та ніжно гладила її по голівці.

Виявилося, що Зоя… просто пішла на побачення. Списалася з колишнім однокласником, залишила малу на лежачу бабусю і побігла назустріч коханню.

Але саме з того дня бабуся Оля пішла на поправку. Ксеня проводила з нею всі дні: тягала іграшки, кубики, ляльки. Щоб гратися з правнучкою, бабуся мусила ворушитися.

Почала сідати, потім пересідати на стілець. А якось навіть зловила малу за сукенку, коли та ледь не впала з ліжка.

— Поліно, не одягай на мене більше ці речі, — попросила бабуся доньку, маючи на увазі підгузки. Вона стояла на слабких ногах, спираючись на ходунки. — Я сама дійду. У мене ж тепер є свій маленький лікар.

— Який жах! — обурювався Богдан, дізнавшись про витівку сестри. — Вона за однією не вгледіла, а хотіла ще й нашого Тимка взяти! Елю, як же ти мала рацію…

Невдовзі Зоя заявила, що знайшла своє щастя і переїжджає до чоловіка, а Ксеню лишає на матір і бабусю.

— Не бідкайся, доню, — заспокоювала бабуся Оля пані Поліну. — Я ось остаточно спину розігну і сама за малою глядітиму. А ти на роботу виходь.

— Уявляєш, — розповідала згодом Елла Насті. — Не було б щастя, та нещастя помогло! Наша недолуга нянька поїхала, але ж бабусю Олю цим врятувала!

— А чим же бабуся хворіла? — дивувалася подруга.

— Кажуть, у літніх людей так глибока депресія проявляється. Аж ноги відбирає. А Ксеня повернула їй сенс життя.

Бабуся зрозуміла, що без неї дитина пропаде, і встала! Вже навіть надвір виходить. А дівчинка, до речі, заговорила цілими реченнями, бо ж нею нарешті зайнялися.

— Дійсно, чудні діла твої, Господи… Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де згубиш, — усміхнулася Настя.

Отакі несподівані повороти часом підкидає нам доля, коли найслабші стають одне для одного найсильнішою опорою. Іноді для того, щоб знову твердо стати на ноги, достатньо просто відчути, що ти комусь дуже потрібен.

А ви колись помічали, як щира турбота про інших дивовижним чином зцілює нас самих?