— Хочу тебе в білій сукні, лімузин, родичів і друзів на весіллі, — нібито жартома каже співмешканець доньки. — Так, банально, але хочу, щоб на нашому веселому весіллі порвали баян. Ось такий у мене каприз, якщо хочеш, так вважай

— Тепер Валера істерики їй влаштовує, каже, що дозрів для шлюбу, що хоче весілля й урочистостей, і сукню, і родичів на банкеті, — розповідає Анжела подрузі.

— Отакої! А шлейф сукні нареченої радісно понесе їхня спільна донька, чи що? Чи, на думку тата, її нарядять подружкою нареченої? — відповідає подруга. — Я чудово пам’ятаю, як Ксюша твоя страждала.

Особливо коли чекала на дитину, а Валера казав, що він — птах гордий і в РАЦС його животом не заштовхати. Мовляв, дитину визнає, а одружуватися — дякую, прощавайте. І що ж таке сталося в нас, га?

Останню фразу подруга Анжели вимовляє з дещо знущальним тоном.

Анжела співжиття доньки з молодим чоловіком на ім’я Валерій ніколи не схвалювала. Із самого початку, коли після кількох місяців знайомства Валерій умовив 25-річну Ксенію переїхати до однокімнатної квартири, що належала його матері та була віддана синові.

Без оформлення, бо він у мами один, а кому ж іще «все»?

— З глузду з’їхала? Якщо у вас кохання й серйозні наміри, то й одружуйтеся, як усі нормальні люди, — застерігала Анжела доньку. — Не розумію я цього вашого «пробного шлюбу». Він тебе довго пробувати може. Скільки таких історій, коли «пробують» кілька років, а в РАЦС ведуть іншу.

Донька, звісно, не слухала й слухати не хотіла. Загалом, Ксенія потім мамину правоту визнала: усе так і вийшло, як вона казала.

За винятком одного: іншу Валерій до РАЦСу не відвів, але й на Ксенії вже майже вісім років одружуватися не збирався.

Навіть коли молода жінка років через два після початку спільного проживання поставила питання в лоб: вона хоче дитину, час би вже якось визначитися.

Валерій почав відбуватися словами, що дитини поки що немає, ось буде, тоді він і подивиться, сходяться та оформлять усе.

Потім Ксенія чекала на дитину, Валерій не відмовлявся від малюка, але з приводу реєстрації шлюбу влаштував істерику.

— Ти цього чекала, щоб мене змусити поставити цей клятий штамп, так? Я не відмовляюся від маляти, буду його виховувати й матеріально забезпечувати. Я відмовляюся, щоб мене змушували зробити те, до чого я не готовий.

Не дивно, що Анжела до співмешканця доньки ставиться не надто тепло.

Вона сама вважає, що вся річ у тому, що чоловік усе прикидав: а якщо розбіжаться? Платити аліменти лише дитині — це одне, а дитині й жінці у відпустці для догляду — зовсім інше.

Ну, і, само собою, Анжелі було прикро за доньку: ні дівка, ні дружина, так, співмешканка.

Ксенія заспокоювала матір, що в усьому іншому Валерій хороший: по господарству допомагає, її любить, матеріально вони нормально живуть.

— Ага, нормально. Тільки на пташиних правах, — Анжела турбувалася. — Ти там узагалі ніхто. Він… завтра його матір вирішить, що їй самій квартира потрібна, і підете ви звідти білими лебедями.

Тобі з дитиною в мене місце є, а твого Валеру не прийму, так і знай. І спільну нерухомість ви купити не можете. Точніше, можете, але це складніше — ви не сім’я.

Спільну нерухомість, до речі, не хотів купувати саме Валерій. Відмовлявся тим, що кредити — це кабала. Йому мама сказала, що пізніше квартирами із сином поміняється. Загалом, за ці роки було багато всякого.

Зараз онучці Анжели четвертий рік, Ксенія нормально відбула з нею у відпустці для догляду за дитиною, Валерій забезпечував і дитину, і його маму, у дівчинки одразу ж встановлено батьківство, але… Ксенія так і не стала дружиною.

— Ми з тобою стільки років живемо, і все нормально, — відповів чоловік, коли за кілька тижнів після появи дитинки Ксенія знову підняла питання про шлюб. — А я знаю стільки історій, коли розписалися і розлучилися буквально тут же. Ми погано живемо, чи що?

І Ксенія махнула рукою.

Але деякий час тому все змінилося. Анжела з батьком Ксенії була в розлученні, рік тому її колишнього чоловіка не стало.

Після батька Ксенії дістався шляхом поділу з новою дружиною батька грошовий вклад. Не так уже й багато, але все ж таки. А майже пів року тому не стало діда Ксенії, останнього родича по батьківській лінії.

А дідові й дісталося все, чим володіла рідня — всіх примудрився пережити.

— У нього чотири квартири, щоправда, усі вони в різних містах, — пояснює Анжела. — Звісно, туди моя донька жити не поїхала б у жодному разі. Зараз вона подала заяву про вступ у спадок, а потім… потім продаватиме й купуватиме собі повноцінне житло.

До часу «х» залишається зовсім небагато, але вже пару місяців Валерій «обробляє» співмешканку на предмет того, що потрібно офіційно розписатися.

Мовляв, пожили вони досить довго, у них дитина, він не проти й другу завести, і взагалі, переглянув він погляди на сімейне життя.

— Хочу тебе в білій сукні, лімузин, родичів і друзів на весіллі, — нібито жартома каже співмешканець доньки. — Так, банально, але хочу, щоб на нашому веселому весіллі порвали баян. Ось такий у мене каприз, якщо хочеш, так вважай.

Ксенія спочатку просто отетеріла від такої пропозиції, думала вже, що треба погоджуватися, доки пропонують, а потім дізналася, що матір Валерія «попросили» на пенсію піти.

Ну, і взагалі, поговорила з розумними людьми, з мамою.

— Не здумай, — посміхнулася Анжела. — Особисто я бачу ситуацію так: матері його потрібна квартира, щоб в оренду здавати. У Валери твого — ані гривні за душею. Він пронюхав, що ти зараз будеш нерухомість купувати й машину. Вкладеться на гривню, а поділить навпіл?

Скільки ти сліз пролила, коли чекала на дитину, а він звинувачував, що ти його животом у РАЦС намагаєшся заштовхати? Тобі зараз цього точно не треба. Нічого, не старий час. Розписані ви чи ні, вже без різниці. Не здумай.

Ксенія після роздумів дійшла того самого висновку: чекати ще одну дитину вона поки взагалі не хоче, та й потім, не звикати народжувати без чоловіка.

Батьківство встановлять, а інше… Ні, перегоріло. Та й власність, як не крути, зручніше мати лише свою, особисту.

— Ні, Валеро, не хочу я жодних весіль, людей смішити не хочу. І розписуватися не хочу. Я звикла, живемо ми й живемо. Раніше ти не хотів, тепер я не хочу. До того ж… Світланка з роботи теж п’ять років просто так прожила з чоловіком, а розписалися — і за пів року розлучатися пішли, — відповіла донька співмешканцю.

Валерій, звісно, образився.

За словами Анжели, мужик же найдорожче її доньці запропонував — офіційно закріпити стосунки, що підтверджує право Ксенії на його священні штани, а вона не оцінила.

Про майно й майбутню купівлю нерухомості Ксенією — поки ані слова, поки лише образа, мовляв, Ксюша не хоче виконати його мрію.

— А чи не запізно мріяти почав? І чи так уже безкорисливо мріє? — каже Анжела. — Нічого, куди він подінеться, якщо все так, як я припустила, і матір тепер хоче однокімнатну забрати під свої потреби. А якщо й дінеться — скатертиною дорога.

Ось така життєва історія. Дуже часто, знаєте, за білою весільною сукнею криються досить сірі й меркантильні інтереси.

А як ви вважаєте, чи варто Ксенії було б погодитися, аби мати спокій у родині, чи вона вчинила правильно, нарешті поставивши власні інтереси вище за бажання чоловіка?