— І моя колишня сваха, яка ще рік тому його на поріг не пускала і калікою обзивала, тепер солодко заманює колишнього зятя: то на чай із пиріжечками, то посидіти з ними на день ангела онука! — кривить губи в усмішці Алла Тимофіївна

— А я навіть не кривлю душею і не приховую: мені зараз дуже вигідно, що мій син живе з нами, — зітхає Алла Тимофіївна, поправляючи край скатертини на кухонному столі. — У нас зараз такий складний період, ти ж сама бачиш…

— Ой, та що й казати, лікування нині — діло страшенно дороге, — співчутливо киває подруга, сьорбаючи чай.

— І лікування, і навчання доньки, — веде далі жінка. — Та й треба ж розуміти, з чого в мого чоловіка така біда сталася. Він же як бджілка трудився, а потім так перенервував, коли в сина все шкереберть пішло, от і стався той страшний удар. Наші ж чоловіки які? Все в собі носять, мовчать, а потім як шарахне…

Але навіть це не головне! Мене аж тіпає від іншого: коли в мого Віталика була справжня чорна смуга, ця його Аліна його просто згризла! Жити не давала, останніми словами крила, а зараз він їй, бачте, знову знадобився? Чому?

Бо в хлопця гроші завелися, бо на ноги міцно став? Абсолютно безпринципна особа, от що я тобі скажу. І дуже добре, що син тепер від неї тримається якнайдалі.

Дитина — це святе, від кровинки ніхто відмовлятися не збирається, а от усе інше… Хай іде шукає кращого! Вона ж тоді так верещала, що знайде собі принца на білому коні раз-два. То чого ж зараз колишнього чоловіка на чай заманює?

Аллі Тимофіївні зараз справді непросто.

Її синові Віталію вже тридцять два роки. Є ще молодша донечка, якій нещодавно виповнилося двадцять — студентка. І є чоловік, який зараз тяжко хворіє, намагаючись подолати наслідки страшного інсульту.

Перший, тоді ще мікроінсульт, стався з головою сімейства чотири роки тому. Тоді, щиро кажучи, все їхнє спокійне життя просто полетіло шкереберть. Здавалося б, звичайна життєва ситуація, а вдарила по родині так, що ледь оговталися.

Шість років тому Віталій оженився. Жив із молодою дружиною, тією самою Аліною, у квартирі, яку тимчасово пустили пожити її родичі.

Невістка вже була при надії, молоді потроху відкладали копійчину на власне житло. Донька Алли Тимофіївни тоді ще до школи бігала, а вони з чоловіком справно ходили на роботу.

Якось поралися вони всією родиною на дачі. Аліна була вже на останніх місяцях, за два місяці чекали на появу маляти.

Батько Віталія тоді лагодив паркан, і щоб не перевдягатися в чисте, попросив сина зганяти машиною в будівельний магазин до сусіднього райцентру. Віталик водив машину впевнено і спокійно. Того дня він якраз приїхав батькам підсобити, сів за кермо й поїхав.

На зворотному шляху на великій швидкості розірвало колесо. Чому так сталося — тепер уже ніхто й не скаже, та й чи важливо це зараз? У тій страшній аварії син дуже постраждав. Були складні переломи, роздроблений таз, понівечені ноги…

Не встигли хлопця забрати в операційну (а тих надскладних втручань знадобилося кілька), як швидка помчала до лікарні і його батька. На тлі страшного стресу в чоловіка стався крововилив — він гірко картав себе, що послав сина в ту поїздку.

Той чорний час Алла Тимофіївна і зараз згадує здригаючись: вони з донькою буквально розривалися між трьома лікарнями! То до батька в реанімацію, то до сина в травматологію, то до Аліни, яка на тлі шалених нервів потрапила до палати на підтримку, бо виникла серйозна загроза для маляти.

На щастя, з невісткою все обійшлося, і в належний час на світ з’явився здоровенький онучок. Чоловік Алли Тимофіївни тоді теж відновився напрочуд швидко. А от у Віталія справи були кепські.

— Роботу він тоді, звісно, втратив. Ні, його чесно «дотримали» весь період лікарняного, а потім керівництво просто розвело руками: мовляв, занадто довго ти хворієш, хлопче, пиши заяву. Кому зараз потрібні працівники з підірваним здоров’ям? — гірко зітхає жінка.

— І як було жити? Влаштуватися кудись інакше сили не дозволяли, ходив із ціпком, намагався вдома щось за комп’ютером підробляти — але ж то все копійки.

І саме в цей найважчий момент Аліна показала своє справжнє обличчя. Вона звинуватила чоловіка в тому, що він поставив їхню сім’ю на межу виживання.

При цьому сама повертатися на роботу з відпустки по догляду за дитиною категорично не хотіла.

Її батьки швиденько забрали доньку з онуком до себе, ще й супроводили це такими принизливими словами, що аж вуха в’янули: «Не збираємося ми ще й зятя-каліку годувати, який не здатен власну сім’ю утримувати!».

Невістка подала на розлучення, вибила аліменти і, як згадує Алла Тимофіївна, поводилася просто безсовісно. Та минуло десь півтора року (Віталій увесь цей час жив у батьків), і хлопець виборсався! І здоров’я підлатав, і роботу знайшов дуже пристойну, і навіть новеньку простору квартиру собі в кредит взяв. Щоправда, переїхати туди так і не встиг — із батьком сталося нове, ще тяжче нещастя.

Алла Тимофіївна якраз тоді оформила пенсію, щоб цілодобово доглядати чоловіка.

Донька вчиться на державному, але ж студентку все одно треба підтримувати. Віталій своє нове житло пустив під оренду, сам багато працює, справно платить і іпотеку, і аліменти синові, а всі інші гроші несе в сім’ю.

У свою батьківську сім’ю, звісно, — бо іншої в нього зараз немає. Була колись, та Аліна перших же труднощів не витримала.

Віталій оплачує дорогу реабілітацію для тата, родина купує недешеві закордонні ліки, додому приходять спеціалісти. Є відчутні позитивні зрушення в стані батька, але шлях попереду ще дуже довгий і дорогий.

— Якби не мій синочок, — відверто зізнається Алла Тимофіївна, змахуючи сльозу. — Мого чоловіка, скоріш за все, вже б і на світі не було. А так він у нас потихеньку з ходунками по хаті пересувається, Віталик його на дачу на свіже повітря вивозить, масажі йому оплачує, логопеда… Хіба б ми на свої дві пенсії таке потягнули?

І тут раптом, як Пилип з конопель, активізувалася колишня дружина. Аліна чудово обізнана про доходи колишнього чоловіка — суми ж аліментів бачить щомісяця.

Плюс, чоловік дарує малому дуже хороші іграшки, про куплену квартиру вона теж давно розвідала.

Увесь цей час Аліна так і сидить на голові у своїх батьків, бо ту квартиру, де вони з Віталієм колись починали жити, родичі давно продали.

— І моя колишня сваха, яка ще рік тому його на поріг не пускала і калікою обзивала, тепер солодко заманює колишнього зятя: то на чай із пиріжечками, то посидіти з ними на день ангела онука! — кривить губи в усмішці Алла Тимофіївна.

— А там, мабуть, Аліна вся така при параді, очі будує? — сміється подруга.

— Аякже! Днями взагалі видала: мовляв, давай у кіно з малим утрьох сходимо, хай у дитини буде відчуття повноцінної сім’ї! — обурюється Алла Тимофіївна.

— Син, звісно, відмовився, так вона зробила вигляд, що зовсім не образилася. То ніби випадково руки його торкнеться, коли малого передає, то ввечері раптом есемеску настрочить: «А пам’ятаєш, як нам було добре?..».

— А Віталик що?

— А Віталік із цієї мишачої метушні тільки посміюється. Йому це все просто гидко. Та й як таке зрадництво забудеш? У найстрашніший час ніж у спину встромила! А зараз що? Знову знадобився?

Кращого олігарха не знайшла, нікому більше не згодилася? І так, я навіть не приховую: роблю все можливе, щоб вони знову не зійшлися. Мені це зараз невигідно. І ту зміюку я поруч зі своїм сином бачити не бажаю, от і все! — щиро зізнається матір.

— Хто зрадив раз, зрадить і вдруге, тут і до ворожки не ходи, — мудро киває подруга.

— От саме так! Нещодавно мені ця колишня невісточка навіть написала, уявляєш? Мовляв, заради дитини треба все лихе забути і спробувати пробачити. Я?! Я їй навіть не відписала. І прощати не збираюся.

Від редакції:
Цю непросту, але таку життєву сповідь надіслала нам наша постійна читачка, а ми лише трохи огорнули її в літературну форму, щоб передати весь біль і материнську правоту.

У народі недарма кажуть: справжня родина та вірні друзі пізнаються не за розкішним столом, а тоді, коли в дім стукає чорна біда. Цікаво, а як би вчинили ви на місці матері: дозволили б синові двічі ступити в ту саму річку заради дитини, чи стояли б горою проти такого примирення?