— І на що жити будете? На пенсію її батьків? Красуня ця, на шиї батька й матері сидить. Не працює! Микита глянув на матір з обуренням. Ніні не сподобався його погляд, і вона, відкривши рота, зашипіла, наче кішка: — Ш-ш-ш!! — і потрясла кулаком. — Ось так я її зустріну, хай тільки спробує прийти в мій дім

— Знайшов кого за дружину брати! — обурювалася Ніна. — Що, нормальних дівчат не знайшлося?

— Не смій так про неї говорити, мамо! — скипів Микита. — Поважай мій вибір.

— І на що жити будете? На пенсію її батьків? Красуня ця, на шиї батька й матері сидить. Не працює!

Микита глянув на матір з обуренням. Ніні не сподобався його погляд, і вона, відкривши рота, зашипіла, наче кішка:

— Ш-ш-ш!! — і потрясла кулаком. — Ось так я її зустріну, хай тільки спробує прийти в мій дім!

Вона вже й не знала, що вдіяти, аби тільки не віддавати єдиного сина їй, тій клятій Риммі Зінченко.

…Зінченків у селі Джерельне знали всі. Це ж глухоніма пара, Андрій Зінченко — з народження глухонімий, і дружину собі таку ж із міста привіз.

Жило подружжя дружно, мирно, ніколи не сварилося. А коли зʼявилася на світ Римма, найгірші побоювання Зінченків не справдилися: дівчинка вдалася голосистою, з відмінним слухом, і, що найголовніше — як підросла, заговорила вчасно.

Чи ж це не диво для батьків?

Росла Римма в гармонії та любові. Тягнулася допитлива дівчинка до всіх підряд, а як виросла, розквітла, почала викликати інтерес у хлопців.

Усі місцеві парубки задивляються, пропонують гуляти, от тільки заміж не кличуть.

І приїжджі молодики начебто підходять знайомитися, закохуються майже відразу, але жоден до РАЦСу не квапить.
Уся річ у тім, що на етапі знайомства з батьками дівчини вони відсіюються.

Римма зрозуміла це, коли привела вже третього за ліком кавалера додому. «Третього» звали Кирилом, він був із сусіднього села, приїжджав у Джерельне в гості до діда.

Кирило так зачарувався Риммою, що прийшов просити руки.

А Риммі вже стукнуло двадцять п’ять, ровесницям її майже всім обручки на пальці понадівали, от і їй мріється стати судженою для Кирила.

Зінченки, попереджені Риммою, розстаралися заради знайомства, накрили щедрий стіл. І в самому домі панує благодушна атмосфера, зустріли хлопця як рідного, оточили теплом, турботою.

Та тільки як увійшов гість у хату, так і впав у ступор, збитий з пантелику мовчанням господарів.

— Ну і як із ними розмовляти? — шепнув Кирило, нахилившись до Римми. — Щось я не зрозумію.

— У них — своя мова. Я тебе потім навчу її, якщо захочеш, — повідомила Римма. — А взагалі, можеш написати ось тут.

І простягнула йому альбом із ручкою.

Кирило дивився то на Римму, то на простягнутий йому альбом, і обличчя його все більше й більше виражало розгубленість.

— А як же мені їх… зі своїми батьками знайомити? — пробурмотів він. — Мої не зрозуміють.

І осікся на півслові. Було видно, що настрій його покинув.

— Як зі звичайними людьми, Кирюшо, — повідомила Римма. — Та ти не бійся, що так дивишся? Вони в мене хоч і не розмовляють, зате знаєш які добрі? Найчудовіші батьки.

— Чому ти мені одразу не розказала про них? — зблід раптом «наречений».

Дівчину дуже зачепили його слова.

— А що треба було розказати тобі? Що я з глухонімої сім’ї? До чого тут мій родовід, якщо… Якщо жити ти будеш не з ними, а зі мною?

Розмова зайшла в глухий кут.

— Я приїду. Завтра. Спочатку поговорю з батьками.

— Завтра? А о котрій? — захвилювалася Римма.

— У цей же час, — зам’явся Кирило. Він надміру зніяковів і намагався не дивитися в очі дівчині, чимшвидше пішов.

Наступного дня лив сильний дощ. Римма довго стояла на ґанку, вдягнувши дощовик і чекаючи його приїзду. Інтуїція вже підказувала їй, що він не повернеться.

Але все одно стояла, просто під зливою, доти, доки до неї не вийшла мати.

Жінка торкнула дочку за плече і показала жестами, щоб ішла додому.

«Застудишся під дощем. Не переживай ти так, все одно він нам із батьком не сподобався. Навіть якщо приїде, не віддамо тебе!»

Зачепили за живе слова матері. Відштовхнувши її, Римма втекла городами. Сльози її текли по щоках, змішуючись із дощем, вона забрела в чийсь двір, сховалася в сараї й плакала до самої ночі.

Уперше дівчина відчула себе неповноцінною. Відчувала настільки, що не змогла зупинитися від сліз. Як же образлиао! Як же хотілося плюнути в обличчя Кирилові за малодушність. Адже такі слова говорив, обіцяв кохати, носити на руках, а сам утік, образивши тим самим її батьків.

— Ніколи більше не повірю жодному з них! Мої мама з татом святі! Вони не заслуговують зневаги, я не дам їх нікому образити!

Відтоді заводити стосунки з хлопцями Римма перестала.

Ба більше, не ходила в клуб, щоб не витрачати часу на знайомства. У її свідомості склалося стійке переконання в тому, що молоді хлопці шукають собі безпроблемних супутниць для життя: з хорошої сім’ї, зі звичайними батьками.

А її мама з татом, хоч і палко люблені нею, не подобаються кандидатам у чоловіки. Що ж, значить не настільки й закохані, раз їх відлякують нюанси.

Але поруч крутився один із шанувальників. Колишній однокласник Микита Саленко.

Він завжди підходив, вітаючись.

Коли настав купальний сезон, уся сільська молодь збіглася до річки.

Там-то Микита до Римми й підійшов.

— А ти чого в клуб перестала ходити, Риммо?

Дівчина вибрала собі містечко для купання і розташувалася тут. Надавши голосу безтурботності, відповіла:

— Я просто виросла з такого дитинства. Навіщо мені клуб? Нічого цікавого в ньому немає.

— Згоден. Я й сам у нього тільки заради тебе ходжу, — раптом зізнався хлопець. — Щоразу сподіваюся тебе в ньому зустріти… Раніше тебе завжди табун залицяльників оточував, було не підступитися, а тепер зовсім зникла.

— Ну так натанцювалася я вже за своє життя, — заявила Римма, розстеливши на гарячому піску покривало. Вона скинула із себе легкий сарафан, лишившись у купальнику, і лягла засмагати на сонці.

— Вода тепла, — ніяковіє хлопчина. — Підеш купатися?

— Не хочу.

Микита дивиться на принади дівчини, підставлені променям сонця. Природа, звісно, обдарувала Римму вродою, зліпила її без вад. Дивиться він із хвилину, потім набирається сміливості й видає:

— Приходь сьогодні ввечері в клуб, Риммо. Я буду чекати тебе.

— Мені не хочеться, Микито. Витрачати свій час на балакунів… У мене інша мета, знайти порядну людину і вийти заміж.

— Так я одружуся.

— Не одружишся, — усміхнулася Римма. — Спершу треба моєї руки просити, у батьків. А вони не почують тебе, от біда.

— Ну це ми ще подивимося, — заявив Микита.

Римма бачить по його обличчю, що не жартує хлопець. І так раптом у грудях завмерло її серденько, в очікуванні чогось, ще незвіданого.

«Ну-ну», — думає вона про себе. — «Базікати ви всі майстри, а як доходить до діла, тікаєте».

Але ввечері раптом стук у двері, і входить у хату Микита.

Кухня в домі Зінченків починається відразу ж від вхідних дверей, Римма мила посуд.

— Чого це ти прийшов? — здивувалася Римма.

— Так за тобою прийшов, хочу тебе запросити в клуб.

— Тоді квіти де? — заявила дівчина.

А мати вже виглядає з кімнати, гість киває їй головою і усміхається:

— Добрий вечір, тітко Лілю.

Він виходить на секунду за двері й повертається назад із квітами й коробкою цукерок.

— Я не знаю твій смак, але продавчиня мені сказала, що такі подобаються всім дівчатам.

Бутони білих троянд зачарували Римму. А пахнуть вони так, що голову втратила. Виявляється, ніхто їй квітів ніколи й не дарував.

Ну якщо гілки бузку тільки, з дерев зірвані, але то не рахується.

Мати вже усміхається і киває Риммі, відтіснивши її від столу. І каже жестами дочці, що сама посуд домиє.

Римма вирішила не вбиратися. До чого? Якщо підсумок побачення їй відомий. Вона прибрала волосся у простий пучок, поправила на собі кофтинку й джинси і вийшла, відчуваючи на собі захоплений погляд.

Ну й кавалер, думає вона.

…Раніше Римма не звертала уваги на однокласника. Тому що Микита звичайний, непримітний хлопець.

Парочка вийшла за ворота, там Римма відчуває на собі погляди батьків, ті напевно підглядають з вікна.

— Ти можеш не соромитися і взяти мене під руку, — повідомив хлопець.

— Гаразд уже, — усміхнулася Римма. — Квіти подарував, у клуб запросив, а що далі? Кажи краще, чого треба!

— Ти з усіма своїми шанувальниками так розмовляєш? — здивувався хлопець.

— Тепер — так. Толку, на вас час витрачати? Мені вже двадцять п’ять років, заміж пора виходити, а не гуляти по клубах.
— Ну так і виходь за мене, — раптом легко і просто запропонував їй Микита. — Ти тільки не подумай, що я граюся. Ти мені давно, зі школи подобаєшся.

Римма чекала Микиту на березі, де домовилися зустрітися.

Уперше їй здалося, що в неї є шанс вийти нарешті заміж. Здається, цього разу все серйозно, Микита хоче одружитися і навіть обіцяв її матері своїй представити. Більш вдалої партії їй не знайти. Микита приємний їй, симпатичний, ніжний, і характер у нього легкий. Тим паче, він її з дитинства знає і про батьків її чув, звичайно ж.

— Привіт, — з’являється він нізвідки й обіймає її за плечі, невловимим рухом цілує у вушко і простягає квітку білої лілії.

— Ну що? — усміхнулася йому Римма. — Ти говорив із матір’ю?

Тут вона побачила, що Микита зам’явся.

— Так. Але вона… Загалом, я від матері пішов. Не буду брехати тобі, вона — проти.

У Римми потемніло в очах від почутого.

— Риммо. Тобі так важливо, щоб вона схвалила? Тобі ж не з нею жити, зі мною, — почав виправдовуватися Микита.

Він вийняв із задньої кишені джинсів свій паспорт, простягнув їй. Потім узяв її другу руку і Римма отямитися не встигла, як надів на її палець каблучку. Сумнівів не було в тому, що вона із золота.

— Я не змінив свого ставлення до тебе. Хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Згодна?

Не про таке весілля мріяла Римма, але це неважливо вже.

Молодята вийшли з відділу РАЦСу в супроводі друзів. На Риммі була проста сукня до колін, Микита був взагалі в тому одязі, з якого з дому пішов.

Поселилися молодята в Зінченків.

Хоч Римма й хвилювалася про те, що молодий чоловік не знайде підхід до її матері й батька, даремно.
Микита поводився з ними просто. Якщо не розумів звернення до нього тещі з тестем, одразу ж брав альбом із ручкою і писав їм, ті відповідали так само, на папері.

Ніякого нерозуміння в очах чоловіка Римма не побачила.

Жили-ладили.

Микита працював у сусідньому селі, зранку їхав на роботу автобусом, увечері повертався.

Мати його, Саленко Ніна, обходила їхній дім, саму Римму і своїх сватів за пів версти, демонстративно відвертаючи при зустрічах свій лик, і плювалася вслід.

— Вкрала в мене сина, змія!

Вона скаржилася своєму оточенню на Римму, казала, що син би не подивився на дівчину з подібної сім’ї.
«Цю Римму ніхто заміж не брав, от і окрутила мого роззяву знаємо чим».

Римма чула її слова, що люди по селу базікали, переживала. Не раз чоловік її заспокоював:

— Не злися. Матері час потрібен, щоб звикнути. Та в неї характер такий. Їй ніяка не догодить. Забудь і не думай.

— Хочу, щоб мати моя перестала зітхати, — зізналася Римма. — Вона ж мріє про сваху. Сподівається з нею дружити. Уявляєш, як їй відчувати зневагу до своєї персони? Наче вона не людина. І тато мовчить, а в душі страждає.

…Коли живіт у Римми почав рости, вона з’явилася біля воріт будинку Саленків. Ніна визирнула у вікно: стоїть. Та, яка одружила на собі її сина Микитку.

Жінкою Ніна була самотньою, з кепським характером. Вийшла на ґанок, подивилася неласкаво:

— Чого прийшла?

— Прийшла до вас у гості. Ми ж не чужі люди. Я заміжня за вашим сином, отже, ви свекруха мені.

— І що? — заперечила жінка.

— Хочу, щоб ви не сердилися на Микиту. Адже що б не сталося, він все одно ваш син. А скоро у вас онук з’явиться.

Ніна з ненавистю подивилася на зростаючий живіт невістки, так і є.

Наплодити встигли. Значить, не бачити їй розлучення. Окрутили синочка як є, тепер бідному Микитці й не вирватися.

— Я вам нічим не зобов’язана, згоди на шлюб синові не давала, — заявила Ніна. — І животом своїм не тряси, не прийму. Думала, все буде по-твоєму, як захочеш? Народиш глухонімого, сама його потім і виховуй! Хто вас просив таких, плодитися?..

Усі барви зникли з обличчя Римми. Затрясло так, що перед очима потемніло.

— Не переживай, не прийдемо до тебе більше! — раптом почула вона гучний, сповнений образи голос Микити, звернений до Ніни.

Той, виявляється, нечутно підійшов, і все чув.

— Який несправедливий світ, — промовив він. — Краще б це в тебе не було можливості говорити. Бо слухати тебе не хочеться!

Микита обійняв дружину й повів додому, він так дбайливо вів дружину, що Ніна тут же пошкодувала про свою гординю.

«І чого я не змовчала, адже могла б прикинутися», — роздумувала вона потім. — «А там би жалила їх нишком, гляди і розвалила б усю їхню сімейку зсередини. Шкода, не стрималася, язик — ворог мій».

Ніна все чекала, коли син награється в сім’ю, схаменеться і повернеться.

Адже не може він там жити вічно, в сімейці глухих. Чим ця Римма його причарувала?

Так поступово і минуло п’ять років відтоді, як пішов син.

Спочатку Ніна чекала повернення Микити з дня на день, з хвилини на хвилину. А не дочекавшись, плюнула. І коли онук народився, нічого в душі жінки не ворухнулося.

І тільки коли хлопчина підріс, Ніна побачила його поруч із глухонімою свахою просто в магазині, тут і різонуло її щось по серцю.

А тут чутки в місцевих кумась щосили пішли:

«Треба ж який солодкий у Римми росте син. Гарненький, тільки мовчить. На питання не відповідає, хоча вже повинен базікати без угаву».

— А як йому, бідоласі навчитися-то розмовляти? — неодмінно вставляла в обговорення свої п’ять копійок Ніна. — Баба з дідом його повинні вчити, розмовляти, читати книжки, а вони… Ех. Не пощастило в таких народитися.

Прикро Ніні, що ось так усе обернулося. Не довелося їй няньчити онука.

«Римка, клята приблуда, забрала в мене сина, тепер і онука позбавила», — бурчить Ніна.

І не пам’ятає вже про те, як приходила до неї невістка, в спробах налагодити стосунки.

А Зінченки так само живуть, мирно, спокійно, дружно.

Батько з матір’ю Римми все життя складали свої пенсії, туди ж у спільний котел ішла зарплата Микити.

— Живемо у вас усією сім’єю, соромно, беріть ось гроші на витрати, — виправдовувався Микита.

Але старше покоління Зінченків дивилося на молоде і гроші не чіпало, розсудили, нехай накопичується. Копійка гривню береже, аж ось набіжить пристойна сума, завдяки якій вирішиться житлове питання в молодої сім’ї.

Так і вийшло. Вистачило на невеликий будинок у найближчому невеликому місті. Хороший будинок, і район кращий, якраз там у Микити робота зʼявилася більш перспективна.

Тільки молоді чомусь не хочуть залишати дім Зінченків, не хочуть розлучатися з батьками, бач як.

А син у Римми й Микити, маленький Матвій, заговорив, тільки пізніше, ніж належить.

Він просто наслідував свого улюбленого діда і вирішив мовчати.

Ще й як лаявся потім, бігав…

Ненависть подібна до смерті, так само роз’їдає душу, спустошує, позбавляючи розуму.

Буває, що рідна людина залишає твоє життя, тому що твоїм серцем заволоділа ненависть.