— І ось, цього безхатька рідна сестра притягла в мамину квартиру! Скомандувала мені забирати свої речі з другої кімнати, — Ірині навіть дихати важко від обурення. — І тепер я живу, як у найгіршій комуналці, з абсолютно чужою людиною. Він тільки перший тиждень тримався пристойно, а зараз… Повний набір: сморід, бруд, порожні пляшки

— Я ж не відмовляюся продавати, — ледь стримуючи сльози, бідкається Ірина.

— Я просто просила почекати трохи. Мені ж зараз треба на ноги стати, нову роботу знайти, якось вижити!

Ірині тридцять років. Вона має старшу сестру по матері — Ольгу. Ользі вже сорок чотири, живе вона в іншому місті, має сім’ю, двох дітей, життя, як то кажуть, склалося. І в матеріальному плані теж: простора трикімнатна квартира, дача, дві машини.

Доньці двадцять два роки, вже інститут закінчує, а синові чотирнадцять, ще школяр. Нагальної потреби в грошах, як вважає Ірина, в Ольги точно немає. Але зараз старша сестра буквально виживає її зі спільної спадкової двокімнатної квартири.

Річ у тім, що рік тому їхня мама відійшла у вічність. Спадкоємиць двоє. З батьком Ірини мама теж давно розлучилася, у нього вже інша родина.

Сестри між собою ніколи не були близькими: і різниця у віці велика, та й Іринка ще зовсім малою була, коли Оля поїхала вступати до вишу і додому більше не повернулася.

Можливо, старша сестра тримала образу на маму і на Ірининого батька, свого вітчима. Хоча ніхто ніколи не казав, що він ставився до пасербиці погано.

А може, просто дитячі ревнощі спрацювали — Іринка ж була «маленька», вимагала уваги, а Оля була підлітком. Хто знає, що там у голові засіло. У кожному разі, Ірина не відчуває себе хоч у чомусь винною перед старшою сестрою.

Навпаки, коли мама тяжко захворіла, саме молодша донька її доглядала. Днями пропадала біля ліжка хворої, хоча на руках було немовля. Як потім виявилося, цей догляд за матір’ю вдарив по власній сім’ї Ірини.

— Прийшла якось додому, хоча планувала в мами ночувати, а там мій благовірний із якоюсь кралею милується, — гірко всміхається Ірина.

— Постояла біля дверей, забрала те, за чим прийшла, а наступного дня залишила синочка сусідці й перевезла решту речей до мами.

Квартира, де вона жила з чоловіком, належала колишній свекрусі. Тож Ірина опинилася з дитиною в маминій хаті: без чоловіка і з мізерними аліментами на сина.

Утім, впадати у відчай не було коли — мама потребувала постійної уваги й турботи, а через кілька тижнів її не стало.

— А Оля приїхала тільки на похорон, на який у мами ще й свої гроші були відкладені. А потім приїжджала ще двічі: щоб у спадок вступити й… поселити в мене свого татка.

Ольга відразу після прощання заявила, що їй потрібні гроші, тому квартиру треба продавати. Ірина намагалася пояснити: вона зараз просто не потягне окреме житло чи кредит.

Вона ще в декреті, аліменти — сльози одні. Треба ще й нову роботу шукати, бо з колишнім чоловіком вони працювали разом, як і та сама дама, через яку розпався шлюб.

— Ой, Іро, я все розумію, але й ти мене зрозумій. Який мені інтерес комуналку платити за квартиру, де я не живу? — тільки плечима знизала тоді Ольга.

— Ні, давай щось вирішуй… Якщо роботу шукатимеш, то можеш купити щось дешевше, десь у передмісті чи в селі.

Але їхати з Києва зовсім не хотілося. З роботою «десь у селі» буде сутужно, люди ж навпаки електричками в столицю їздять на заробітки.

А тут синові скоро три роки, місце в садочку дадуть. Ірина тоді домовилася із сестрою, що сама повністю оплачуватиме всю комуналку, а Оля просто почекає, поки Ірина хоча б на роботу вийде. Сестра мовчки кивнула.

Але три місяці тому порушила обіцянку. Приїхала і привела в спільну квартиру свого рідного батька. Чоловік той безпробудно п’є. Жив у якоїсь співмешканки за містом, там вони влаштували пожежу.

Сам ледь вискочив, а його дама серця не встигла. Син тієї жінки вигнав нежданого «родича» з попелища (він там ще якийсь час у сараї тулився), а ділянку продав.

— І ось, цього безхатька рідна сестра притягла в мамину квартиру! Скомандувала мені забирати свої речі з другої кімнати, — Ірині навіть дихати важко від обурення.

— І тепер я живу, як у найгіршій комуналці, з абсолютно чужою людиною. Він тільки перший тиждень тримався пристойно, а зараз… Повний набір: сморід, бруд, порожні пляшки. Мама, мабуть, у труні перевертається від того, що її колишній чоловік тепер на її ліжку спить, та ще й у такому стані!

— Нічого страшного, — холодно відрізала Ольга.

— Я з твоїм батьком якийсь час жила, от і ти поживеш. Продамо квартиру, я куплю йому якусь халупу, а зараз у мене на це вільних грошей немає. Куди мені його дівати? Не на дачу ж до себе везти — він там ще спалить що-небудь!

— Тобто, — не витримала Ірина, — якщо він спалить щось тут, то це нічого страшного?! Олю, ти взагалі себе чуєш? Ти жила з моїм батьком, так, але він не пив, був нормальною людиною, і з ним жила наша мама! А тут…

Ти за що мені мстишся? Пів року почекати не можеш? Піду на роботу, візьму довідку про доходи, оформлю іпотеку. Продамо, не переживай, отримаєш ти свої гроші!

— Добре, а де жити моєму батькові, поки ти не зможеш щось купити? Ні, дорогенька, тобі все не так, а я така сама власниця і маю право користуватися спадком. Як захочу, так і буде, вибачай. Ти готова моєму батькові щось знімати, хай і за містом? Ооот бачиш, а я теж не звикла грошима розкидатися.

Тепер Ірина боїться піти з дому, боїться залишатися вдома, коли батько сестри у своєму «звичному» стані. Поліція? А який сенс?

Сестра його пропише, через суд розділить житло і все одно вселить. Тут лишається тільки чекати. Ольга вже знайшла роботу, малий скоро піде в садок. Але як пережити цей час?

— Якось прийду, а ні квартири, ні речей немає? — з розпачем хитає головою Ірина.

— Речі вже пропахли тютюном і тією гидотою, яку він п’є, його немитим тілом. У туалет гидую зайти, душ приймаємо тільки в гумових капцях. Ночами постійно чуємо його буркотіння — сам із собою розмовляє, а з похмілля — стогне. І спати боюся, весь час принюхуюся… Отаке мені життя сестричка влаштувала. За що тільки?

Так, рано чи пізно цей особистий ад Ірини та її дитини закінчиться, але чекати — нестерпно важко…

Отака вона, життєва правда. Сподіваєшся на родинну підтримку, а отримуєш удар у спину від тих, хто мав би зрозуміти найпершим. Як кажуть у народі: «Рідна кров не вода, та часом пече гірше за окріп».

А як ви гадаєте, чи є межа, де закінчується право на квадратні метри і починається звичайна людська совість? Чи доводилося вам колись стикатися з подібною родинною війною за спадок?